Та і не міг би він інакше думать: се єсть логіка самої речі, а він же такий розсудливий! От що привіз сюди, то се вже, звичайно, щоб догодити. Ну, що ж? Се... се дуже мило з його руки! Буду читать, нехай і дальші числа присилає.
А Кузьменко дурниці провадить! Штучність, літературщина, признаю саму тілько народну мову... Що за узька народність, що за узький націоналізм! Се — понижати свою народну гадку, обрікравши її стояти вічно лиш на одному ступні первісному! І коли так судить об мові, то треба те ж саме розважати й у всьому: значить, і хисту національного не треба розвивать,— ні музики, нічого,— нехай буде все тільки на ступні первіснонародному; Начить, і науки не посувать, досить того світогляду, який має наш простий чоловік! Се ж нісенітниця! З таким націоналізмом можна тільки закиснути на місці... Ну, бери елементи народні, не цурайся їх, але утворюй з них якомога ширшу, кращу будову — і се піде на користь тому ж самому народові! Нащо ж одрізнять його непереступною лінією від інтелігенції, котра пішла вперед? Ні, той кузьменківський націоналізм в найліпшім разі може привести лиш до плачу над лихою долею, над тим, що минуло й минає. Не плакати треба і не топтатися на однім місці, котре йде з-під ніг, а діло робити!
Побігла Люба одвідати свою слабу: одна річ її турбувала: коли б запалення не зробилось, та й ще й раз треба наказати, щоб не обгодували,— жіночка тендітна і в небезпечному стані після надто тяжкого припадку, то се може їй дуже пошкодити. Справила .Люба діло, поспішає додому: може, там уже прийшли та дожидаються!.. Ні, нема. Що се такого!.. Чом він, чом вони не йдуть?
Уже сонце зовсім зайшло. Люба дивиться на дзигарок: дев'ята година на скінчанні. Що ж се нони?.. Люба ходить по садочку уже турботніше... "Так і сталось, що забавили там Величковські: товариш, панночки, фортеп'яно, співи... Ну, що ж! Нехай побавляться, ще вечір довгий... Але ж і десята година от-от скінчиться, а їх нема..." В садку лягли густі тіні, тільки стежка видніє... Місяць сходить... У хаті лягають спати, зараз погасять світло. Люба ходить по стежці між перелазом і грушею та все думає, думає... "Нащо ж заїздили, коли мали так коротко бачитись? Завтра забіжать, щоб тільки попрощатись. Зовсім нема чого прощатись, не вітавшись як слід! Звичайно, там і на вечерю зостались, на той урочистий "ужін"; ну, коли так, то що ж се... перед світом хіба вже заходити до мене? То вже велика ласка!.."
Одинадцята без четверті! Ну, звичайно, вже не будуть!.. Щось гірке підступило під серце Любі... не сама досада, а мовби образа... кипить, душить...
Люба стоїть на стежці; млявий промінь місяця падає на її опущену голову... руки нервово зчепились, хруснули пальці. "А я ще таку щиру радість показувала!" — гадає дівчина, і рука підноситься до очей, либонь, повних сліз.
— Любов Василівно! Се ви? — чує вона зненацька голос Корнієвича од перелазу.
Люба, кинувшись, повернулась... Серце затремтіло... Коли б місяць світив ясніше, коли б там напроти Люби стояв майстерник-маляр, може б, йому було цікаво побачити, як на її личку малювався недавній смуток і нова радісна турбота.
— Се ви? — перепитала Люба і поступила стежкою.
— Я! Я! — мовить Корнієвич уже в садку, вітаючись.
— Я думала, що ви вже не прийдете! Так пізно!
— Не можна було ніяким способом раньше вирватись! Обступили нас там всі, господарі й господині... Поки сеє та теє: чай, співи!.. Я і так насилу вирвався, щось там їм наказав, та якось визволився.
— А Кузьменко?
— Зостався там! Казав, що пізніше прийде... там панночками! Нехай собі!..
