Служниці накрили килимами й поставили в храмі лави перед високим дубовим троном конунга, на яких сяде старшина; за скелями здіймається до неба високе полум'я вогнища, воно освітлює великі, зроблені з каменю й дерева постаті богів Одина, Тора, Глера, Ніорда. На широкій площині перед ідолами в обкладеному каменем колі стоять блискучі мідяні чаші, лежать кропила з щетини, ходять дротти* (*Дротти — жерці.), ще далі в темряві у загороді поблискують великими очима й тупотять коні й корови, роздратовано хрюкають кабани.
Усі запрошені прийшли на тінг, лунають протяжні звуки бил, ярли й лагмани займають свої місця на лавах, слуги стоять навкруг.
Олаф Скетконунг сидить на троні, він слухає, як поволі стихає людський шум, — чути тільки, як недалеко внизу шумить море, над небосхилом між колон видно великі червонуваті зорі.
— Ярли й лагмани! — починає Олаф Скетконунг. — Я велів нині скликати тінг, щоб радитись з вами. До нас з Гардарику прибув князь гольмгардський* (*Гольмгардський — князь з країни городів руських.) Вольдемар, він просить дати допомогу, щоб піти північними ріками на полудень до Київгарда, покарати брата, що вбив князя Олега, хоче одбити трон батька. Чи дамо ми цю допомогу?
— Скільки треба воїв? — підводиться з лави ярл Фулнер.
— Дві тисячі.
— А яку князь Вольдемар дасть нагороду? — лунають звідусіль голоси.
Починається торг, який невдовзі закінчується успішно. Тоді старший гірдман наливає й подає з низьким поклоном спочатку конунгу, а потім князю Володимиру два роги з медом. Це — не звичайні роги, з яких п'ють усі, аі братафули* (*Братафули — священні, клятвені чаші.), гірдман, щоб очистити мед у них від земної лжі й чвар, подає їх конунгу й князеві через розкладене на землі багаття — вогонь очищає все, він зробить чистим і мед у рогах.
Конунг Свіонії і князь Володимир випивають до дна свої роги. Тим часом дротти вже вбили дев'ять тварин чоловічої статі, як це велів закон, кров їх зібрали в мідяну чашу і тепер глаутейяами* (*Глаутейн — кропило.) кропили воїв, а служки подавали їм смаженину.
Пізня ніч. В Упсалі, в горах на березі — скрізь тихо, тільки море розходилось, неспокійні хвилі б'ють і б'ють у скелі, як жорна, перевертають каміння, стогнуть, ревуть.
У кутку великої світлиці Олафа Скетконунга під балдахіном з темного оксамиту слуги вже приготували пухову постіль, заслали її чистими простирадлами, світло-синьою, золотом перетканою ковдрою.
Проте конунг не спить. Він стоїть біля розчиненого вікна, дивиться на грати, що перетинають зоряне небо, слухає шум роздратованого моря, жадібно ловить свіже повітря.
За конунгом пильно стежить ярл Фулнер, його немарне назвали цим ім'ям* (*Фулнер — гидкий, одворотний (швед.).) — праве око ярла прикриває чорна пов'язка, ніс нагадує дзьоб коршака, на верхній щелепі в нього гострі зуби — справжні ікла кабана, у ярла великі, схожі на гриби вуха.
Про що думає Олаф Скетконунг? О, зустріч з конунгом Гольмгарда, промови на тінзі, священна жертва й простягнутий над вогнем келих з вином — все це викликало в ньому цілу зливу думок.
Конунг думає про Свіонію, Норвегію, Данію — три землі, що обіймають усю північ за Варязьким морем. Це — чудові землі, сам Олаф Скетконунг дуже любить моря і гори, ущелини й затоки, ліси...
Близькі, рідні конунгу Олафу й сусідні землі — Данська, Норвезька, конунг Данії евен Твескегг і конунг Норвегії Ерік — близькі родичі Олафа Скетконунга, Ерік і зараз сватає його дочку Астриду.
