зимовника, що в нім зморені запорозьким життям старші січовики в мирній господарській праці знаходили благородний, тихий відпочинок. Розпитатися в братчиків просто молодик не важився, тому вдався до хитрощів.
— Дивно, — казав зовсім байдуже й ні до кого, власне, не звертаючись, — скільки їдемо й ні разу не напали на хутір або хоч на зимовняк…
— Бо нема їх тут ніде, — пояснив сусід, а далі коротко й уривчасто, ніби говорив сам до самого себе, з'ясував, чому саме нема. Це ж Чорний шлях тут проходить… Татарва часто вештається… Харцизства чинить… Особливо коли наші десь на морі в поході… або в Молдавії з турками б'ються… Недавно під королем були аж у Московщині… москалів били, а татарва тут наших жакувала… Та й без того безперестанку сливе тут нишпорять… Буває, й більшими загонами, а частіше малими… Іноді по кілька чоловік навіть… Коли бачать, що подужають, нападуть, — шукай потім вітра в полі… Ну, й не важиться ніхто осаджуватись тут…
Коли почало смеркати, наїхали знов на невеличку степову річку й зупинилися. З козацьких розмов Павло довідався, що це Базавлук. Що тепер їхатимуть понад цією річкою до самої Січі, цебто до того місця, де вона вливається в Дніпро, й що вони будуть там завтра надвечір, якщо не трапиться в дорозі ніякої пригоди.
Розкульбачили коней, напоїли, спутали й пустили пастись. Самі повечеряли, чим Бог послав, позапалювали люлечки й почали вмощуватись кожен коло свого сідла на ніч. Осавула призначив вартову чергу до коней. Павлові припала друга черга.
— Та пильнуйте, дітки, цим разом не тільки коней, а й поза кіньми пантруйте, — промовив, позіхаючи, хрестясь та вкладаючись, старий. Далі додав, уклавшись: — Щось мені в траві ніби показалося… А може, то сайгаки або тарпани подекуди траву потолочили злегка… Ну, та береженого й Бог береже… Добраніч, дітки!..
Останні слова означали — вкладайтесь, не гайтеся. Братчики добре знали свого старою ватага, тому не чекали, поки хтось удруге нагадає, що час спати, погасили люльки, перехрестилися й повкладались. Та й утома давалася взнаки…
Не вважаючи на невигідну козацьку постіль, Павло за хвильку заснув як убитий. Насилу прокинувся від чийогось торсання.
— На варту, — буркнув у темряві братчик і почав торсати сусіда.
Побудивши кого треба було, повів кожного на його місце. Павлові припало вартувати аж геть-геть від річки, де спадисте надбережжя вирівнювалося й переходило в бур'янистий степ. Ніч була хоч і зоряна, але темнісінька, та ще й пронизана легким туманом із річки. Запорозьке око і в темряві бачить, але Павлові була первина отак ніч зоріти на варті. Не так бачив він, як чув, що коні пасуться отут перед ним, хрумають свіжу соковиту траву й відпирхуються злегка. Озирнувся довкола — хоч в око стрель.
"Від кого, власне, стерегти коней? — думав він, тримаючи в руках мушкета, що його, відходячи з стійки, ткнув йому в руки попередник. — Від вовків, чи що? Чи просто, щоб не розбіглись?.. Мабуть, і те, й друге…"
Скинув мушкета на плече й став походжати в темряві сюди й туди, дослухаючись до ночі. І дивна річ, за ввесь час, як виїхав із дому, вперше огорнуло душу його безпорадне, холодне, як осіння мряка, почування такої самотності, що хотілося з усієї сили кричати кудись у ніч, погнати чорною пустелею степу своє розпучливе пробі.
"Пху, лиха година! — буркнув, ухопившися рукою за груди. — Що зо мною?.. Боюсь, чи що?"
Серце билося часто й сильно, ніби хотіло пробити груди й видертись на волю, а до того ще й тяжко нило. Здригнувся, як від холоду, й знову заходив по траві з мушкетом.
"На бісового батька мушкет цей, — чомусь спало на думку Павлові, — коли я не знаю навіть, як із нього стріляти?.."
Зупинився знов і став обмацувати його руками, напружуючи зір, щоб хоч що-небудь побачити в нім, але так нічого й не доглупався.
"Нічого, — подумав, узявшись обома руками за дуло, — як треба буде, то я й без стріляння обійдусь: штука замашна й важкенька. А треба буде стрельнути, то й з пістоля потраплю…"
Він любовно помацав пістоля за поясом і посміхнувся, згадавши гайдуків. Згадав при цьому про те, що один з пістолів не набитий. Котрий саме?.. Ну, та все одно тепер не наб'єш. Нехай як розвидниться… Він сперся на рулю мушкета руками й замислився.
Хрумали коні, пирхали… Тихо, як в усі. Десь поблизу хававкнув перепел, трохи далі відкукнувся підпадьомканням другий. І знов тихо…
Обережно, як коштовний камінь-самоцвіт, виймає він думкою свою заховану глибоко в серці таємницю, — навіть ще раз озирається довкола, щоб і в пітьмі ніхто не підгледів, — і кохані óбрази встають перед ним як живі… Мати… Орися…
"Мати, наша, мати, —
згадуються чомусь промовисті слова пісні, —
Де ж тебе узяти?..
Чи намалювати?.."
Лагідно усміхається в темряві: йому не треба малювати! Стоїть вона в уяві перед ним жива… Але — дивна річ — і та, й не та… В цьому уявленому óбразі рідної неньки ані рисочки суворості та сварливості! Сама лиш безмежна любов до нього в старих очах… Дорога, люба неня! Що там з нею?..
"Хав-вав! Хав-вав!" — "Підь-підьом! Підь-підьом!"