— Ну, звичайно! Що ж!.. Коли зважив, що там приятніше, то й нехай!.. Ходімте ж у хату!
— Нащо в хату! Тепер і надворі так гарно! Посидимо тут де-небудь!
Сіли на лавочці, де сиділа перше Люба. Біла сорочка її здавалася ще білішою при місяці, по ніжному обличчю бродили лагідні тони, обрис його приймав тонкий, мальовничий вигляд; а руки, що перебирали краєчку на темному одінню, здавались прозоро-білими.
— Так ви думали, що я не прийду зовсім? — питав Корнієвич...
— А думала! — одповіла Люба, опускаючи голову.
— Надзвичайна прозорливість! їхати такий світ для того, щоб просидіти у Величковських. Виходить би то, я для їх і приїздив?..
— Я не знаю!.. Ви кажете, що заїхали собі по дорозі!..
— По дорозі! Тільки все ж, либонь, не до мирового вашого! Мені треба порадитися з вами, перше ніж їхати в Полтаву...
— Зо мною?..
— З вами... А перш усього мені треба було побачити вас, повітати вас! — Корнієвич взяв Люби-
у руку і стиснув її, неначе вперше сьогодня. Люба не противилась, серце їй так билося, і та ніжна ручка з довгими тонкими пальцями перейшла в повну оруду Корнієвича.
— Як я за вами скучив! — мовив він, стискаючи її в своїх теплих, дужих руках.— А ви? Скучили за мною хоть трохи?..
— Дуже скучила!..
Корнієвич притиснув руку дівчини до уст так міцно, з такою загарою.
— Скучала, скучала... дорога моя! — промовляв він потім.
Люба чула на собі його погляд, чула, як змінився його голос, чула так близько од себе його гарячі уста... Огонь той проймає й дівчину, бурхає у її грудях... Козацький вус, жаркі уста торкають край ніжної щоки її. Дужа рука пригортає любу дівчину до серця...
— Радість моя, як я люблю тебе! — шепчуть його уста, дишучи палким коханням.
— Любий,— одповідає вона, і уста її теж одповідають безумному поцілунку; голова непритомно схилилась на груди любому козакові.
— Мила моя! Серце моє!.. Як довго я ждав сього щастя!.. Ти моя, моя! — промовив Корнієвич, упиваючись своїм щастям, упиваючись цілуванням. Слова виривались самі собою...
Люба опам'яталась, Корнієвич цілував кожний окремий пальчик на її руці, що нібито означало, що і він трохи заспокоївся.
— Чого ж... чого ж завжди був такий повздержний, коли... коли так любиш? — питала дівчина.
— Такий я вдався!.. Або, може, таким зробило мене життя! Не умію я, не звик провадити ніжні речі! Я виріс без матері, зовсім її не пам'ятаю, виріс коло суворого батька, котрий, чинивши догоду моїй мачусі, ще менше оказував мені ласки, ніж би, може, хотів... Потім я жив у закритій школі при
І гімназії, де педагогічним принципом було не розманіжувать, а пригнічувати чулу дитячу душу, і ласки я не знав, не навчивсь і сам буть ласкавим. Лагідного жіночого товариства не знав я й підрісши. Перший раз попав я в те товариство у Цюріху. Ти знаєш, яка то була строката юрба! Треба було перше розглянутись у ній. І я розглядався з цікавістю до тих, мовляв Кузьменко, "головоногих" і "явноголових". Розглядаючись, побачив тебе!..
— Ах... пам'ятаєте, як ви перший раз розказували мені щось таке в аудиторії, коло дошки? Яка н дурненька тоді була, аж тепер сором!..
