Усі засміялись. А я, мабуть, тому помилилась, що дуже погано себе почувала.
– Ну, добре. Можете залишити її у себе, гадаю, вона буде хорошою медсестрою.
Якщо вже так повернулася справа, то я наважилась попросити зміряти мені температуру.
Сіла з термометром на кушетку. Жінка-лікар прослухала мене, похитала головою, а сивий лікар глянув на термометр. Ще почула наче крізь вату його слова: "40,2", і наступної миті провалилась у небуття.
-9-
Коли опам'яталася, наді мною було зоряне небо й місяць, пахло сіном, десь поряд фиркав кінь... Де ж це я? Озирнулась: мене кудись везли. Побачивши, що я при свідомості, Юлія Федорівна підсіла до мене і пояснила, що мене та інших хворих або немічних (тих, хто не може працювати на лісоповалі) тимчасово, на час лікування, відправили до "підкомандировки" – підсобної частини до великої зони.
Мене поклали до стаціонару з діагнозом двостороннє запалення легень. Лежала в бараці, де всього п'ятнадцять дерев'яних тапчанів, а посередині залізна грубка, стіл із грубих дошок і три табурети. Маленькі вікна так позамерзали, що було темно навіть вдень. З ліків – хіба аспірин. Почувала себе зовсім безсилою, однак помирати тут не збиралась. Через кілька днів почав дошкуляти голод, мені постійно хотілося їсти, і це був хороший знак – організм одужував.
Доглядали хворих санітарка (вона топила грубку, мила підлогу і роздавала їжу) та лікар-осетин Ашот. Він був невисокого зросту, немолодий – років під п'ятдесят, з вусами та лисиною, не говіркий, як дихав – сопів, і був дуже серйозний – ніколи не посміхався.
Мій молодий організм боровся, почувала, що поступово одужую. Хотілося вже встати з ліжка і щось робити, дуже набридло лежати. Особливо неприємні були щоденні лікарські огляди, вистукування, вислуховування. Я ж розуміла, що це мені вже зовсім не потрібно, а лікарю, здавалось, подобалося. Нарешті не витримала – грубо відштовхнула руку з фонендоскопом, що торкнулась моїх грудей, скочила з ліжка.
– Я вже здорова, буду працювати! – похапцем одягнулася й присіла до столу. Після занять в медінституті я ще чергувала в госпіталі, тому добре знала сестринські обов'язки.
Лікар зробив вигляд, що не образився. Дав листок призначення, санітарка принесла шприци і ящик з медикаментами. Я почала звичну роботу, раділа. Виходила зі стаціонару лише в аптеку. Боялась зони, боялась незнайомих людей, особливо урок, а тут ще почула, що аптекар, хоч і вільнонайманий, але морфініст… "Та що це я, чого їх боятись, вони такі ж люди" заспокоювала себе. Згадала, що урки перед вартовими та тюремним начальством завжди ставали на наш бік, і страх пройшов. Ще цілих десять років попереду, треба було звикати.
Хворих було всього одинадцять, здебільшого – літні жінки, засуджені за статтею 7.08 за розкрадання державної власності, або, як казали у народі, за колоски. Після збору врожаю ці жінки підбирали те, що залишалось на полі: чи колоски пшениці, чи гнилу мілку картоплину, чи морквину, чи бурячок. Чому не можна? Вдома ж чекала купа діточок з голодними очима, а чоловіки або воювали на фронті, або загинули. Та держава вважала інакше. І ось тепер цим жінкам присуджено десять років поневірянь по таборах, а дітям – по дитбудинках.
Гіркі сльози випікали очі, гострий біль спопеляв серце, важкі думки підвищували тиск... І помирали зеки не лише від виснажливої праці, а й від надлюдської журби, образи, зневіри… За що?
Поряд зі мною лежала 28-річна Світлана з Донецька. Як тільки почалась війна, дівчина добровільно пішла до воєнкомату, закінчила курси радисток. При виконанні завдання (летіли у тил ворога) по літаку відкрили вогонь, вони мусили швидко тікати, і поспіхом скинули Світлану з парашутом зовсім не в тому районі, де було треба. Підбитий літак впав далі, а рацію дівчина не знайшла – можливо, її й не скинули слідом за нею. Довго блукала, прибилася до діда-лісника, який у той же день перевіз її в село під виглядом своєї онуки з міста.
Повернулися наші й засудили на п'ятнадцять років: завдання не виконала, рацію передала німцям, отже – шпигунка. Коли заарештували, Світлана була вагітна, народила вже в зоні. Дитину забрали щойно відлучила від грудей. Зараз вже другий рік лежала тут з генералізованим туберкульозом лімфовузлів. Коли трохи краще себе почувала, розказувала мені подробиці табірного життя, повчала, і це мені у подальшому дуже допомогло. Дівчина танула на очах. Говорила:
– Оксаночко, живи, живи за мене, живи їм на зло, ти ж ще така молоденька.
Невдовзі її не стало…
Ще три жінки з лазарету сиділи за те, що передавали харчі в ліс бандерівцям. При арешті їх допитували так, що одній зламали хребет (вона лежала зовсім паралізована), а другій дуже серйозно пошкодили нирки.
Лікаря Ашота (по-батькові не могла вимовити – дуже складне, та й усі його називали просто на ім'я) я трохи побоювалась, адже він вже старий, розумний, давно працював, так багато знав, а я ж лише вчилась. Правда, я дуже старалась, хотіла допомагати хворим. Хворіти важко, а ще й в ув'язненні. Гадала, що дарма погано подумала про нього, він же просто мене обстежував, а я така сором'язлива! Вирішила бути слухняною, без заперечень виконувати всі його накази і призначення. Вже сама виписувала ліки, а він перевіряв і підписував.
