А ордерів вони не люблять… І спотикаються… І ота комора обов'язково кінець кінцем веде кожного з них далеко поза комору. І надовго…
— А що робити?
— Я вже давно над цим думаю. Єсть у мене ідея про самохідну колгоспну комору. Це така комора, що, коли до неї посилає голова чи хтось інший з керівників без ордера і як тільки посланець ступне на східці, — комірник автоматично вилітає з комори, двері автоматично зачиняються, і комора самоходом од'їздить — од'їздить від порушників Статуту артілі… Вони до неї, а вона від них. Не дається, щоб її відімкнули. А як з ордером людина йде, комора спокійно собі стоїть. Як, по-вашому, — питає мудрий колгоспник, — можна таку комору збудувати?
— Тяжко! — кажу.
— Тяжко? — посміхнувся мудрий колгоспник. — "Катюшу" вигадали, — а комори щоб не вигадати! Ну, коли "самохідну" тяжко, то хоч таку, що як тільки без ордера хтось у комору вскочить, а двері — грюк, і зачинились. І не відчиняються, аж поки прокурор прийде.
— Таку легше! — потвердили ми.
"Зоре моя, вечірняя…"
В одному селі, одного району, одної області єсть хороший колгосп "Зоря".
У тому колгоспі тямущий, досвідчений голова, хороші бригадири.
Єсть там партійна і комсомольська організації, єсть колгоспний актив. І не такий собі актив, а справжній, активний актив.
Колгосп хазяйнує добре, збирає рясні врожаї зернових і технічних культур, тваринництво в нього розвивається поверх плану; виконує він справно усі зобов'язання перед державою, колгоспники не ремствують на оплату трудодня, а зовсім навпаки.
Колгосп "Зоря", як бачимо, хороший колгосп.
Районний партійний комітет того району навіть любить цей колгосп. Але він дуже полюбляє й інститут уповноважених.
Чи то сівба, чи жнива, чи поставки державі — зразу в усі колгоспи їдуть уповноважені райкому.
В кожному районі єсть різні районні організації і установи. У різних районних організаціях та установах єсть, розуміється, свої уповноважені…
От одного чудесного літнього дня, коли половіли жита, наливалися пшениці і благодатне сонце обгортало своїм ласкавим промінням артільну землю, до колгоспу "Зоря" прибула солідна людина, яка й одрекомендувалася голові:
— Уповноважений. На жнива!
Голова потис уповноваженому руку:
— Дуже прошу! Допомагатимете! Заходьте, розташовуйтесь!
Колгосп "Зоря" має непогане приміщення для приїжджих.
За два-три дні ще приїхала солідна людина:
— Уповноважений "Райзаготскот"!
— Прошу, — запросив голова.
Якось так сталося, що того часу "Зорі" дуже поталанило на уповноважених.
Поз'їздилися:
Уповноважений "Райкоопяйце".
Уповноважений "Райвовна".
Уповноважений "Райриба".
Уповноважений "Райраки".
Уповноважений "Райграблі".
Уповноважений "Райґудзик".
Щоб недовго писати, скажемо, що приїхало туди щось із п'ятнадцять солідних уповноважених.
Приїхали ще один агент страховки, другий — перестраховки і т. д.
Голова колгоспу "Зоря" зустрів усіх гостинно, ласкаво й привітно:
— Дуже прошу, товариші! Розташовуйтесь!
Тьотя Уля будинком для приїжджих завідувала і обіди їм варила. Борщ такий, що навіть уповноважені з хронічним колітом казали: "Дивись! Дома я самий легенький суп їм, — і пече, а тут три миски борщу, не поспішаючи, викушаєш, — і нічого. Перші дві години трохи важко дихати, а не пече зовсім".
Почали уповноважені в колгоспі жити та поживати.
А колгосп "Зоря", — ми це підкреслюємо, — був колгосп хороший, справний, всі роботи виконував вчасно, мав досвідченого агронома, свого зоотехніка — комсомолку, колгоспом виховану і вивчену. Народ у колгоспі був дружний, роботящий, прекрасно міг сполучати державні інтереси з особистими, — радянський, одне слово, народ…
Прийшов уповноважений до жниварки.
