Почуття найбільшої пристрасти він проявляв з холодністю, що зробила б честь навіть і кардиналові.
Йому здавалось, що ніхто в світі не кохав ніколи так необачно, так сліпо, так химерно й гаряче, як він.
— Це тільки в моїй душі, — писав Куліш до Милорадовичівни, — живуть такі химери, щоб побачить десь гарну дівчину, наслухаться серцем її голосу, промовить два слова крадькома й щоб вона стала тобі рідною душею навіки.
Пишаючись з власної химерности, своє бажання побачити дівчину він вважає за необачність, притаманну тільки йому. Тільки він, Куліш, гарячий Куліш, зі своєю палкою натурою здібний на такі безглузді витівки!..
— Як там не мізкуй, а під тим артистичним поглядом на названу сестру знайдеш і сам жажду кохання… і не будь того та іншого, то, може б, і не таку повів із сестрою розмову.
Не будь того та іншого!..
У мріях своїх він був необачний, сміливий, настирливий, безтурботний і веселий нахаба з пером півня на одягненому набакир капелюсі і зі шпагою при боці. Тимчасом у житті був він мирна, лагідна й боязка людина, що десятою дорогою обминатиме двір, де мешкає кохана дівчина.
Душу його озлиднено, й серце його спустошено.
Як характерна для Куліша ця фраза про "два слова крадькома промовлені". Його сміливости вистачало на два побіжних слова.
У світі доводилося жити зовсім не так, як мріялося й бажалося на самоті з собою. Самотні мрії не мали нічого спільного з життям і дійсністю. Між тим, що він був насправді і що він уявляв із себе в своїх самотніх мудруваннях, лежала прірва, нічим не заповнена.
З почуттям гіркости він зазначає:
— Світ живе не так, як собі мудрує на самоті душа поета.
Отже, він не був ані нахаба, ані юрод!
Він піддурював сам себе. Він лицемірствував із собою. Тартюф навпаки! Обернений Дон Жуан!
З усієї практики Дон Жуана в нього лишилося єдине почуття: холодний дотик важкої руки Командора і жах від того дотику. Побажавши жінку, він уже чув кам’яні кроки статуї. Він уже бачив розвернуту перед ним землю й полум’я пекельної безодні, що проковтує його.
Він кохав, зважаючи на обставини. Озираючись. Вважаючи на те й на те… Він зідхає: коли б не обставини… Він не наважується піти проти обставин, повстати проти умовностей людського загалу, розірвати з життєвими ускладненостями. Він увесь у владі обережної й боязкої душевної спустошености.
Цей Дон Жуан — Дон Жуан обережности.
Щиро й одверто наважується Куліш писати до дівчини, тільки зібравшись у дворічну закордонну мандрівку:
— Мені тепер легше до Вас писати, бо це пише чоловік, которий збирається на два годи в далеку дорогу, з которої Бог знає чи й вернеться в Україну. От його слово твердіше. Якби не задумав далекої мандрівки по світу, може б, і не писав до Вас так щиро…
Куліш проповідує обережну любов здалеку.
— Маю я право любити Вас здалеку, дивлячись на Вас душею: а око моє таке ж грішне, як і у всякого, і лукаво воно змовлятиметься з серцем.
Куліш листувався задля листування, викликав кохання, зовсім не певний того, що коли на його слова й заклики дівчина відповість коханням, він наважиться піти назустріч збудженому, викликаному почуттю.
Вузол свого вгамованого кохання він розплутував повільно, передбачливо, обережно. Нитка снувалася рівненька й тоненька, ледве помітна, прозоре павутиння, оманний мереживний міраж.
