Почавши з своєї громадської діяльності і закінчивши труднощами під час війни, Гаврилов нещадно довів Льонці, що той стиляга.
Зрештою, Льоньці дали можливість покаятись, але він сказав:
– Товариші! Я не винен. Я ніколи не тримав пензля, але тітка Степанида попросила, щоб її святому підправити носа, бо в неї руки тремтять.
…Наступного дня в райгазеті "Підлубенський край" було дано звіт зі зборів м’ясокомбінату. В звіті говорилось, що молодий художник Леонід Рубченко вдався до шарлатанства – до абстракціонізму…
Минуло трохи часу. Комбінат й далі плив у руслі харчопрому. Його працівники крокували в ногу з життям, бо їхній директор стежив, щоб вони не збивалися з ритму. Не було між ними тільки Льоньки Рубченка. Кажуть, що після того, як в передовій статті обласної газети, поруч з місцевим поетом-формалістом і художником-абстракціоністом, було згадано його прізвище, Льонька відпустив бороду, накупував фарб, розрахувався з комбінатом і перейшов на творчу роботу…
Персона грата
Сірко зі своїм господарем переїхав у нове село. Село Сіркові сподобалося. Річка. Луг. Ліс. Бігай собі досхочу. Жодна машина за тобою не вженеться. А найбільше Сіркові сподобалось, що псів у цьому селі не тримали на прив’язі. Сірко змалечку не терпів нашийника. Вважав, що він принижує собачу гідність. Справжнього друга на ланцюгу тримати не треба.
Вже першого дня Сірко оббігав подвір’я, садок. Обнюхав кожну яблуньку, кожен стовп. І авторитетно визначив, що тут недавно побувало принаймні п’ять сусідів.
Одного з них Сірко побачив на межі. На високих міцних ногах. Хвіст помелом. Настовбурчені вуха. Мабуть, батько його був із вівчурів. Передніми лапами щось завзято випорпував. Раз по раз принюхувався до дірки.
Із сусідського подвір’я дитячий голос покликав:
– Рябко! Рябко!
Підвів голову, повернувся. Далі знову глянув. Й знову заходився рити.
Нараз на межі з’явився руденький патлатий цуцик із обрубаним хвостом. Худі кривенькі ноги. Жовтий, ніби облізлий, ніс коцюбою догори.
Підбіг до Рябка. Понюхав кінчик його хвоста. Нахилився над ямкою й загарчав.
Сірко ще не бачив такого зухвальства. Біля чужої ямки поводиться, ніби коло своєї власної.
"Нічого, – подумав Сірко, – зараз Рябко ухопить тебе за патли, нахабо нещасний. Дух із тебе випустить".
Але Рябко, на диво, відскочив од своєї ямки. З жалем стежив, як цуцик, залізши в ямку, викидав звідти землю.
Від здивування Сірко перебакирив голову.
Та небавом довелося здивуватися ще раз.
Сірко стояв біля тину. Дивився, як посеред вулиці великий чорний Беньо, вигнувши хребта, гриз костомаху. Раптом де не взявся рудий цуцик. Гаркнув на Беня. Той вайлувато відскочив. А цуцик забрав костомаху й потягнув У кущі.
Якось на вулиці Сірко побачив, як цуцик підскочив до здорового кудлатого Рекса і вкусив за лапу. Здавалося, мить – і од цуцика зостануться тільки кігті. Але Рекс винувато заскавучав і, підібгавши хвоста, втік у кукурудзу.
Та найбільше здивував Сірка ще один випадок. Під кущем бузини, в холодку, сиділа Жучка. Сюди прибіг Рекс, приплентався Беньо. Потім смикнув Рекса за хвоста.
Тоді накинувся на Рябка. А ті лише відгавкувались. Та вискочив господар Жучки. Потягнув пужалном Рекса по хребту, усмалив Беня, зачепив Рябка, замахнувся на цуцика і… рука його з пужалном заклякла в повітрі.
Здивований Сірко так-таки нічого і не втямив.
– Слухай, – спитав якось Сірко вайлуватого Беня, з яким уже встиг обнюхатися. – Що ото за рудий? Пристав до мене вчора, як реп’ях до хвоста. Я йому ледь горло не перегриз.