— Ну, як тут у вас? — питає.
Оксанка, в'язальниця, йому:
— Увечері, товаришу, розповімо все. Тепер кожна хвилина дорога, б'ємо рекорд в'язання снопів.
Почалася молотьба. І на молотьбі уповноваженому кажуть:
— У нас погодинний графік! Усе розраховано. Не заважайте, дорогий товаришу!
Інші всі уповноважені ходять, а їм:
— Яйця — виконано! Молоко — виконано! М'ясо — здаємо в рахунок плану наступного року.
Жилося уповноваженим продуктивно.
Вранці повстають, підуть до ставка, скупаються, прийдуть, поснідають, полежать у садку, потім походять, потім знову полежать у садку, перед обідом підуть скупаються, пообідають, після обіду полежать у садку, потім пройдуться, знову полежать, потім пополуднують. Як сонце спадати почне, підуть у поле пройдуться, перед вечерею скупаються, потім повечеряють, після вечері посилають у район телефонограми:
— Заготовлено 102 проценти, але ми на досягнутому не зупиняємося…
Увечері перед сном збираються в садку, під дубом, сидять, одпочивають, потім лягають спати.
Уповноважений "Райраків" знав напам'ять "Графа Монте-Крісто". Вечорів з двадцять пішло на "Монте-Крісто" — уповноважений розповідав, а всі слухали.
Уповноважений "Райвовни" сказав, що він знає напам'ять "Анну Кареніну", але коли "Монте-Крісто" скінчили і взялися за "Анну Кареніну", виявилося, що "Райвовна" її не тільки не знає, а плутає з "Нарисами бурси" Помяловського.
Засумували уповноважені.
Якось одного дня ввечері, після трудів праведних, сиділи уповноважені під дубом. Сиділи, сумували. Мовчали.
І от уповноважений "Райгудзик", глибоко зітхнувши, потихеньку почав:
Зоре моя, вечірняя,
Зійди над горою…
Підхопив "Райриба", за ним ще хтось, а потім вступили всі.
Виявилося, що всі уповноважені мають чудові голоси — баси, тенори й баритони.
Вони так проспівали "Зоре моя, вечірняя", що тьотя Уля, мивши посуд, впустила миску, а ланкова Галинка вскочила до клубу та:
— Дівчатонька! Голубоньки! До нас Григорій Гурович Верьовка приїхав! З чоловічим хором!
Виявилося, що то не чоловічий хор із народного хору, а уповноважені так співають.
Почин — дорожчий за гроші…
Щодня співали уповноважені. "Райгудзик", виявилося, був колись диригентом у клубі.
І що ви гадаєте?
Восени на обласній олімпіаді художньої самодіяльності першу премію дістав "Хор районних уповноважених у колгоспі "Зоря".
* * *
Мудрий колгоспник, прослухавши все це, лукаво заявив:
— А що ви гадаєте? Виходить, що й уповноважені в колгоспі, де все виконується вчасно й сумлінно, можуть дати неабияку користь!
Мудрий колгоспник говорив, а в його чудесних глибоких очах ніби якісь такі веселі чортенята стрибали.
Проліски
1
Ольга Іванівна Пролісок лежала на канапі й читала газету.
Олег Петрович Пролісок сидів біля столу й лагодив спінінга.
Проліски — Ольга Іванівна та Олег Петрович — були жінка й чоловік, хороше таке радянське подружжя.
Жили Проліски між собою дружньо, одне одного любили, сварилися, — ні, не сварилися, а сперечалися коли-не-коли, та й то тільки тоді, коли до цього була якась дуже важлива, та до того ще й принципова, причина.
Були вони молоді, повні сили та енергії, працювали радісно та творчо, — і життьова перед ними дорога слалася широка та ясна.
Звали вони одне одного Олею — Ольга Іванівна говорила про свого чоловіка: "Мій Оля", а Олег Петрович про дружину так само говорив: "Моя Оля".
Друзі їхні про них запитували, усміхаючись:
— Як там наші Олі, не чули?
І було в їхній кватирі далеко більше радості, ніж смутку, і значно більше веселих пісень, ніж зітхань.
Ольга Іванівна, продивившись газету, якось так аж ніби з серцем одкинула її набік:
— Ет! Цікаво мені дуже! Подумаєш!
