Павлов знову посміхнувся: "Чув, чув про полковника... Так що ви просите? Щоб я їхав? Хіба він сам немічний? Хай візьме палицю та-прожене їх геть!.." Гейбо з усією переконливістю став доводити негайну потребу їхати на визвіл Василя Йвановича, бо полковник сам і пальцем'не ворухне. Павлов наче не слухав, хутко перебирав папери, виглянув у вікно на погоду, хоч, окрім темряви, нічого не побачив, одяг наопашки зелену спецівку.
Сидячи в машині поруч Середи, секретар жваво й весело говорив до нього, жартував, а перед одним яром сам сів до керма, бо знав тут кожну вибоїну й умів переїздити щербатий міст, як ніхто з шоферів. "Ну й некультурні люди,— казав Павлов,— ніяк не долагодять, скільки їм не кажи. Доведеться штрафувати і обов'язково з кишені голови колгоспу! Не сподівався я, що Василь Іванович пішле вас по мене..." — "Це не він, товаришу Павлов, він нічого не знає!.."
Ледве помітний сірів світанок, важка роса вже прибила пил, пахло осіннім холодним прив'ялим листям, над селом од димарів поставали вгору тоненькі стовпці диму. Павлов, наказавши Полупенкові повертатися пішки до райцентру, а Карпові з'явитися до нього взавтра, сів із Василем Івановичем поруч на призьбі під коморою й говорив по душах:. Осторонь, під копицею сіна, стояли й смикали пашу запряжені в тачанку коні, а кучер-міліціонер лежав на сіні біля конячих морд і жував соломинку.
Карпо; позичивши у сірка очей, мовчки виринув із-за рогу хати, несучи в одній руці хлібину, а в другій — глечик молока з-під корови щойно, молоко ще парувало. Де він устиг надибати молоко — було його організаційною тайною. Поставивши на призьбу глечика, Карпо помалу поклав зверху хліб і, як фокусник, миттю добув з бічної кишені піджака дві горілчаних склянки, поставив їх теж, навшпиньки зник. "Момент!" — гукнув Павлов, і Карпо одразу вродився, наче вискочив з-під землі. "Приберіть молоко,— сказав Павлов;—і, будь ласка постережіть там, щоб ніхто не заважав".— "Єсть!" — гукнув Карпо за матроською звичкою.
Зовсім розвиднілось, Павлов помітив Уласа, який спав просто на землі за кущем бузку. "Бач, як мене доглядає,— пояснив секретарю полковник,— аж заснув сердешний!" Павлов дмухнув і погасив ліхтаря, який досі світив, хоч світло його вже померкло у величній симфонії ранку.
XXVII
Кияни знають, що від Сінного базару, а також через подвір'я будинків парного боку Житомирської вулиці можна потрапити на край урвища, з якого біжать униз стежки на Поділ: через Кожум'яки й Дігтярі, через Гон-чарівку й Воздвиженську, повз гору Замкову просто до Щекавиці й праворуч — на Житній базар. Золотої осені тут дуже гарно, тихо, ніхто б зроду не сказав, що близько велике місто: під горою поп'ялися садки, мирно в долині розташувалися подвір'я нащадків славних колись кожум'як, гончарів, дігтярів і інших не дуже привілейованих ремісників, відтиснутих до Дніпра в ці яри більш багатими цехами. Між Гончарівкою й Дігтярами вип'явся високий та обривчастий згірок із загубленою чи призабутою назвою.
Коли сісти на цім белебні, очей не одірвеш од церкви Андрія, збудованої Растреллі18, так вона мило підноситься над Дніпром, над нею мчать швидко розметані хмари, важко позбутися уяви, що будова не рухається й не пливе кудись у далеч за Дніпро.