– Ти що! – перелякано глянув Беньо. – Ти краще подалі від гріха. Барона через нього забрала будка. А Муху звинуватили, що вона скажена. Це ж Пуфик нашого гицля.
Хек… свіжоморожений
Гоша з тридцятої квартири – пророк. "Основне, – каже, – мати хороший настрій. А зіпсувати його – знайдеться кому".
Піднімаюся вранці. Моя благовірна вже роги на голові накрутила. Розфуфирилася. А мені на сніданок знову хека свіжомороженого під носа суне.
– У тебе що, – питаю, – капітан далекого плавання полюбовник? Щоранку хек і хек?
– Ні, каже вона. – У мене чоловік – водолаз. З калюж не вилазить.
Обмінялися компліментами.
Вона зауважила, що я неотесаний мужлан. Я сказав, що вона пронафталінена інтелігентка. Додав "пропади ти пропадом" і грюкнув дверима. Пішов підвищувати продуктивність праці.
Виходжу з будинку. Глядь: сидить якийсь тип на лавочці. В окулярах. Газету читає.
Мене аж пересмикнуло. Чого це він з самого ранку інтелігента з себе корчить? Пресою прикривається. Кого він підстерігає? Може, мою? Вона коли побачить когось в окулярах, сокоче, наче качка біля качура: "Який інтелігентний, який імпозантний!" Сьогодні роги для кого крутила? Коло мене безрога ходить. Причесатися забуває. А тут на одні пазуряки пляшку ацетону вибухала. Балкон можна було б пофарбувати… Зараз я вам ті роги вправлю!
Сів поруч з очкариком. Ногу на ногу. Руки на грудях калачиком. Носа нахабно йому в газету:
– Ну? Що там у світі? Про Машку Рябеньку не пишуть?
Корчить із себе бозіньку:
– Вибачте, хто така Машка Рябенька?
– Моя благовірна… Може, скажеш, не чув про неї ніколи?
– Вона що у вас футболістка чи космонавтка?
– Космонавтка… На віникові літає… Може, скажеш, твоя ангел?
Нічого не сказав. Тільки воло ворухнулося.
– Що, себе шкода? – питаю. – А хека тобі не шкода?.. Свіжомороженого?..
Глянув на мене підозріло. Відсунувся.
– Відпливаєш? Пливи, пливи. Капітан далекого плавання. Далеко від мене не відпливеш. Я тобі таку торпеду підсуну…
Намагається посміхатися:
– Ви, певне, на флоті служили?
– Ага… Все життя служив… Підводником… На підводі їздив. Ти давай начистоту: хека зумисне щодня підсуваєш? Щоб вона мене морила? Щоб я через рік загнувся? Зіграв у ящик… А потім з Машкою будете по курортах гасати? В грязях вилежуватися? Чи, може, ти дисертацію на мені пишеш? Я тобі замість щура піддослідного?.. А я, може, й майстер "золоті руки". Це вони сьогодні так вібрують. Після твого хека… У мене від нього алергія…
Він каже:
– Справді. Ось аж ніс почервонів… Тільки я не знаю ні вашої Машки, ні вашого хека…
Оглядаюся: Машка за мною стоїть. І парасольку ручкою до мене повертає.
– О, – зрадів я. – Ти мене чекаєш? А що в лісі здохло?
– Зараз здохне, – каже Машка. – І мене парасолькою по капелюсі.
Очкарик драпонув. Я тільки встиг крикнути:
– Терористка проклята. Хунти на тебе нема. – І заховався під лавочку…
Неандерталець
Мені вдалося впіймати живого неандертальця. У глухих Карпатах.
Видряпуюсь поміж густими заростями вгору. Раптом чую – щось хропе. Дивлюсь – не то вепр, не то ведмідь.
Простягнувся під буком. Я до нього – лишенько моє. Подоба людини. Тільки патлате й волохате.
Ясно. Дикун.
Витяг я із мішка альпіністську мотузку. Обмотав нею дикуна і прив’язав до бука.
Сиджу. Думаю. Що робити далі? Таке двометрове й десятипудове чудовисько я не дотягну на собі. Кликати когось на допомогу – даремно. І можна втратити те, що всьому вченому світові навіть не снилося. Потім, навіщо я маю ділити славу? Відкриття моє, а хтось буде пожинати лаври.