— Що таке, Олю? Що ти там такого вичитала? — запитав Олег Петрович.
— І що наші газети собі думають? — сердито кинула Ольга Іванівна.
— А що, по-твоєму, вони повинні думати? — усміхнувся Олег Петрович.
— Почитай сам! Склад фінляндського уряду надрукували, для його місце знайшлося, а складу Київської футбольної команди ще й досі нема! А вже квітень! Інтересно мені дуже, чи в них там за прем'єра Кекконен, чи Крекконен і чи два в них міністри внутрішніх справ, чи двадцять два. А хто капітан футбольної команди, я й досі не знаю! А хто за воротаря, чи Зубрицький, чи хтось інший, — я й досі не знаю! І чому я повинна мучитись та ворожити, чи перевели Юста до основного складу, чи залишили в дублі? Чи залишився Пономарьов у складі команди, чи не залишився? А вони мені про Кекконена.
Олег Петрович весело засміявся:
— Олю, голубочко! Та не всі ж радянські громадяни футбольні болільники! Може ж, єсть і такі, хто й міжнародною політикою цікавиться?
— Нема таких! — аж підскочила Ольга Іванівна.
— Олю! Що ти?! — і собі аж підскочив Олег Петрович. — Це вже ти занадто!
— Ні, — схаменулась Ольга Іванівна. — Я хотіла сказати, що "кожному овощу — свій час"; взимку, розуміється, можна й про Фінляндію прочитати, а коли за якихось кілька днів початок футболу, газети повинні вчасно інформувати читачів про найпекучіші справи нашого внутрішнього життя, щоб народ не нервувався, та й взагалі міжнародні події могли б почекати до кінця футбольного сезону.
— Ти, може, Олю, ще й таке скажеш, шоб і про весняну сівбу не писати, а тільки…
Ольга Іванівна перебила чоловіка:
— А що ти гадаєш?! Що таке весняна сівба? Агротехніку виконав, вчасно посіяв, — от і врожай! Все ясно! Ніяких тобі ні пасовок, ні комбінацій! І ніколи ніякого гола! А футбол не те! Не зважиш зарані всього, не передбачиш різних комбінацій і… гол! Не переведеш Юста…
— Та що тобі той Юст? Юст, Юст… Юст іще молодий! Уже коли переводити, так Комана…
— А чому саме Комана?
— А чому саме Юста?
— Тому саме Юста, що Юст — Юст! У Юста такі пасовки… І такий удар…
— Який удар у Юста?
— А такий удар у Юста, що він як д-д-дасть, так аж сам увесь блондин, і кучерявий…
— А-а-а…
— І взагалі ти, Олег (коли Оля гнівалася, вона свого Олю звала Олегом)… завжди проти мене в футболі, а який ти, скажи, футболіст… У футбол спінінгом не грають… Я сказала Юст, значить, Юст, і не дратуй мене…
— Олю, голубочко, заспокойся! Тобі не можна хвилюватись, у тебе такий стан… Юст, так Юст! Тільки ж якби ж твій Юст краще по голу бив, а то…
— Хто, Юст не вміє по голу? Юст?!!
— Ну, не буду, не буду. Вміє, вміє! І по голу вміє, і пасовки вміє… Все вміє… Юст…
І запанували в кімнаті спокій і тиша знову.
Олег Петрович, лагодивши спінінга, мугикав:
Я дивлюсь тобі знову ув очі.
Ти, наш човник, пливи, запливай.
Ольга Іванівна лежала на канапі, мріяла… А помріявши, зітхнула:
— Аж до 15-го квітня ще чекати! Ой!
2
— Здоровенькі були, мої любі Олі! — весело вигукнув Іван Іванович Конвалія, друг Пролісків, товариш Олегів по інституту, заходячи до кімнати. — Що, спінінга лаштуєш?
— Та пора вже! Вже Дніпро од криги чистий!
— Пора, пора: вже на базарі щуку бачили! А ви, Олю, про що мрієте?
— Оля про футбол, як завжди! Не дочекається ніяк 15-го квітня, — кинув Олег Петрович.
— Та й ти ж, мабуть, уві сні стадіон ім.