Здавалося б, жити в мирі й любові цим північним землям, великі в них одали* (*Одали — земельні володіння.), є ліси й ріки, в морях повно морського звіра.
Проте не сидять на рідних землях свіони, норвежці, датчани. Як і давні їх предки, мріють вони про далекі походи, наскоки на чужі городи й землі, про золото й срібло, яке можна звідти привезти з собою.
І вже вони виборознили всі моря й океани, варягів бояться Париж і Рим, конунг Канут багато літ залив кров'ю Англію, король Едгар за десятки тисяч фунтів купував у нього щороку мир, з великого розпачу навіть помер, але син його Етельред однаково платить денегельд* (*Денегельд — дань (дат.)) Кануту.
А в цей же час кораблі варягів ідуть далі й далі, досягли південних морів, уже в їхніх руках Каріаті, Росано, Герачі, Орія, Козенца, Торенто, Брундузіум, перед ними тремтить Сіцілія, Калабрія, Апулія, вони завоювали Ломбардію, Каніто, Салерно, Неаполь, Амальфу, Беновенто...
У той час коли конунги Данії, Норвегії переможно проходили моря й океани на заході й далекому півдні, конунги Свіонії думали про землі на схід від Варязького моря — про Русь.
Хто-хто, а вони достеменно знали, які незчисленні багатства мають князі Русі і їх люди, ці багатства, либонь, були не менші, ніж усі скарби Парижа, Лондона і ще багатьох городів, узятих разом.
І вікінги з Свіонії перетинали Варязьке море, куди ходив ярл Рюрик, його брати Синеус, Трувор, вони водили з собою дружини, перед якими здригнувся б будь-який город у Англії, Франції, Римській землі.
Але в Гардарику вікінги Свіонії нічого зробити не могли. Рюрик бував у Гольмгарді, оголосив себе ярлом цієї землі, але неспокійні новгородці не допустили його до свого города, й він змушений був сидіти рік за роком у Ладозі...
Не пощастило й іншим ярлам — шукаючи добутку, ярл Синеус тікав аж у Біле озеро, в землю весі, ярл Трувор захопив Ізборськ, але змушений був тікати й звідти.
Вікінги Свіонії вдавались до хитрощів: користуючись з того, що Русь дозволяла купцям з півночі ходити на лодіях з Варязького до Руського моря, а далі й до греків, вони клали в свої події зброю, прикривали її згори хутрами, досягали далеких городів на Дніпрі, а там, вчинивши вночі штрангуг* (*Штрангуг (від шведського Stran — берег, hugg —удар) — десант, висадка на берег.), пробували захопити ці городи.
І от князь Гольмгарду Володимир звертається до Олафа Скетконунга по допомогу, просить дати дві тисячі воїв, щоб він міг помститись за кров брата, зробити лад у своїй землі.
— Слухай, Фулнер! — одвертається нарешті від вікна й каже ярлу конунг. — Ти з двома тисячами наших воїв ідеш у Гардарик. Але допомагати новгородському князеві убити свого брата й утвердитись у Києві — це мало для cвена. У поході дивись, ярле! Нехай Володимир вбиває Ярополка, а Ярополк Володимира, ти бережи кров своїх воїв. Між Новгородом і Києвом лежить Полотська земля князем там сидить Регволд — це cвен, князь нашого роду. Дивись, якщо Регволд з'єднається з Ярополком і вони перемагатимуть Володимира, допоможи їм, якщо не вийде в Полотську — може, пощастить у Києві.
Фулнер слухає, й посмішка заливає його спотворене обличчя. Ні, немарне старого ярла прозвали жорстоким!
5
Князь Володимир щасливо повернувся з Свіонії, разом з ним приїхало й дві тисячі воїв Олафа Скетконунга.
У Новгороді не полюбляли свіонів, через що й князь Володимир не пустив їх до города, лодії ярла Фулнера стояли там, де Волхов допливає до Ільмень-озера.
