Але цього не сталося. Вулиця була темна, порожня і нежива. Ніде не світилося, хоч у місті завжди в когось світиться, незалежно від пори ночі. Я трохи постояв, із одного боку, розчарований, а з другого, потішений, бо так само, як приємно усвідомлювати, що лихий сон — тільки сон, а не дійсність, так само приємно переконатися, що моя (як перед тим Олегова) переконаність, ніби горбунка Зоя чатує мене на кожному кроці, була лишень манією.
Рушив сторожко дорогою, озираючись; тут на вулиці, не було так душно, як у хаті, але так само парко. Ноги повели у бік Білого дому, і цей єдиний двоиоверховик, який здаля відсвічував ясними стінами, був сьогодні ніби чорна брила, чи, точніше, — чорна діра, і мене тягло в ту діру, наче вона була почварою-ііоміюю і втягувала в себе повітря, а я був пушинкою чи пером у тому потоці. Не знаю, як це сталося, чи щось із моїми очима, чи було то наслання, в існування якого раніше ніколи не вірив, але відбувалося саме так, мушу це законстатувати. Я йшов, ледве торкаючись ногами дороги, чи мене вело, чи втягувало, не відаю. І тут змушений був зупинитися, бо якраз навпроти, зовсім близько почувся теплий, навіть задушевний голос горбунки Зої:
— І тобі сьогодні не спиться? Душно так!
— Душно! — сказав я, лізучи в кишеню по сигарету та сірники. Коробочка затарахкотіла.
— Не світи! — сказала Зоя. — Така цікава ніч! Темно, хоч в око стрель!
— Тим більше треба її освітити, — сказав я, уже заспокоюючись, бо перший одур минув, і я знову відчув себе ніби нормально.
— Тоді ти її уб'єш, ніч! — шепнула горбунка Зоя.
— Я цього й хочу! — мовив і запалив сірника. Хотів, щоб той вогник освітив її, але вогник ніби опинивсь у кулі, схожій на мильну бульбашку, і осяяв тільки мене. Я закурив і спрагло випустив дим.
— Сідай коло мене, посидимо, — мирно сказала Зоя. — Люблю такі ночі.
Значить, вона сиділа на лавці біля свого дому. Однак я біля неї не сів.
— Такі тобі принадні? — спитав.
— Та ж звісно, — мовила Зоя. — Ніхто на тебе не дивиться і ти ні на кого. Ніч — то чудово. Вона в одній барві, отже, однозначна,
Дивно, Зоя філософствувала. Дівчатам це не властиво. А може, це ще один гачок із її вудки?
— Тоді найщасливіша людина — сліпий, — сказав я.
— А що ти думаєш?.. Ходім, прогуляємося! — мовила.
— Куди?
— Куди поведеш, — сказала. — Мені з тобою приємно. І підкорятися хочеться.
— Ну, це діло таке! — муркнув я.
Ми йшли темною дорогою вулиці, торкаючись плечем плеча.
— Дівчата люблять, щоб їх вели. Тоді ніби захищені.
— Як сліпі од образів і барв світу?
— А чому б і ні? — сказала сокровенно горбунка Зоя. — Характер у мене не скажу щоб янгольський, часто роблю все наспротив, а тобі хочеться покорятися.
— Чому ж так? — спитав я, не ховаючи іронії.
— Бо не розумію тебе до кінця. Інших розумію, а тебе ні.
— Отже, в мені ніч?
— Мабуть, день. Бо ніч простіша дня. Ніч ховає, а день виставляє.
Очевидно, мала на увазі свою потворність. Але ж була у ній і краса!
— Виставляє незрозуміле в мені? — спитав. Але Зоя ніби не почула цього запитання.
— Ніч лагідна, — сказала вона.
— Цитуєш Фіцджеральда?
— Кого?
— Є така книжка американського письменника Фіцджералада.
— Даси почитати? — пожвавішав її голос, але відразу ж упав. — Ні, вже не даси!