На запитання Милорадовичівни, коли він збирається прибути в Україну, Куліш не дає певної відповіді:
— Треба б одвітить, що ніколи, бо лучче б для мене — ніколи в Україну не вертаться. Отже, ні! Знаю, що не раз пройду по тій мученицькій землі мучачись. Та й приятелів своїх жаль навіки покинути. Хочеться пісень послухать, хочеться на людський образ подивиться. Перенесу всяке невимовне горе для цього. Приїду в Україну, а коли — Бог знає, і чи надовго, чи побачу Вас, чи почую — Бог знає. Отже, як би воно не вийшло, а знайте, єсть на все свої причини, которі один Бог тілько знає.
Одного не можна закинути Кулішеві: — полюбляв пан Куліш туманні, розпливчасті натяки. Отже, не можна сказати, щоб ми нічого про нього не знали, та, кінець кінцем, на що Куліш натякає в своїй одповіді?
Чому для Куліша лучче ніколи не вертатись в Україну? Чому коли поїхати в Україну, то для цього прийдеться перенести невимовне горе? Чому по цій землі він має йти мучачись? Про які-такі одному Богові відомі причини він згадує?
Що взагалі повинна була подумати Милорадовичівна, одержавши таку відповідь на своє запитання?
Куліш боїться спліток, що можуть викликати його взаємини з Милорадовичівною:
— Варварство кругом нас облягає, підстерігаючи всякий учинок наш, на інші учинки не схожий.
— Мені, — каже в іншому місці Куліш, — треба обходити Ваш двір далеко, щоб не побачили люди, як мої щоки горять, мов у юноші, щоб хто не підстеріг, куди мої очі повертаються.
— Хто пійме віри, що тільки очам моїм, душі моїй Вас треба, і для того приїхав би за тисячу верст на Вас подивитись, любо з Вами на самоті поговорити.
Куліш ясно усвідомляє собі ускладненість їхніх взаємин (22/II—1859):
— Хотів би на Вас подивитись — для того б приїхав до Вас. Та як же цьому статись? Боже мій!.. Чужий я чоловік усім у Вас. Воно гарно думкою приїхати, а ділом — чого? Що йому треба? Яке тут діло? Діло моє — сестру одвідати, з сестрою любо поговорити. Хто ж тому віри пійме, що справді це брат до сестри приїхав? Скажуть: "Закохався, з великого розуму в голову чоловік зайшов". І всяке за їх руку потягне, а не за мене, не за любу сестру мою.
Ми не знаємо, чи лист Куліша до В. В. Тарновського з 13 вересня р. 1858 писаний з приводу цих чуток чи яких інших, але в кожнім разі дуже правдоподібно, що слизька й двозначна ніяковість "взаємин чудних в очах інших" Куліша та Милорадовичівни дала привід Тарновському обурюватись з Кулішевого поводження.
— Шановний друже, Василю Васильовичу! — писав Куліш до Тарновського. — Теперішній період життя мого є період самих чудних про мене чуток, відгомін яких, час від часу, доходить і до мого слуху. Ніхто краще від мене не знає, що ці чутки і найбезглуздіші з них — дуже природні за тих даних обставин, які подає світу неправильне, саме на себе неподібне життя моє, та поза тим мені боляче бачити ім’я моє іграшкою людей, що не розуміють глибше від того, що здається… Навіщо Ви десь висловили якесь незадоволення з мене? Чи й Ви сумніваєтесь в чистоті моїх душевних рухів? Як же боляче мені бачити Вас в сонмі людей, що тільки здавались друзями! Коли Ви з мене незадоволені, то пишіть до мене й попрьокайте мене по-приятельськи, мавши на те право любови й відданости, або ж кажіть мені в вічі найрізкіші речі, коли я буду у Вас. Але мова, на яку не можна відповісти, тільки шкодить людині, відбираючи в неї душевний спокій.
6
Де ж шукає Куліш виходу з цього заплутаного становища? Милорадовичівна — дівчина; інша справа, коли б вона була заміжня!
