Велика рідня

Михайло Стельмах

Сторінка 17 з 195

Воно мокре і липке від поту.

— Ходімо спати! — якось чудно говорить. Коли ступив у сіни, вітер вирвав з його рук двері, і вдалині, то припадаючи до землі, то підводячись вгору, заметлялась червона завіса.

— Дмитре, пожежа!

— Ну й що ж, — рипає клямкою. — Сафронів хутір горить вогнем ясним.

— Сафронів хутір горить? — кам'яніє Докія і не може одвести очей від раптових стрибків розлютованого гривастого вогню.

Вона не знає, що її син пізнього вечора крадькома підібрався до огородженого з усіх боків подвір'я Созоненка. Дмитро надіявся побачитися з Мартою, забрати її до себе. Хвилювався і тривожився, дослухаючись, що робиться за високою огорожею. Там і метелиці було тісно. Ціпкі, дубові будівлі, спотворені безформеними прибудовами, уперто затискали розгалуження заметілі і так обкрадали її сувої, наче в кожній із них вселився дух созонівської крамниці.

"Коли б знаття, де Марта. Коли б хоч на поріг стала"... Обдираючи до крові об цвяховану гребінку руки, Дмитро через пліт перескочив у сад. Пригинаючись, попрямував до будинку. Ось він вже більшає, широко роззявивши пащу рундука. І враз вона ворухнулась.

— Стій! Уб'ю! — залементував голос Сафрона Барчука.

Осторонь загарчали пси і, видзвонюючи ланцюгами, покотилися з хуртовини на Дмитра. Парубок метнувся до саду. Пролунав постріл, дріб зашерехкотів по гілках дерева. На подвір'ї валування собак переплелося з голосами Созоненків і Варчука. Ще навмання обізвався постріл, збільшився гомін.

"Я тобі стрельну, іроде!" — вкрай розлютований Дмитро перескочив паркан і подався на хутір Варчука.

До ранку Дмитро вже горів і метався в жару, розкидаючи подушки й постіль. Може й на щастя зліг, бо хто знає, що заговорили б про нього, коли б здоровим був.

Якось на грані між пам'яттю й непритомністю до його обважнілого розуму почали добиратись розрізнені голоси. Часом і вони розкришувались, не дійшовши до свідомості, відкочувались і знову напливали м'яким просіяним гулом.

— Так Сафронові й треба!..

"Так Сафронові й треба... так Сафронові й треба... — коливається над ним завіса. — Хто ж це сказав?.. Наче Варивон?"

— Дурниці говориш, — підкочується голос Мірошниченка. — Варчуко'ві може більше що треба... Підпал — це не боротьба з класовим ворогом; це стихійна дрібновласницька ненависть або дрібненька помста; це не дорога, — це глухий закут.

"Глухий закут, глухий закут..."

Бачить, як іде дорогою і впирається в обвислі мішки крутої камінної гори; вона нависає над ним громіздкою потрісканою хмарою... Частина слів вислизає з пам'яті. Наче про якусь книжку згадав Свирид Яковлевич.

— ...Це бунт так званої пропащої сили... Народжувався у муках тяжкої безвиході й заводив у безвихідь... Ми не пропаща, а чудесна творча сила, ми свіжа кров життя...

"Як це сказано, як це сказано... Не стану пропащою силою!" — Гострий сполох різко освітлює всі закутки розуму, очищає його від липучої скверни. До хвилюючого дрижання натягується тіло. Дмитро збирає всі сили, щоб за щось подякувати Мірошниченкові; в зіницях чує теплу вологу полегшення і пірнає в гарячі хвилі...

Ще слабість гуділа в голові і ногах, коли Дмитро підвівся з постелі.

Морозний вітряний день швидко гнав обледеніле сонце до чіткої лінії снігів, і село пересновувалося худими кощавими тінями.

