Вони ж гуманісти — знають, що в нас на борту малявки. Отже давай родео! Га-га-га! — він зареготав так, як регочуть пірати у мультфільмах. — Люблю гострі моменти!
— Тобі це атракціон! — процідив крізь зуби водій. — Ти хлопець рисковий. А в мене сім'я…
— Сім'я й без тебе проживе! — знову зареготав Шипуля. — Слава Богу, має на що.
— Бодай тобі поприщило на язиці! — сердито процідив водій. Стрілка спідометра вже тремтіла на цифрі "сто сорок".
— Ну жми, жми! Ще трохи — і ми будемо у зоні фазенди… О! Уже!.. Викликаю шефа! — Шипуля вільною рукою натиснув на мобільному кнопку, увімкнувся гучний зв'язок, тож хлопці чули всю розмову.
— Алло, шеф! Нам сіли на хвіст. Ми щойно проскочили сто двадцять сьомий кілометр.
Крізь шарудіння долинуло:
— Хвоста можу одрізати тільки на сто дев'ятому. Через сім хвилин. Постарайтесь одірватися хоча б метрів на п'ятсот.
— Тобі ясно? — спитав Шипуля водія. — Газуй!
Женя й Вітасик із тривогою дивилися на жигулівський годинник. Сім хвилин минали…
Вони ще здалеку помітили, як на шосе з ґрунтової дороги виїхала вантажна машина. Вона їхала назустріч зигзагами, вихляючи з боку в бік. Так їздять тільки шофери у нетверезому стані.
Уникаючи зіткнення, "Жигулі" трохи не вискочили на узбіччя. Проскочили. І в ту ж мить вантажна машина спинилася, ставши поперек шосе.
Вони ще встигли почути, як дико завищали гальма.
Але чи сталася аварія, чи ні — вони вже не бачили, бо шосе звертало ліворуч.
— Спасибі, шеф! — радісно вигукнув Шипуля. З телефону почулося насмішкувате:
— За спасибі працюють лише монашки з товариства "Милосердя".
— Про що мова, шеф! Все буде оплачено! — знову вигукнув Шипуля.
— Клієнта везете? — почулося з телефону.
— Ні, шеф… — зітхнув Шипуля.
— Ви що — жартуєте? Кому тоді потрібні ваші танці?! — роздратовано залунало з того кінця. — Так сталося… Нічого не можна було зробити. Ми навіть кинули більмуватого на станції, бо почалася погоня.
— Не розумію.
— Ми захопили хлопців. Вони самі вискочили на нас.
— Яких хлопців?
— Отого Женю Киселя. І його товариша.
— А-а… Ну, це добре. Тепер це нам згодиться. Тільки на фазенду не потикайтесь. Їдьте до дідуся. Я надвечір туди приїду. Все!
Зв'язок розірвався. Шипуля був у доброму гуморі.
— Ну як? Га? Жижки трусилися? Га-га-га! — заливисто реготав він. — Як ми хвоста обрубали?! — радів так, наче то він сам усе зробив.
Водій похмуро мовчав.
Машина довго петляла по якихось сільських ґрунтових дорогах, поки знову не вискочила на безлюдне шосе з квадратних бетонних блоків.
— Ну, досить вам пейзажі роздивлятися. Лягайте! Ти вперед — голову в коліна! — Шипуля силою пригнув Вітасикову голову до колін. — А ти сюди — вбік! — притис Женю до сидіння. І не дивитися у вікно! Бо мішки на голови понадіваю.
Женя згадав, як йому зав'язували очі, і зрозумів, що опиратися — марна праця.
— Доведеться вам, пацани, пожити трохи у дідуся в сараї. Якщо взагалі жити хочете. Думайте над листами, які напишете батькам. Слова підбирайте. Щоб за душу брало! Сльозу вишибало! Га-га-га! — Шипуля знову противно зареготав. — Від цих листів залежатиме ваше життя і наші інтереси.