У кінці бараку була відгороджена невеличка комірчина – кабінет і житло для лікаря. Якось Ашот покликав мене взяти підписані рецепти і запросив сісти. Почав пояснювати, що я неправильно відраховую краплі – з пляшечки, а треба піпеткою. Я слухала і роздивлялася його комірчину. Тапчан, на якому з самого краєчку я сіла, табурет і стіл. На столі помітила кілька книжок. Примруживши очі, намагалась прочитати їх назви.
Раптом лікар кинувся на мене, завалив на тапчан і важко сопучи став губами тягтися до мого обличчя, щоб поцілувати. Від несподіванки я вкрай перелякалась. Страх і огида надали мені такої сили, що від мого удару ногою Ашот відлетів, вдарився об фанерну стінку та разом з нею вивалився в палату.
Я ж кинулась до свого тапчану. Два дні лежала, піднімаючись лише вночі: Світлани вже не було, а всі останні жінки, мабуть, нічого не зрозуміли. Лише санітарка дивилася на мене якось осудливо і суворо, а подаючи їжу принципово мовчала. Та одного разу, дивлячись, з якою жадобою і швидкістю я проковтнула вечерю – столову ложку варених овочів і маленьку скибочку хліба, тихенько проказала:
– От коли б слухалась лікаря, то й не голодувала б. До нього щомісяця приходять з дому посилки, та й роздатчик – його знайомий, теж осетин.
– Краще померти з голоду, ніж продатися за їжу! Ще в світі існує любов!
– Дурна ти, дурна, – з презирством сказала жінка, – ще не раз пожалкуєш.
Від обурення й огиди я зарилася з головою в постіль. Згадувала Богдана. Якби був поруч, мабуть, захистив би мене. Де ж він тепер? Чи побачимось ще колись? Потім помолилась Богу, як вчила мене пані Ольга, та справжньої віри в душі не було. Добре розуміла, що ніхто не допоможе, треба рятуватись самій.
Лікар намагався робити вигляд, що нічого не трапилось, та я часто ловила на собі його хтивий погляд. Він, мабуть, думав, що час і голод візьмуть своє. Я ж була постійно на сторожі й думала, що тепер робити.
Та доля всміхнулася мені. За табірною системою зеків ніколи довго не затримували на одному ОТП, щоб вони не обживались друзями, речами, не звикали до місця. Їх часто брали на етапи, відвозили на інші ОТП або й в інші табори. На нашій підкомандировці зеки виконували легшу роботу, тут не було лісоповалу, трохи краще годували, проте через два-три місяці їх знову забирали на лісоповал.
Одного ранку я почула, що Ашота покликали на комісовку. На комісовці двоє вільнонайманих лікарів із сануправління та місцевий лікар оглядають зеків і присвоюють їм категорії за станом здоров'я. Перша – цілком здоровий, на лісоповал; друга – здоровий, теж на лісоповал; третя – не зовсім здоровий, індивідуальний труд (тобто робота в зоні: миття підлог, чергування в бараці, у лазні, на кухні, в каптерці, огородні роботи тощо). Всіх, хто працював у зоні, називали придурками, бо порівняно з роботою за зоною, вони не працювали, а лише придурювалися.
Ця ж комісія оглядала і новоприбулі етапи. Саме вона комісувала наш етап і дозволила мені працювати медсестрою. Я сподівалась, що лікарі мене не забули і дозволять повернутися на зону (третю ОТП), тоді я врятуюсь від цього осетина.
І незважаючи на свій страх та заборону лікаря виходити зі стаціонару, я рішуче зайшла до кімнати, де працювала комісія. На жаль, першим мене помітив Ашот. Розсердився і почав вказувати на двері, щоб я вийшла. Та я підступила до голови комісії, кашлянула, щоб звернути на себе увагу, і голосно сказала:
– Доброго дня, я вже видужала і можу працювати!
– А, це ти з Києва, ще в тебе таке гарне українське ім'я.
– Оксана, здається, – підказав Монтвід, інший лікар з комісії. – Ну як, тепер правильно пишеш "Коларгол"?
Вони засміялись і внесли мене у список на переведення до третього ОТП. Та радіти я ще боялась, і не дарма. Увечері, коли я міряла хворим температуру, увійшов Ашот з перекошеним від злості обличчям і прошипів:
– Нікуди ти не поїдеш, не сподівайся!
Всю ніч я не спала, боячись, що він перешкодить моїй відправці.
Вранці почали збирати етап. Метушня, лемент, лайка. Багато зеків не хотіли залишати цю підкомандировку і повертатися знову на важку роботу, тим паче, що на дворі були люті морози. Люди ховались по бараках, вбиральнях, прожарках, смітниках. Їх шукали, ловили, били, виштовхували за зону, де вже шикувався етап. Гавкали собаки, страшенно лаялись вартові.
Розлючений нарядчик зі списками в руках бігав по зоні. Я кинулась до нього, та в списку мене не було. Почала пояснювати, що вчора на власні очі бачила, як мене внесли, бо сама ж просилась. Нарядчик здивувався, що сама просилась, а почувши, що ще трьох не можуть знайти, штовхнув мене до вартових, а сам побіг шукати вже тільки двох. Я опинилась за зоною, та ще не раділа – мого формуляра не було. Добре, що я встигла кілька разів повторити нарядчику своє прізвище, а він, послинивши олівця, записав.
Нарядчик прибіг з моїм формуляром, коли вже почалася загальна перевірка, за собою він тягнув ще одну знайдену жінку.