Дмитро заглянув у другу половину хати, але ні матері, ні Григорія не було. В безладді лежало столярське начиння, на столі — неприбрані миски, під ногами — шелестливі моточки стружки. Це здивувало парубка: знав, як любила порядок його мати. Ворухнулися недобрі передчуття. Зриваючи одежу, невпопад, хвилюючись, почав одягатися. В цей час скрипнули двері, і в хату ввійшли Мірошниченко та мати. Глянув на них Дмитро — застиг.

На суворому, потемнілому від холоду обличчі Свирида Яковлевича була висічена скорбота; червоні повіки матері набухли сльозами.

— Свириде Яковлевичу?.. — німіючи, запитав очима, всією душею.

— Ленін помер...

Як гори, упали важкі слова, і все закружляло і потемніло навколо.

— Як же так!? Свириде Яковлевичу, як же так!? — страшним болем набрякає і натягується кожен звук.

Може він, Дмитро, недочув, може після хвороби розучився... може... Пильно дивиться на Свирида Яковлевича, на матір — і нічого втішного не бачить.

— Перестало битися серце нашого генія, нашого вождя і вчителя трудящих всього світу... Кожне його слово — це була чиста кров, це була правда і обрис майбутнього...

Б'ються скорботні слова, і парубок вже розуміє, чому говорить Свирид Яковлевич: він стримує неслухняні сльози. Але Дмитро не в силі їх стримати. Вони гарячою росою опікають щоки і серце.

— На щастя трудящих є вірний продовжувач діла Леніна — наш Сталін...

Свирид Яковлевич наближається до Дмитра. Той, як до батька, прихиляється до нього й вибігає з хати.

Тихо в селі. Наче життя зупинилось у ці хвилини.

Морозне надвечір'я схиляло густі багряні прапори да осиротілої землі... То весь світ схиляв прапори, прощаючись з Леніним.

Засніженими полями, навмання бреде Дмитро зі своєю печаллю. Зараз його думи, почуття і серце на Красній площі, де велика Росія іде прощатися з великим вождем; зараз нема віддалі між його селом і Москвою і нема різниці між його сльозами і сльозами москвича, що тепер входить в Колонний зал, де лежить Ленін.

Незчувся, як його коло лісу наздогнав Варивон. Довго йдуть мовчки. Над ними перехитуються в журбі промерзлі дерева і, наче сльози, тремтять великі зорі.

— Не вмер наш Ленін... Він вічно буде жити з нами, — кладе Варивон на плече Дмитра не по-юнацьки важку, огрубілу в наймах руку.

І ті слова, повні нового звучання, обережно несе Дмитро всю дорогу, щоб пронести їх через усе життя.

Лісовою стежкою вони виходять до хутора Варчука. Вітрець здуває порошу з обгорілих підвалин, і вони чорніють зубчастою насічкою.

"Все життя Варчука тримається на чорних підвалинах", — ворухнулася самотня думка про буденне, і він швидше обминає спалене кубло.

З села плине і повисає в повітрі тужлива мідь музики...

* * *

Будинок Варчука згорів до самого підмурку. Сафрон із сім'єю переїхав жити на зиму в село до свата Созоненка. Весною кілька разів скликав толоку, відбудувався і знову зажив на старому місці.

— Чорти не вхопили його — має чим потрясти в калитці! — говорили люди, коли одного ранку потягнулись з села на хутір підводи з пожитками. На передній сидів нетерплячий Карпо, пускаючи коні у рись, на другій — ще худіший, аніж колись, Сафрон, на третій розсілась, як цибулина на грядці, дебела Сафрониха. Тільки Марта не проводжала їх. Говорили на селі, що й досі мала серце на старого й молодого Варчуків за сльози, пролиті на своєму весіллі.

І знову в щоденній роботі потягнулись у вирій, не вертаючись назад, пропахлі потом і житнім хлібом дні. Женці складали літо в полукіпки, молотники клали осінь під ціпи, прядільниці випрядали зиму і сіячі вистеляли весну зеленими шовками. Кілька разів боцюни відлітали і верталися на старе гніздо Варивонової хати; Гриць з підпарубчака став парубком, а Дмитро й досі не знаходив собі пари. І не шукав навіть. Рідко виходив на гулянки, був невеселий, неохочий до розмов, одначе вдягався гарно, не жалкуючи грошей.