Женя був у відчаї. Це він, він винен у всьому! Ну, нащо кинувся тікати від того юнака, що підсів до них? І Вітасика підбив. Там його чекають батьки. Радіють, що він нарешті знайшовся. А через його, Женину, дурість не дочекаються. Тепер, може, й зовсім…
Женя підхопився:
— Пустіть Вітасика! Пустіть! Мене везіть, а його відпустіть! Ви ж хотіли. Його батьки там чекають, він пропав був.
Для Шипулі це було так несподівано, що він не одразу зреагував. І лише тоді, як Женя все це вигукнув, він знову притиснув його до сидіння — Лежи! Ну! "Відпустіть"! Розумник який! Уже пізно. Хочеш, щоб тепер ми пропали?.. Почекають батьки. Он уже ми приїхали.
Машина під'їжджала лісовою дорогою до якогось хутора на галявині, мабуть, лісництва.
— Щось дідуся не видно. Він завжди у цей час біля вуликів порається, — стурбовано сказав водій.
— Та чого ти нервуєш? Підгрібай. Ох уже ці перелякані старички!
— Піди перевір, — буркотнув водій, зупиняючи "Жигулі" метрів за п'ятдесят від лісництва.
— Та нема ж шухеру, чого ти, — роздратовано сказав Шипуля, але з машини виліз. Хлопці вже підвелися й дивилися, як Шипуля, озираючись на всі боки, іде до будинку. От він уже прочинив хвіртку, зайшов на подвір'я, гукає:
— Діду! Де ви там?
Це сталося так раптово, що хлопці аж здригнулися. Знизу, з трави, зметнулися вгору великі рибальські сіті, накрили Шипулю, і він, падаючи, забився в них, як велетенська дивовижна риба. Кілька чоловіків у цивільному і двоє міліціонерів одночасно вискочили з різних боків — із-за повітки, з-за будинку, з-за копиці сіна — і кинулися до машини.
— У, чорт! — лайнувся водій, та зрушити машину з місця не встиг.
Женя обхопив його руками ззаду, затуляючи очі, й гукнув Вітасику:
— Ключ!
І коли водій зметнув догори руки, щоб вивільнитися від Жениних обіймів, Вітасик висмикнув ключа.
"Жигулі" вже оточили зусібіч.
Першим, хто зазирнув у машину, був капітан Горбатюк.
— Живі? Здорові? — він полегшено зітхнув.
— Мало того, що живі-здорові, — просто геройські хлопці! — вигукнув вусатий міліціонер. — Діяли, як справжні оперативники.
— Молодці! Молодці! — тільки й сказав капітан.
Що може бути приємніше для хлоп'ячого серця — коли кажуть, що ти герой, а ти справді зробив щось таке, що не кожного дня роблять навіть найвідчайдушніші хлопці.
Розділ XXII
Два капітани об'єднуються. Був пізній вечір наступного дня
Два капітани знову сиділи на балконі свого дванадцятого поверху, дивилися на вогні міста і гомоніли.
Власне, говорив переважно капітан Горбатюк, а капітан Попенко слухав, іноді щось питав, а іноді вставляв кілька слів.
— Ти собі не уявляєш, як я хвилювався за хлопців! Спершу несподівано зник Женя. І Костя Барановський, "сьомий", що його опікав. А я ж обіцяв батькам абсолютну безпеку. Ну, думаю, біда. Але потім Костя подзвонив. З Хрястова. "Хлопці зустрілися, сидять на вокзалі, чекають електричку, я з них очей не зводжу". Ну, порядок!.. Трохи заспокоївся. Виїжджаю разом із групою у лісництво, до "дідуся"…
— А хто тебе вивів на "дідуся"? — спитав Попенко.
— Уяви собі, родич Граціанського. Дід Гогоня. Чесний, хороший чоловік, фронтовик, інвалід. Той "дідусь" до Граціанського з якимось дядечком вранці приїздив. Дід Гогоня його побачив, пізнав. І до дільничного: "Треба, каже, Борку рятувати, загине. Я того, каже, "дідуся" ще з війни знаю, він мене забув, а я його ні. То страшний чоловік, був зрадником, поліцаєм. Тепер у Вовчому бору лісникує, на відлюдді. Я думав, він тихо сидить, доживає, а він, бачте… Раз він у цьому ділі замішаний, діло криваве". А ще підштовхнуло діда й те, що Граціанські свого сина у льох замкнули. Щоб не виказав їх. Обурився дід. "Раз вони так, то і я мовчати не буду!"