Куліш охоче підтримує думку в Милорадовичівні про одруження, впевняючи її, що коли вона вийде заміж, то в їхніх взаєминах не тільки нічо не зміниться, а навпаки…
На нотатку в Лесиному листі, де вона зазначає, що в її житті "багато буде перемін", Куліш на відповідь пише:
— Яких же? Що Ви хотіли сказати? Може, такії будуть переміни, которих я Вам щирим серцем бажаю, і послі того хіба я Вам стану чужим або Ви мені чужою? Не було б для мене луччої радости в Україні, якби вбачити добре, гаряче серцем подружжя, которе б жило не земними тільки помислами, не так, як живе гарний метелик, которий сього дня красувавсь на сонці, а завтра замер, що було до його і ще буде послі його, ні про що думкою не клопотав і серцем не горів. Ви ж, у якій би долі не були, маю в Бозі надію, що найперше Ваше, найвище в Вас діло буде оте чувство, що ми частка чоловічества, котору Бог послав у мир на добро всьому роду людському.
Рідні душі мають назавжди лишитись рідними. Почуття, що він і вона — частка людства, що їх послано на добро всьому роду людському, повинно бути за ґрунт, що створить можливість для Куліша і в дальшому, після Лесиного одруження, не рвати з нею зв’язків.
— Не тільки Ви самі, та й той, кого вибере Ваше серце, буде для мене близькою моїй душі особою.
Ці добрі побажання роблять честь шляхетності серця Кулішевого, та мимоволі виникає питання, на що вважав Куліш, коли він з листа в лист повторював те саме про прийдешню приязнь до Лесиного чоловіка?
Після фрази: "Кому ж і любить гарну дівчину, панну між паннами, як не нашому брату" — він пише: "Обома руками оддав би я Вас заміж за хорошого чоловіка, і тоді ще сміліше любив би Вас і чоловіка Вашого, і діток Ваших".
Отже, становище Тургєнєва коло П. Віардо йому здається найпривабливішим.
В приписці до цього ж листа з 22/II-1859 Куліш ще виразніше висловлює це бажання — "тургєнєвської" коло Віардо "любови":
— Великий світ, та нігде мені дітись!.. Одрадно думати, що колись приїду до Вас замучений та недомучений, а Ви вже будете господинею гарною і дасте мені захисний притулок у своїй господі, і знаючи, що в мене всяка жилочка перестраждала багато на віку, умітимете не займать мене і других навчите мене не займати ні словом, ні поглядом.
У Куліша якась idée fixe кохання, виявленого в старості.
— І взнали б люди, як умію любити, тоді тільки, як сивим би волосом голова моя засеребрилась, і днями, а не годами вік свій останній лічив би я.
І себе і її він бачить старими.
У листі з 25 грудня р. 1857, першому інтимному листі, він пише наприкінці:
— Коли прийде до Вас старість (бо й до Вас вона прийде), дай Боже, щоб дружнії очі всяку Вашу морщинку і сивий волосочок оглядали любовно, як пам’ятку пишної Вашої весни, котора дарувала тим очам багато райських минут, годин, днів і ночей, на віки вічні незбавленних.
І в наступному листі з 20 листопада 1858 р. повторює те саме:
— Я такий чоловік, що хоть би кого й десять рік не бачив і не чув, то все однаково кохатиму. Мені б хотілось зійтись із Вами колись, як і я сам, та й Ви теж поробимось людьми старими. От тоді познається настояща ціна нашому серцю: чи справді воно щире золото, чи ледача мідь, котора блищить тілько тоді, як її вияснять, а занехай, то й потускне або ще й зеленим ядом зацвіте.
— Бачте, — додає Куліш, — яка в мене довга проба, чого чоловік стоїть. Люди мені зневірились, то й я собі віри не доймаю.
Кохання в старощах — улюблена сподіванка Кулішева.
7
У романі Куліша з Милорадовичівною можна декілька моментів накреслити:
Рік 1856—57, початок знайомства й перші листи! З вересня 1856 р.