— Дмитро собі ціни ніяк не зложить, — говорили про нього дівчата. — Царівни або князівни підшукує...

"Безпорадна та нещаслива моя година. Притовкли, видно, хлопця у бійці тоді, скалічили", — випросталась, сперлась на сапку.

Колесом котилось сонце в діброву; на вулиці заколивався високий віз із снопами, біля нього поважно йшов Дмитро. І мати, купаючись в хвилях укропу, обережно пішла вузенькою стежкою на подвір'я.

XV

Вулиця широка. Над плотом поспиналися вишні, сливи-кобильохи, під плотом тулиться дурман, з лопатого, в білих прожилках листу сутуляться колючі зелені голівки з розсіченими навхрест губами. І дух від нього тяжкий, цвинтарний.

В святочному убранні Докія поволі прямує додому. Як літні жінки, вона пов'язалась другою хусткою від підборіддя через всю голову; з перехрестя хусток видно тільки губи, ніс і очі. Неподалік, біля сельбуду, заграла музика; вулицями поспішала молодь на танці — поодинці й невеличкими гуртками.

З розстанні тяжкуватою похідкою прямує рослий Іван Бондар. його туго обтягнуте, попечене сонцем обличчя похмуро зосереджене, вперте. Брови стиснулись на переніссі, цурпалки тютюнових вусів прикривають лінію заокругленого рота.

— Докіє Петрівно! Доброго здоров'я! — Наче прокидається з задуми, і потемнілі очі прояснюються.

— Добрий день, Іване Тимофійовичу. Бачу, наче сердишся на кого?

— Невже видко? — здивувався, нахмурився і усміхнувся. — Розумієш, аж чуб ропою взявся: все село обходив, усіх куркульських собак роздрочив, а худоби ніде не дістав. Є там якийсь полукіпок озимини на полі, то й той череда розтаскає, розмертвить.

— Тепер спроста не достукаєшся цієї худоби, — сказала з співчуттям, зручніше спираючись рукою на тин. — І таку ціну гнуть, як за рідного батька. Останню шкуру за возовицю здирають. — А в уяві вже бачила, як Дмитро веде з ярмарку коня, такого самого, як і карий був.

— У мене інше діло. Записався у соз — товариство спільного обробітку землі. Щоб гуртом із нужди вибиватись. Ну, куркульня й завила. Як пацюки ошкірились — і ніхто ні за які гроші, ні за які відробітки не дає худоби. Варчук і Денисенко так і сказали в вічі: "Випишешся з созу — задарма привеземо, усе звеземо, на своїй молотарці змолотимо; не випишешся — на плечах носитимеш снопи з поля. Худоби ніде для тебе не буде". Шатнувся до середняків — і тим куркульня пригрозила. Круговою змовою і переляком хотять на коліна поставити. А тут, як мене дома нема, двері не зачиняються за посланцями. Умовляють, на переляк беруть Марійку. А та — сказано баба — наслухається і такі концерти дає, що аж любо слухати. Тільки й чуєш: "Виписуйсь, виписуйсь без меншого лиха". — І на хвильку, копіюючи мову дружини, обличчя Івана стало подібне на Марійчине.

Ледве стрималась Докія, щоб не засміятись.

— Вона в тебе уперта.

— Ох, і уперта, і язичок має нівроку собі. Хоч брийся ним.

— Боїшся?

— Та ні. Привик і воюю потроху. То за образи, то за дзвони, то за соз. Так і живемо: як почне Марійка нападати, то я слухаю, слухаю та й втихомирю її насмішкою. Буває — до сліз доведу. Ну, тоді знову є робота чоловікові — миритися, утішати.

14 15 16 17 18 19 20