Ну, а вже "дідусь" виявився наскільки підлим, настільки й слабодухим. Коли йому нагадали про його військові подвиги, сам усе виклав. Про їхню "організацію". Керував нею "шеф" — Олександр Васильович Ригоренко, він же Лисовин, він же Золотаревський, він же Тарасюк, старий рецидивіст, "злодій у законі", дванадцять разів судимий за шахрайство, крадіжки, бандитизм. В "організації" було кілька колишніх спортсменів, на чолі з Шипулею. Спочатку "організація" займалася рекетом — примушувала платити данину працівників торгівлі, далі взялася до рейдерства — захоплювала чужу власність, прибирала до рук маленькі фірми. До речі, "шефа" ми взяли в той же вечір, знову ж таки завдяки хлопцям, Жені та Вітасику.
— Яким це чином? — спитав капітан Попенко.
— Засідку ми зробили тому, що "дідусь" сказав, начебто сьогодні мусять привезти якихось "клієнтів". Там у нього на хуторі у підвалі що тільки не робили з "клієнтами" рейдери, щоб примусити їх віддати майно. Страшна річ!..
Затримавши Шипулю та водія, ми гадали, що на цьому й кінець. Хотіли вже їхати. Аж тут хлопці кажуть: "Увечері сюди мусить прибути й шеф. Ми самі чули, як він по мобілці говорив". У них там оснащення не гірше, як у заокеанських мафіозі: і японська техніка, і машини, і озброєння. Будь здоров!
— Ну, ми, звичайно, хлопців негайно відправили під охороною у місто, додому, а самі залишилися чекати "дона Ригоренка".
— Обійшлося хоч без стрілянини?
— Уяви собі — без. Двох охоронців "шефа" накрили так само сіткою, як і Шипулю. А "самого" взяли спокійно в машині. Він навіть не намагався втекти, зрозумів, що програв.
— Ну, а Граціанські?
— Сьогодні вранці прибули признаватися. Самі. Мабуть, через те, що син у них пропав, утік.
— Куди?
— Мий самі спершу не знали. Але вдень поїхали на "фазенду" Ригоренка робити обшук. Пам'ятаєш, був колись серіал "Рабиня Ізаура", то Ригоренко й досі свій маєток "фазендою" називає… І ти знаєш, там у підвалі несподівано знайшли Вітасика Граціанського. Знесиленого, ледь живого від страху й переживань. Каже, що його викрали й три дні тримали під замком.
— Що ж, цілком імовірно.
— Я б теж так подумав, якби…
— Що?
— …якби Граціанські не запевняли, що син зник тільки вчора.
— Може, хлопець перебільшує. Коли сидиш під замком, час тягнеться так повільно… Здається, що минув цілий день, а минуло всього три години. Тим більше коли тебе викрадено і в тебе такий стан.
— Стан справді дивний. Бо Граціанські запевняють, що їхній Вітасик утік із села. І дід Гогоня про це говорив — що він навіть випустив хлопця з льоху, допоміг утекти. А юний Граціанський твердить, що в селі зовсім не був, що його викрали одразу після школи, в суботу.
— Що?
— От-от. І якби ж не ще одне "якби"…
— Яке?
— Якби не розповідь Вітасика Дорошенка… — Ану-ну! Що він розказує? Куди він зник? Де він був?
— Він говорить, що сам несподівано перетворився на Вітасика Граціанського.
— Що-о?!
— Тобто прийняв його подобу.
— Як це?
— А отак. Почув таємничий голос за спиною… Пам'ятаєш, я тобі говорив… І той голос йому запропонував…
— Нісенітниця! Казки! Містика!
— З точки зору формальної логіки і здорового глузду, звичайно, повірити в це важко…
— Неможливо повірити! Бо це неймовірно! Бувають речі ймовірні і речі неймовірні! Це — річ неймовірна!
— Багато у житті неймовірних речей, які, як не дивно, реально існують.
— Знову ти за своє!
— Твоя версія?
— Моя версія — твої хлопці фантазери і авантюристи.