Але що могли зробити ці дві тисячі воїв? У Новгороді вже зібралась сила-силенна людей з полунощних земель, на Волхові похитувались лодії з усіх п'ятий Новгородської землі, що волоком добились сюди через озеро Нево з Карели, озером Онего і Свир'ю від погостів над Крижаним морем, з Білоозера, Мезені і навіть Печори.
Усіх їх мав опорядити в дорогу Великий Новгород, кліті на торговищі й у княжому дворі над Волховом були розчинені, кожен конець і вулиця давали на рать, що велів князь; з Кузнецької вулиці везли день і ніч усяку кузнь, з Плотницької — котки для волоків, з Щитної — щити та мечі, з Кожевницької — збрую, сідла, з Гончарського конця — корчаги, плоскви.
Та й самі новгородці вирушали на брань, люди йшли і йшли з усіх конців — Наревського, Словенського, Загородського; отці прощались із синами, жони плакали на грудях своїх мужів, дівчата проливали сльози за своїми молодими.
Проте князь Володимир не давав загаду піднімати вітрила. Повернувшись з Свіонії, він послав своїх слів на чолі з воєводою Михалом у Полотськ, до князя Регволда.
Усе боярство й воєводи чули, як князь сказав:
— Ти, воєводо Михале, їдеш до полотського князя Регволда; скажи, що не хочу марно проливати крові, пропоную йому мир і любов, прошу разом зі мною йти на Київ утверждати Русь.
— Князь Регволд — вельми хитрий і лживий, — відповів на це Михало. — Як можемо ми вірити його слову?
— Гаразд, — повів далі князь Володимир, — коли так, скажи йому, що я хочу на знак нашого миру взяти жоною дочку його Рогнедь...
— Добре розсудив, княже! — загомоніли воєводи й бояри. — Так і говори! І ми волимо, аби в нашого князя була достойна жона.
Пізніше князь Володимир часто думав над тим, чому він дав такий загад своїм слам. Він чув раніше про княжну Рогнедь, яку всі називали красунею, але сам ніколи її не бачив. Любов? Ні, він не міг полюбити Рогнедь, сидячи в Новгороді. Зухвалість? Ні, Володимир і цього в гадці не мав. Син рабині хотів відчути себе людиною, князем, та ще хотів добра рідній землі.
Проминуло багато часу, відколи Михало з іншими слами рушили на подіях в озеро Ільмень, щоб далі волоком потрапити в Двіну, а там і до города Полотська, і все не було ані їх самих, ані звістки. Над Ільменем і на високій Перинь-горі день і ніч стояла сторожа, вої дивились на південь, чи не майорять у тумані вітрила й щогли, але з далини тільки котились хвилі, над ними кружляли птахи чайки, із-за обрію випливали білі, схожі на вітрила, хмарини — лодій новгородських не було й не було.
І от рано на світанні з Перинь-гори примчали гінці: на далекому плесі Ільменя з'явились гострі вітрила новгородців, то, либонь, воєвода Михало повертається з Полотська. Одразу ж після цього князь Володимир з воєводами помчали на Перинь, у прозорому, сліпучо-голубому повітрі над далеким обрієм побачили знайомі вітрила.
Але незабаром вітер стих, вітрила впали, вої, напевне, сіли на весла — пливти мінливим, затканим хвилями плесом Ільменя було важко; тільки надвечір лодії новгородські поклали укоті у Волхові напроти стін дітинця, а Михало з іншими слами зійшли на берег.
Князь Володимир слухав своїх слів у Великій палаті дітинця. Туди ж прийшли в темних довгих платнах і високих бобрового хутра шапках, з посохами у жилавих руках бояри, мужі ліпші й нарочиті, — вони сіли в круг на лавах попід чорними рубленими стінами — мовчазні й замислені; посеред палати стали, спираючись на мечі, воєводи й тисяцькі; молоді бояри норовили стати ближче до княжого місця; пізніше за всіх гордовито, з бубном у руці прийшов волхв Ємець, і всі розступились перед ним.