Десь поблизу й ще один:
"Підь-підьом! Підь-підьом!.."
"Бач, — думає Павло, — не знайшли іншого місця й часу, кляті перепели!.."
Але в тую ж мить забуває, захоплений спозиранням другого прекрасного óбразу, що виринає з темряви перед очима в усій своїй непорочній красі. Час зупиняється, думки перестають текти, солодко-болючий захват стрясає всією істотою парубка… Він ледве здержується, щоб не впасти на коліна й не заніміти в тихій молитві до óбразу, що…
"Хав-вав! Хав-вав!.."
"Підь-підьом! Підь-підьом!.."
Ах, ті птахи… Але привид не зникає — Павло не хоче, щоб він ізник, тому не квапиться гасити викликану в нерушній нічній самоті мрію й заховати її знов на дні серця, далеко від чужого ока й цікавості. Він так яскраво, виразно бачить свій осяйний привид перед собою, що ладен побожно забалакати до нього. Та хіба є такі значні й разом ніжні слова в людській мові, що ними міг би він сказати все, що почуває в цю хвилю! Ні, таких слів нема, але захватне мовчання його й погляд проречистіше за всі слова в світі скажуть те, що треба, його найкращій, його найдорожчій, його найукоханішій Орисі, його… Від захвату він не в силі договорити — йому здавлює в горлі… Він прокидається… Чує, як чиїсь чіпкі пальці впиваються йому в карк і в горло, тягнуть його голову назад… Від несподіванки він упускає мушкета на землю, але в тую ж мить опритомнює, згадує звичайний в таких випадках парубоцький спосіб борні, з усієї сили шарпається нахилитися рвійно вперед, і напасник, замоловши ногами в повітрі й важко крякнувши, гепається об землю перед Павлом. Але зненацька чиїсь дужі руки з одного й другого боку хапають його за рамена й намагаються скрутити їх назад; Павло почував, як черкав йому об руку ремінь із сириці, — отже, хотять зв'язати його; робить іще одне зусилля, розпростовує якнайширше дужі руки; руки напасників зосковзують із ліктів і тим цупкіше хапають його за кулаки, але йому, мабуть, цього тільки й треба: блискавичним рухом він зводить докупи свої руки поперед себе й стукає напасників головами з такою силою, що вони, не писнувши, валяться на траву, непритомні.
"Що це таке?.. Що воно за напасть?,." — думає Павло, приходячи до пам'яті й розтираючи руками шию. Далі згадав про ремінь та про те, що можуть же напасники прочунятися, нахилився над ними й почав мацати рукою за ременем в одного, а тоді в другого. Намацав і сирицю, й цілого аркана з м'якого ременя коло пояса.
"Оце добре, — подумав, — зв'яжу всіх трьох докупи, щоб не повтікали, поки почне розвиднятися. А може, треба стріляти на тривогу? Може, тут десь поблизу й ще їх є?.."
Він прислухався: тихо, ніде анічичирк.
"Не чути нічого… Шкода будити людей… Ат, зв'яжу цих, а там побачу: як почую, що хтось крадеться, тоді стрельну з пістоля… Не інакше, як татари…"
Павло нахилився над ними, ще раз обмацав руками, далі підняв одного з напасників і поклав на другого головою до ніг, потім ухопив за поперек третього й поклав так само на тих двох, тісно й густо оповив арканом і зв'язав міцним узлом.
— О, — промовив задоволено, намацовуючи мушкета, — тепер не втечуть… Ач, іродове насіння, задушити хотіли! Добре, що я здержався й не крикнув, а то дарма тільки людей пополохав би… й виспатись не дав би… А чого їм треба було?.. Не інакше як коней… Але як загляділи нас? Мабуть, ще за дня ховались десь і пантрували нас. Недарма полковник перестерігав…
Почав ходити взад і вперед із мушкетом на плечі та дослухатися до звуків і мовчання ночі. Вже не хотів зупинитись, а тим паче спиратися в задумі на мушкета: боявся, що засне…
Хтось із зв'язаних засовався й залопотав щось своєю мовою. Павло підійшов, нагнувся над бранцями й, розглянувши, которий із них прочуняв, ткнув йому мушкета в пику, щоб замовк. Татарин справді перестав лопотати, й парубок ізнов заходив сюди й туди, відганяючи всякі думки, що відвертали всяку увагу від чатування. Довго так міряв землю кроками в темряві, нарешті з задоволенням помітив, що небо на сході почало блідіти: отже, внедовзі край і нудній ночі, й клопітній варті.
Зоря ранкова розгорювалася дуже швидко, й Павло міг тепер при блідому світлі ще несміливого дня роздивитися своїх напасників. Став над ними, сперся на мушкета й дивився, не ховаючи цікавості на виду. Вперше бачив і довгі халати, брудні й засмальцьовані до того, що тяжко було розпізнати барву; й стерті об траву, аж сірі, дебелі мешти на ногах із загнутими вгору гострими носками: нагадували чабанські постоли з доброго ременю. А найчудніші були голомозі голови та рідке волосся під носом і на підборідді, а також вузенькі скісні очі: всі троє вже прочуняли, один стогнав і кректав насподі, а двоє, що були поверх нього, позирали на Павла своїми очима-шпарками, з таким жахом, що він аж засміявся. Вони теж оскалилися.
— Ах ви ж дурні, дурні, — похитав головою, сміючись, Павло, — і якого дідька ото лізти серед ночі на небезпеку?..
Той, що був зверху, знову залопотав, і вся його заюшена кров'ю твар із широкими вилицями прийшла в рух.
— Що?! — перебив парубок. — Нічого, голубе, не розберу, бо не вмію по-вашому.