Світлана, пригинаючись, ледве встигала за ним.
— Даньку, он іще біля ґанку вартовий.
— То вже наш стоїть... Де те вікно?
— Сюди... Ото відчинене. Крайнє зліва.
Десь на протилежнім кінці села знялась раптом страшенна колотнеча, запахкали постріли, дико завалувала собачня. Данько відштовхнув Світлану:
— Біжи! Тікай звідси!
І, затиснувши бомбу в руці, одним махом вихопився на підвіконня, зник усередині.
Світлану підхопила хвиля бійців, що бігли до ґанку. На ґанку, де звечора невідлучно стояли вартові, зараз уже — нікого, двері навстіж, на порозі темніло купиння порубаних тіл. В середині школи все ходило ходором: тупотнява, лайка, постріли. Коли Світлана з моторошним чуттям перехопилась через порубаних і опинилась в переповненій повстанцями учительській, там котрийсь із бійців уже тримав над головою запалений жмуток паперу, а попід стіною стояли з піднятими руками штабісти. Серед них Світлана одразу впізнала незграбно приперту до стіни постать генерала Ревіна і того, другого, сухорлявого, перед яким вони всі так запобігали,— англійського інструктора при штабі. Довгов'язий, як гусак, з виразом зневаги на обличчі, він стояв перед Яреськом без пояса, широко розставивши ноги в блискучих крагах і незвично піднявши руки над головою. Щойно він хотів застрелитись, але не встиг — револьвер в нього вибито з рук.
— Що, осічка? — глумливо спитав Яресько, підіймаючи револьвер англійця з підлоги.
Ткнувши револьвер собі за пояс, він взявся обшукувати захопленого.
— Ну, ти ж, брат, і сухоребрий,— сказав, не досить делікатно шугаючи інструкторові попід боки.— Що там у вас їдять?
Англієць промовчав.
Поблизу сопів генерал. Його саме обшукували, коли він раптом помітив у гурті повстанців Світлану.
— Ваша робота? — прохрипів він, виставляючи, як для удару, свою квадратну, стрижену їжачком голову.— Я вас урятував від безчестя, а ви...
Світлана сміливо глянула йому в вічі:
— Я вас теж врятувала, генерал.
— Ви? Мене? Від чого?
— Від безчестя командувати бандитами. Від прокльонів народних...
Генерал важко опустив голову.
— Обскубані! — закінчивши обшук, сказав Яресько.— Виводьте їх на подвір'я, хлопці. Тільки очі, Гриць-ку, оцьому лорденкові зав'яжи, щоб не наврочив нам Україну.
В глибині села ще де-не-де лунали постріли, а подвір'я школи вже швидко заповнювалось повстанцями. Тут було призначено збір. Під сараєм, де стояв генеральський автомобіль, чувся гомін, регіт — повстанці пробували заводити мотор.
Світлана, зупинившись осторонь під акаціями, сум'ятна від пережитих потрясінь, зарилась палаючим обличчям між свіжі повні кетяги цвіту. Скоро вони, мов рясною росою на світанку, вкрилися чистими дівочими слізьми. Не знала добре й сама, чого плаче, але почувала, як їй легшає від цього на душі, наче половину горя, її дівочих кривд по-сестринськи брала, переймала зараз на себе оця ніжна, оця любима нею з дитинства акація — біла колюча королева півдня.
Під цим жилавим глодуватим деревом незабаром і натрапив на Світлану Яресько.
— Ну й завдала ж ти нам роботи! — звернувся він до Світлани, сяючий, бурхливо радісний, і став втирати своєю кудлайкою спітніле обличчя.— Хочеш на анто-нобілі прокататись? З вітерцем, га?
— Чого раптом?
— Субчика того... англійського інструктора повезем, командир доручає...
— Куди?
Данько, злодійкувато озирнувшись, понизив голос:
— В Каховку. А там, може, й далі, в Херсон. Здамо,— бо ти ж, вважай, теж його брала,— а там тоді, як хочеш... Антонобілем, уявляєш? Хвіат!
Світлана не втрималась, щоб не посміхнутись: перед нею зараз знову був той давній Данько, охочий до всяких вигадок, веселий, задерикуватий хлопчак, що з цілою ватагою ровесників кидався було на шлях за панським автомобілем та нюхав пилюку — чим пахне.
— Ну, то як, Світланко? їдемо?
— Гаразд. їдем.
Виходячи з-під акацій, Данько на ходу розмашисто тернувся обличчям по обважнілій, густо обвішаній білим калцттям гілці:
— Здорово пахне, еге ж? — і засміявсь.
На світанні, коли на сході вже зоря розгорялась і пастухи виганяли худобу на царини, мчав степом в напрямі до Дніпра відкритий блискучий автомобіль. Навпростець, без доріг, видно, мчав — обчухране бадилля будяків, волошки та ковила висіли на ньому, позастрявавши в усіх щілинах. В машині, поруч з водієм, сиділа золотоволоса кругловида дівчина, а далі за нею зблискували усмішками до пастухів хлопці-пов-станці в кудлатих шапках, з шаблями наголо. Поміж ними посередині витягся — наче аршин ковтнув — якийсь довгов'язий, з зав'язаними ганчіркою очима. Дивувались пастухи, ламали в догадках голови:
— Хто він?
Був, мабуть, важною птицею, коли й з шаблями біля нього і очі йому зав'язано, щоб не зурочив довколишнього степу, щоб не бачив ні золотих хлібів, ні рясних вишень, ні синяви Дніпра.
XXVI
У Херсоні все кричить у ці дні об'явами: "Громадяни!
Є загроза появи холери — не бійтесь холери, але бережіться її! Не пийте сирої води, а тим паче самогону. Пийте краще чай! Довіряйтесь лікарям, фельдшерам, не приховуйте від них хворих!