Цього разу промовчав я. Отже, вона ніби знає, що має статися між нами, і відає, що то буде кінець наших стосунків, інакше б не казала такої фрази (до речі, слово відьма — від "відати").
— Ти з усіх ваших хлопців мені найбільше подобаєшся, — сказала Зоя протягло. — Але такий іронічний ти, такий холодний, не знаю, як із тобою поводитися.
— Це я холодний?
— Холодний, — тихо сказала Зоя. — Ніби крижаний, через те і недоступний. І я тебе навіть боюся.
— Боїшся, що вчиню тобі зле?
— Ні, цього не боюсь. Але холоду твого боюся. Боюся не вистачить мого тепла розтопити тебе.
— А навіщо мене розтоплювати?
— Щоб ожив, — тихо сказала Зоя.
Мушу відзначити її проникливість. Справді, ішов до неї одурманений по зав'язку, несамовитий, налитий ніччю й тугою, ішов обеззброєний, без меча іронії і без риштунків, але тепер, коли ми мирно так розмовляли, коли в її голосі забринів смуток, коли ніч дозволила їй говорити признання, тобто одверті речі, броня знову надійно і щільно облягала моє тіло, і я відчував себе дослідником, а її ніби тремтливим кроликом, що в нього дослідник готується ввігнати скальпеля. Саме через це й іронія не зникала з мого голосу, і ті мої навідні запитання й були скальпелем, яким я, здавалося, вправно розрізав її кроликову, піддослідну плоть, щоб побачити, які болячки ховаються під його м'якою шкуркою. Але чи щирою горбунка була? Чи не плела навколо мене і в мені павутиння, як трутноносна павучиха? Чи не ховала своєї трути, аж доки павутиння не буде сплетене? Цього не знав, але остерігатися треба було би. З другого боку, від її слів у мене виростала цілком дурна пиха, півняча пиха, яку в собі завжди ненавидів, бо вона, попри все, не давала мені бути аж таким холодним, як бажав. Отож мені і стрелила до голови думка, що Зоя вдає із себе таку тиху, покірливу та смутну, аби дочасно не злякати мене, щоб я заплутався в павутині, чи ж бо переконався б у нешкідливості закинутого нею гачка, або ж, надутий пихою, забув про нього.
— Даремно славословиш ніч, — сказав я ніби й запізнено, — бо ніч лагідна тільки позірно. Ніч у людині збуджує темряву, отож злодії та злочинці вибирають собі ніч. Вночі коїться більше нещасть, як удень, бо темінь на те й тьма, щоб покривати зло. Через що ніч привабна хижакам, чарівникам, відьмам, якщо вони в цьому світі є, — я навмисне ввернув цю фразу. — Принаймні хижаки напевне є.
— Ми такі різні, — сказала тягуче Зоя. — А може, ніч дає прихисток кволому і безприхисному?
— Може, — згодився я — Кволому і безприхисному, а через те і хижацькому, бо хижак шукає кволого і безприхисного.
— Тоді те кволе і безприхисне — я, — кавкнула тихо Зоя, і я аж рота розтулив од здивування: цього і я, і той, хто прочитає ці записки, здається, ніколи б не сказав.
— Тоді я — хижак! — жартуючи клацнув зубами. — І з'їм тебе, як Червону Шапочку.
Кинувся до неї, а вона звинно і легко, як змія чи вуж, прослизнула в темряву і раптом розреготалась, як уміла: пронизливо, рипуче і неприємно. Смішно їй і справді могло бути, адже кволим і неприхисним більше був я, ніж вона, незважаючи на свої бутафорські мечі та риштунки. Від того сміху мене ніби крижаною водою облило.
"А що, коли використати цей момент, — подумалося, — і втекти. Отак шугнути в темряву і пропасти з її очей?"