Сі слова, навпаки, дали привід Корнієвичу знов поцілувати милу ручку.,
— Дурненька! — переказав він з докором. — Зовсім ні! Прийшло в аудиторію, так збентежилося, потім ото сіло біля мене, розгорнуло свої папери, так слухає уважно, таке розумне, миле! Мені здається, що я з тої ж хвилини полюбив тебе мимо своєї волі... І далі любив усе більше та дужче! А що не говорив ніколи про свою любов, так кажу ж тобі, що не мистець я на такі розмови... та до того бачив, що ти не горнешся до мене... що я не любий тобі чи... ще більше того!
— Я просто боялась трохи... тебе! — вимовила Люба, склоняючись до Корнієвича.
— Боялась?.. Тоді, коли я готовий був носить тебе на руках! — мовив він, пригортаючи її міцно. — Не міг же я бути навісним, коли мені здавалось навіть, що другий... та ні, я не хочу згадувать про се. То був такий тяжкий час тієї заздрої муки!.. Потім, потім теж я не був певний у тобі, в тім... ну, в тім, що я побачив перший раз з певністю отам, при нашому розстанні, як ми з поїздом рушили, а ти зосталася з сльозами в очах, плачучи, як мені здавалось... за мною! Од тої пори я рвався до тебе щоминути!.. О, за сей час розлуки я добре зважив, як я тебе люблю! Поки ти була на очах там, у Цюріху, поки я бачив тебе щодня, якось терпілось: зустрінешся, поговориш, побачиш; а як зостався сам — неначе половину життя згубив! Ну, просто, сказавши по правді, остатнім часом навіть досадно на себе було: що ж, справді! — нічим не можу зайнятись як слід! Бог знає що! Рветься душа до тебе, та й годі!
— А чому ж не писав про се?
— Не писав. От не писав! Рушив просто в дорогу у Полтаву, щоб прилинуть до тебе, щоб словами, душею сказать тобі, що я без тебе не можу жить! Що ти мусиш буть моєю, при мені! Будемо вкупі працювати, вкупі любити все те, що ти любиш! Жити вкупі! Ти ж будеш моєю? Ти схочеш? Мила моя, сужена моя, коли ж ти будеш моєю зовсім, перед всіма? Нехай там вінчають, нехай що хотять роблять, та нехай знають всі, що вже ти моя, що я не віддам тебе нікому, нікому!!
Корнієвич закінчив свою мову цілуванням, ще гарячішим обняттям, котрим він ніби хотів заховати свою милу від самого місяця. Рука Любина обвилась коло шиї милого. Чи могли в ту хвилину Люба й Корнієвич бачити, що к садочку підійшов Кузьменко й дивився на їх?.. Глянувши, він тихо повернув набік, улицею... і легка луна від його ступнів покрилась ніжною луною поцілунків.
XX
Ай, тож-бо-то шарварку та клопоту сьогодня у будиночку в Марії Петрівни: Любине пак весілля справляється! Марія Петрівна розпадається, метушиться, хоть все собі тиха. Вона й рада... І якесь журливе почуття ворушиться в її серці: добре-то воно! Статечний, здається, чоловік трапився, хоч принаймні не німець, не пройдисвіт який! А все ж де не взявся, і бере її Любочку. Каже Любочка, що товариш із Цюріха, сам із Харківщини. Ет, сказано: "Дочки — чужа користь!.." Виглядиш її, випестиш, а там... Тож-бо зовсім приподобатись Марії Петрівні Корнієвич не міг: не могла вона позбутися того трошечки ворожого почуття, котре мис, здається, кожна мати до зятя, до того мужа коханої доні...
— Мамочко, ви його не бійтеся! — мовляла Люба в день шлюбу, жартливо торкаючи дужеє плече свого молодого.— Він зовсім не такий страшний, як здається!..
— А чого ж би був страшний, нехай бог милує! — одповіла Марія Петрівна поважно, шпортаючись коло стола.
— Тетяно! Гарний мій молодий? — питала того ж таки дня Люба.
— А гарний! Показний такий, високий!
— Високий! Ніби тільки й краси, що високий! Мовби як високий, то вже й гарний!
— Ну...