Дорка рушила сюди просто з вокзалу, ще не знайшовши притулку, не питаючи адреси лікувальних закладів, професорів, як її просив Павло. Але перед цим їй скортіло пройти через Хрещатик, який востаннє бачила за німців і чимало пролила коло нього сліз. Він був жахливий тоді й пустельний, поруйновані будинки лежали по обидва боки купами цегли, вітер із Дніпра перебігав потворні нагромадження повалених стін, товстелезних рейок, віяв над самою землею й доносив виразно чутний трупний дух од похованих під руїнами тисяч жертв.
Сьогодні Хрещатик видався іншим,— хоча б із того, що ним котилася могутня хвиля пісні. Один берег починав, приєднувався другий, прибивався дальший гурт співаків: од бульвару Шевченка, цілим Хрещатиком віяла пісня. Тепер без будинків видно стало, що Хрещатик — величезний яр між двома горами, Хрещатий Яр Київської Русі, яка з гори од Софії поглядала на це заросле хащами й дрімучим лісом урвище, її мисливці били тут колись звіра.
Дорка знала з газет про відбудову Хрещатика, але такого не сподівалася: наче все місто од старого до малого було тут, розкопувало руїни, розбирало цеглу, тягло рейки. Підвали під руїнами установ були повні сейфів, які під час пожежі падали крізь стелі, провалювались крізь підлоги — з поверху на поверх до самого низу. Житлових будинків руїни пізнавали по тому, що в підвалах лежали не сейфи, а обгорілі й покарьожені залізні ліжка, які знову ж таки падали згори крізь вогонь і вибухи,— і можна припустити, що з ними разом гинули й люди, захоплені зненацька жахливою катастрофою.
Київ сьогодні дихав і жив, пронизаний піснею, мов сонячним променем, і Дорка не зогляділася, як стала до якоїсь групи дівчат і давай копати, носити, співати, забувши про всіх своїх лікарів. Дівчата згодом сіли підобідувати,— це була постійна бригада відбудовників Хрещатика, добровольці з кількох колгоспів,— Дорку нагодували, хоч у неї була й своя їжа.
Каменярі клали цеглу на будові за дерев'яним парканом — це були полонені німці, і Дорка постояла трохи, прислухаючись до себе: чи вже здатна пожаліти колишнього ворога? Пригадала бауера з велосипедом, од якого тікала в ліс, фрау — наглядачку в бараці — і підморгнула вартовому — теж із полонених: "Бачили очі, що купували,— їжте хоч повилазьте!"
На площі Верховної Ради дівчина помітила гурт людей, які вносили величезний вінок до парку, і їй схотілось подивитися, кого шанують на тім місці. "Генерал армії Ва-тутін" 19,— почула Дорка і, підійшовши ближче, побачила могилу прославленого командувача 1-го Українського фронту. Він лежав у найкрасивішому місці напроти будинку Верховної Ради, на високій дніпровій горі. Це Вату-тій у жорстокій битві переступив із арміями Дніпро, вигнав німців із Києва навік, в серцях поколінь залишиться його ім'я. Дорка вклонилася дорогій могилі. З-за Дніпра на цей високий берег долітав запах лісів, вони синіли в глибокій далечі, і здавалося згори, що то море бузкове й імлисте переливається за обрій...
Коло пристані дівчина стріла бабусю, яка вивезла продавати два кошики сливи угорки. Дорка допомогла бабі дійти до Житнього базару й одержала два качанчики вареної пшінки й десяток сливок. Підвечеряла на своєму знайомому згіркові, пройшовши на нього з Подолу через Дігтярну вулицю. Хмари мчали через Андріївську церкву, як і колись. Тут Дорка переховувалась од поліцаїв, юна ще й безтурботна, ще не скуштувавши фашистської каторги, ще без номера на руці.