Я вже бачив заголовки газет світу: "Альпініст Буця упіймав первісну людину!", "Неандерталець та Буця", "Живий предок і щасливий нащадок…"
Предок промимрив і повернувся до мене спиною.
Узяв я фотоапарат. Клацнув спочатку його спину. Тоді потилицю. Потім спереду зайшов. У таких випадках треба кожну деталь у всіх ракурсах. Документ. Доказ. Науковці – народ прискіпливий. Не так легко повірять.
Дикун нюхом відчув техніку. Продер очі. Й на мене витріщився. Ніби не він первісна людина, а я.
– Ну, ну, – кажу. – Ти на мене так не дивися. Бо я можу образитися.
Він заплющив очі. Струсонув головою. Знову відкрив очі.
– Ти мені, – кажу, – вибач, що я тебе зв’язав і прив’язав. Але ж ти – дикун. Голова твоя не варить. Ноги на плечі – і пішов. А науці знову тоді ходити манівцями по твоїх слідах. А може, ще й мене верхньою кінцівкою по щелепі хряпнеш… А мені з тобою поговорити треба.
Культурно…
Він очима водив по верхів’ях дерев. Ніби з ними прощався.
– Мене не бійся, – пояснюю. – Я не кат. Я не варвар. Не людожер. Я – цивілізована людина. З двадцятого сторіччя. Твій нащадок. А зв’язав тебе для того, щоб нам вигідніше було поговорити…
Здається, мої слова до нього зовсім не доходили. Але, на диво, він лежав спокійно, сумирно, ніби чекав саме такої долі.
– Дивна ти, – кажу, – людина. Хоча б трохи сіпався, рвався.
Очі його дивилися крізь мене.
Не розуміє, з гіркотою подумав я. Треба якось інакше.
Тицьнув йому пальцем у груди:
– Значить, ти – це ти, а я – це я. Уторопав?
Неандерталець мовчав.
Ні, мислю. Треба переходити на загальноістотну мову.
Дістав рюкзак. Витяг звідтіля консерву. Пляшку.
В неандертальця ворухнулося воло. Він розкрив рота. Ніби чекав чарку.
Я хлюпнув йому з пляшки. Поклав шматочок м’яса. Дав хліба.
Він пережував. Проковтнув. Кивнув: мовляв, розв’яжи.
Я теж випив для сміливості. Розв’язав.
– Ну, розповідай, – кажу, – як ти дожив отак до нашого часу?
Мовчить. Тільки кінцівки розправляє. Ніби масаж робить.
Дав я йому ще.
Випив. Крекнув. Занюхав шкуринкою хліба. Точнісінько так, як сучасна людина.
Я поклав йому руку на плече. Погладив по патлатій голові:
– Молодець! Ще по краплі – й будемо як рідні.
Випили.
Мені нічого, а він розклеївся зовсім. Заревів своєї якоїсь дикунської пісні. Став танцювати навколо бука.
– А тепер, – присадив я його, – досить. Давай буду тебе вчити. Буду тебе окультурювати. Цивілізувати.
Дістав із рюкзака книжку.
– О ні! Тільки не це! – крикнув раптом сучасною мовою неандерталець.
Я витріщився.
Він затрусився, як у лихоманці.
– Спочатку ти навчиш мене читати, – мовив затинаючись, – а потім докорятимеш за те, що я не так читаю або не так розумію…
– Звідкіля ти узяв це? І звідки ти знаєш сучасну мову?
– Знаю. Предок мій був з цивілізованих. Бувай…
І чкурнув так, що за ним аж зашуміло…
Урвалося
Кажуть, урвалося. Садити будуть. Тих, хто "з чорного ходу", хто "з-під прилавка". Хто бере. Хто дає. І в медицині. І в магазині. І в інституті. І навіть там…
Переполох!
Приходжу до однієї. Завжди дріжджі брав.
– Ти що?! – каже. – Хочеш, щоб і мене, і тебе в каталажку посадили?..
А мене не посадять. Мене посадять – як жити будуть? Я для них ніби тринадцята зарплата.