І тільки з'явилась у мені ця спасенна думка, як побачив неподалік од себе розпалені бляшки Зоїних очей, які засвітились у мій бік, ніби котячі, й цілком мене спаралізували. Відчув, що тіло побиває трем, що я трачу рештки волі, тим більше, що очі ті почали розпалюватися в невеличкі сонця, ніби дві кульові блискавки. Я заворожено стояв і покірно чекав, поки вони до мене наблизяться.
— Повернемось чи підемо далі? — спитав мій дерев'яний язик. Палючі бляшки погасли, я полегшено втяг повітря. Ми були
неподалік річки, тут стало вільготніше, ріка дихала у ніч болотом і запахом риби.
— Як накажеш! — почувся тихий і смутний голос. — Я тобі покірна!
— Гадаєш? — спитав я вже іронічно.
— Так, — відповіла і підійшла до мене впритул, торкаючись грудьми, аж я виразно відчув її набубнявілі сочки. І від тих сочків полилося на мене тепло. Струмливе, нервове, від якого відчув у голові хмільний заворот.
— Ходім на острів, — сказав я, відступаючи, бо сочки вже й припікати мене почали.
— Слухаюсь, володарю! — жартома вигукнула Зоя, і я знову вразився: чи не перебирає вона собі мою зброю, тобто іронію? Це виглядало так, як у розбійника, котрий сплутав жертву по руках і ногах і добивавсь у неї, аби вона наказала себе вбити.
Ми пішли через греблю. Шуміла вода, від обійсть спокійно погавкували пси, а небо залишалося чорне і непрозоре, без зірок та місяця: чорне небо — це зникле небо.
Зоїна рука торкнулася моєї, і знову відчув її тепло. І мимоволі взяв ту руку в свою, і пострумувало по мені тепло, ніжне і якесь справді покірливе — було від того приємно.
Йшли мовчки, ніби дістали перше вичерпання і хотіли послухати своїх тіл, які ставали наче сполучені горнятка: наповнення одного ставало наповненням другого. І це було чудово. З багатьма дівчатами мав я діло, але подібного не відчував ні з ким. А це було блаженство: мир, який настав між воюючими сторонами, чи, точніше, короткочасне перемир'я, яке пожадане обом військам. Але таке перемир'я, як оповідають ті, що побували на справжніх війнах, тривожне й добра не віщує. Його залюбки використовують, аби передихнути чи запасти в короткочасний сон, але обидва війська знають, що це тиша перед бурею. Адже і перед бурею настає подібна тиша, коли все завмирає в настороженому чеканні. Насторожене чекання — це і є короткотривалий мир.
І от ми опинилися на острові, де були тільки ніч та ми. І та ніч стала така густа, як чорна смоляна вода у річці. Смоляна маса стискувала всі речі та тіла, ніби облягаючи їх, як шоколад начинку. І всі речі непорушно такими залишилися, а ті, що могли рухатися, здобули силу взаємопритягання. Через це пісок біля річки став каменем, а трава позв'язувалася чи позливалася в пучки, через це розкидані по острову пляжниками й рибалками папір та газети розплавилися і ввійшли в землю, як чорнило. Через це я знову відчув біля своїх грудей сочки Зоїних перс, і вони зробилися жерлами опромінення. Отрутними жерлами опромінення стали її очі, а найбільше вогнище запалало посеред її тіла. Ми жагливо, стогнучи, цілувалися, тручись одне об одного, як крига у весняну повінь, тільки не кригою ми були, а розжареною міддю.
— Ти холодний! — шепотіла спрагло Зоя. — Ти мене морозиш!
Мені ж здавалося, що я спалююся. Моя іронія виплюнулась із мене, як згусток слини, мої риштунки розплавилися, як поліетиленова плівка, і стекли з мене разом із потом, яким почав густо покриватися. Але, можливо, вона мала рацію: здається, і справді я був холодний, бо в мені почав, ніби волохата жаба, виростати жах. Чому, не відаю, але він ріс, як ракова пухлина при пришвидшеній зйомці: я чорнів ізсередини, і тільки шкіра моя палала, як лите тіло мідного вола.