Тим часом стало заходити сонце. Воно трохи прислі-"пило Дорку, зогріло й пригорнуло. Дівчина відчула, яка вона дуже стомлена й хочеться спати, де ж таки — цілісінький день на ногах. Нехай уже взавтра піде, по тих лікарях. На кущику перед очима сіла й погойдується чубатенька пташка,— невже не боїться? — а сонце так швидко котиться до землі. Непомітно для самої себе дівчина заснула, згорнувшися клубком на пригрітій землі. їй снилося одне й те саме: тільки заплющить очі, як реве сирена, треба вибігати з барака на вранішню перевірку, стояти в пронизливому холоді. Кілька разів прокидалася, у вухах стояв гук сирени, але то був сон, і не хотілося пригадувати, де її поклала ніч. Та ось упала роса, виплив місяць, повний і червоний. Дорці стало холодно, вона сіла й сонна поглянула навкруги. їй не раз доводилось отак спати на голій землі — і в сирітськім дитинстві, і під час партизанки, і коли тікала з каторги. Але вона пізнала силуети Києва й засміялася,— бач, який над ним пливе місяць, посріблив будинки й руїни, застелив землю нічною млою! Швидше на ноги, поглянути, як місто спить, ще встигнеш наспатися, дівко! І вона рушила через порожній нічний Київ.
На вулицях, нагрітих за день, було не холодно. Пустельний Хрещатик вже тік асфальтованою рікою,— коли Дорка переходила його, почула пісеньку цвіркуна. "Цвіркунець, цвіркунець, на тобі буханець!" — сказала дівчина, зупиняючись, як коло давнього знайомого. А цвіркун наче ще голосніше подав голос, і це було чудо — серед великого міста чути хатній затишок. Отже, Дорка певна стала, що цвіркун віщує Києву мир і добробут, родинні радощі. А тому й місяць видався їй знайомим — тим самим, що й над Веселою Кам'янкою, і руїни не такі вже страшні, зарослі бур'яном, і люди, що вряди-годи пробігали повз неї, були хоч і віддалені, а рідні. Хлопець із дівчиною стояли під густим каштаном і говорили не пошепки, як годиться, а голосно, мов серед степу. Дорка пройшла повз них. "Дівчинко,— гукнув їй хлопець,— ось ходімо з нами над Дніпро стрічати сонце!" Дорка тихенько засміялася й ішла далі,—нічого, свого часу й вона отак стоятиме під густим каштановим деревом — із Павлом, Павлусем, Павкою...
XXVIII
Так ось він який — Донбас!
Півтораста кілометрів завширшки і двісті вздовж,— між Дніпром і Північним Дінцем простяглося пасмо древніх гір, яке щільно підходить до Дінця. З нього збігають ріки й річечки: на захід у Дніпро — Самара й Вовча, на південь у Азовське море — Кальміус, Єланчик, Міус, на схід у Північний Донець — Велика Кам'янка, Луганчик, Лугань, на північ у той же Донець — ріка Торець з припливами: Сухим, Кривим, Казенним Торцями.
Одразу й не збагнеш, що. Донбас — гірське пасмо, такі на нім розгонисті степи біжать, плавають високі комбайни, тиша трапляється, як у Таврії. І не з кожного місця видко на обрії терикони,— часом це бовваніють високі могили скіфських часів. Пасажири, які їдуть через Донбас до моря, похапцем зачиняють вікна вагонів од пилу, сірчаного газу, вугляного пороху — їм і на думку не спаде, що оцей край насправді інакший, що повітря в ньому,— треба одійти од домни чи вугляної естакади,— повітря цілюще й солодке, а сонце пекуче, життєдайне, справжнє гірське сонце. Казкові поклади знайдено в Донбасі: всі рідкісні метали світу на Нагольному кряжі, шахти мають давати на кінець повоєнної п'ятирічки півтора мільйона тонн щотижня, тобто дванадцять мільйонів пудів вугілля щодня!
Ще в вагоні по дорозі на Донбас до веселокам'янчан і інших майбутніх донбасівців приєднався старий Кіндрат Дем'янович на прізвище Кривохижа, що повертався на шахту з Кіровоградщини.