Холера, як і Антанта, буде переможе-н а!"
І тут же поруч на поруділих від сонця, що з весни ще позалишались, афішах: "Галло-виставка!
Кіно "Бомонд" — "Тайньї Нью-Йорка"!
Головоломні трюки! Жуткие моментьі!!!"
Біля афішних тумб юрмляться обвітрені, строкато озброєні степовики, спокійно читають ці грізні перестороги. Одні читають про холеру, інші розкотисто регочуть біля вітрин, розглядаючи на афішах напівголу, вигорілу на херсонському сонці американську кінозірку.
Все місто в ці дні пропахло кізяками та плавневим сіном. Всюди гамірливо таборяться війська, іржуть коні, ревуть верблюди, а вечорами на висотах форштадта лунають розлогі, зі степів принесені пісні.
В Херсоні килигеївському загонові, що вступив до міста одночасно з іншими повстанськими військами, населення влаштувало бурхливу зустріч. Херсонці ще з весни чули про цей напівлегендарний загін, що по всьому узбережжю вславив себе боротьбою з інтервентами і що разом з матросами Дибенка та Інтернаціональними полками штурмом брав Крим.
За рішенням херсонських властей і за бажанням самих тавричан, загін незабаром було перейменовано в Перший Таврійський революційний полк.
Найкращі лікарі міста не відходили тепер від пораненого командира загону Дмитра Килигея.
Кудлатим чабанським папахам, як і матроським безкозиркам, в ці дні всюди була шана, всюди честь. Об'єднані в профспілку перукарі міста оголосили, що степових героїв вони голитимуть безкоштовно і поза всякою чергою. Шевці теж повикидали на своїх майстернях об'яви, що, "незважаючи на грім канонади", вони лагодитимуть повстанцям взуття "швидко, міцно і акуратно". А лагодити було що: чабанські сирицеві постоли, натягнуті ще з весни, позасихали, позашкаруб-лювались на ногах так, що їх неможливо було зняти,— доводилось розрізати ножами.
Розташувався килигеївський загін на горі, зайнявши старовинні укріплення воєнного форштадта та одну з найбільших каторжно-пересильних тюрем, що від самої революції стояла порожньою. Мабуть, в жодному з південноукраїнських міст не було стільки тюрем, як у Херсоні. Важкі кам'яниці, похмурі старорежимні центради, вони займали на сонячних херсонських висотах найвидніші місця, пануючи над степом, над Дніпром, над мальовничими дрімучими плавнями, що, синіючи, стелились в задніпровську далечінь.
Тепер тюремні подвір'я були зайняті повстанськими військами, обозами та худобою, якої партизани нагнали зі степу стільки, що вистачило б прогодувати цілу армію.
Ярмарково гомонить, вирує військами до сліпучості залитий південним сонцем Херсон, так наче й не збираються над ним тучі, так ніби й не погуркують десь на північ глухі денікінські громи.
На другий чи третій день після прибуття Яресько несподівано зустрів на форштадті дядька Оленчука, що стояв край урвища і дивився кудись за Дніпро.
— Агов, дядько Оленчук! — зрадів йому хлопець.— Ви звідки тут?
Оленчук обернувся до нього, чимось присмучений.
— Та круторогих же вам пригнав.
— Самі чи... з благородієм?
Оленчук став набивати люльку самосадом.
— До самого Дніпра все при мені був, помагав череду гнати. А коли вже наперли на переправу, десь як у воду впав.
— А може, й справді його в тисняві десь... униз головою?
— Е, ні. Якби впав, то виплив би.
— Заговорило, значить, біляцьке нутро! Своїх зустрічати зостався!
Оленчук, мружачись, дивився кудись за Дніпро, в заткані сонцем таврійські простори.
— Я до самого вечора його на цьому березі піджидав, усе думав — дожене. Раз там навіть і з'явилося було на горбах таке, як він, постояло-постояло, подивилось-подивилось сюди, мовби шукало когось. Потім повернулося спиною і тихо побрело в кучугури...
Данькові на мить аж самому сумно стало, коли уявив собі, як стоять вони один проти одного, розділені небесно-блакитною широчінню Дніпра, офіцер і колишній його підлеглий. Цей на висотах правого берега, а той десь по той бік, в розпалених сонцем задніпровських кучугурах.
Мовчав Оленчук. Мовчав і Яресько.
Синіли плавні за Дніпром. Там, за синіми плавнями, за олешківськими кучугурами, вже панують кадети, бешкетує денікінська козачня. До самого Дніпра підійшли, в Олешках комуністів повішали на першотрав-невих арках. Швидко насуваються тучі, зловісні тіні біжать по землі, облягають місто, а тут, над Херсоном, ще сонце світить, і двоє їх мовчки стоять на сонячному острівку форштадта.
XXVII
Вночі Яреська розбудила метушня, гомін. Вискочив з хлопцями на місце збору — на тюремний плац, там, серед розбурханого натовпу бійців, уже тьмаво поблискують шкірянками якісь незнайомі, видно, тутешні комісари. Один з них, схожий голосом на Бронникова, саме пояснював бійцям становище. Невже він? Данько протиснувся ближче: так і є — Леонід! Темрява, загальний тривожний настрій надавали голосові комісара незвичної суворості, а шкірянка, що холодно поблискувала на ньому, робила його якимсь неприступним.
— Цієї ночі,— пояснював він бійцям,— з лиману у води Дніпра несподівано прорвались панцирні човни противника. Зараз вони вже нишпорять по всьому Дніпру — ледве вдалось повихоплювати наші застави з плавнів. Звідси, з боку степу,— він махнув рукою десь у темряву,— становище теж не краще. Вже попід самим містом куркульські банди зрізають телеграфні стовпи.