Артемій.
— І чарки не минав, і з-за стола вийшов тверезий. Цей дід якийсь крем'яний, неначе штукований, складений з крем'яної мозаїки: не швидко розсиплеться, — сказав Леонід Семенович.
— Дотягне до ста рік, — обізвалась Сусана Уласівна.
— А може, ще й за сто перетягне, — сказала Ватя.
— Були де в гостях в цім місяці? Забавлялись? — спитала Сусана Уласівна в Леоніда Панасенка.
— Був у кількох сусідів та в свого батюшки. Але тепер саме настав гарячий час: скрізь робота, усім ніколи, усім не до гульні. І в нас вдома робота аж горить, — сказав Леонід Семенович.
— Бачились з Антосею? — спитала Ватя й допитливими очима зирнула на панича.
— Зустрічався разів зо два в гостях, — сказав Леонід Семенович.
— Все така весела та проворна? — допитувалась Ватя. — Чи поправилась хоч трохи, покращала?
— Здається, трошки стала повніша, але, сказати по правді, я й не придивився гаразд, бо вона швидко чогось поїхала додому.
Ватя зраділа: їй неначе стало легше на душі. Вона скоса поглядала на батька й боялась, щоб він часом не виніс газети та не почав голосно читати її гостеві, їй хотілось з ним поговорить, побалакать, та ще й на самоті. Але о. Артемій таки не забувся про свої газети, схопився з стільця, побіг до столової й виніс листок газети. В Ваті аж у душі похололо.
"Ну, тепер почнеться ж трактація про політику! І який дідько повигадував оті газети, щоб тільки одбивать ними паничів од паннів!" — подумала Ватя. І їй забажалось вирвать ту газету з батькових рук і шпурнуть її за вікно.
Але о. Артемій на це не вважав і поштував гостя читанням якихсь нецікавих уривків та звісток та розмовою про політику. Коли це, на Ватине щастя, в світлицю вступила наймичка й заповістила, що куми принесли хрестить дитину. Ватя була ладна цмокнуть тих кумів в самісінькі губи.
О. Артемій вийшов. Сусана Уласівна трохи побалакала й собі вийшла до пекарні для якоїсь куховарської справи, а може, й зумисне. Ватя зосталась з Леонідом Семеновичем вдвох.
Леонід Семенович одразу прикмітив, що Ватя змінила тон: вона почала розважать гостя в поважній ролі хазяйки.
— Куріть, будьте ласкаві! — сказала вона й достала з п'яніна тютюн та сірнички, поставила перед паничем, а сама сіла на канапі, зробила собі папіроску й почала курити.
— І ви курите? — спитав в неї панич.
— Так, вряди-годи, як часом припаде охота, але завжди або часто дуже — не курю, — сказала Ватя, бо вона й справді взяла в руки папіроску, щоб удавать з себе сьогочасну панну, навіть лібералку.
Вона сіла серед канапи, сперлась ліктем на вишивану подушку, заклала ногу на ногу по-паничівській, ще й трохи простягла її набік, що в сільських паннів вважається за страшенний лібералізм.
Ватя ніби трохи лежала на канапі. Очевидячки, вона позувала перед молодим паничем і вдавала з себе сьогочасну панну, надто ліберальну.
Леонід Семенович несамохіть задивився на неї. Повненька, навіть огрядненька, з здоровими, трохи втомленими очима, з примітними чорними бровами, вона дуже нагадувала в тій недбайній вольній позі східних гаремних дівчат.
— А ви були будлі-де в гостях після вашого вечора аж до бенкету в млині? — спитав в Ваті Леонід Семенович.
— Ні. Вчорашній бенкет був перший, після нашого вечорка, на котрому я була, — сказала Ватя, пускаючи димок вгору, — та й де його бувать? Яке наше тут товариство? Хіба ви не знаєте наших батюшок? Яка в їх веселість?
— Ой, не грішіть-бо! Батюшки — народ веселий. Мені дуже весело в їх компанії. Міське товариство багато не таке щире та веселе. Батюшки вміють пожартувать і посміятись. В їх розмові багато гумору, та ще й щиро народного, цікавого, сільського.
— Їй-богу, це ви говорите їм поза очі компліменти. Я ладна втікать од їх товариства хоч на край світу. А наші матушки, та ще й ті… старіші? Ат… — сказала Ватя й махнула папіроскою.
— Ба не компліменти говорю батюшкам! От і на тому бенкеті в млині я зауважив, що компанія веселилася й забавлялась щиро, просто, без чудернацтва сільського, без міської пихи, зовсім по-сільській. Істинно можна сказать про неї: що на умі, те й на язиці. А в місті не так, зовсім не так… Говори, та й оглядайся на усі боки.
— А мені ця компанія зовсім не сподобна. Немає тут з ким зійтись, з кимсь приятелювать. От тут недалечке живуть наші сусіди, панни. Повиходили з третього класу дівочої духовної школи… Яка ж це компанія? Письменні сільські дівчата, та й годі; тільки й того, що повбирані по-європейській! — сказала Ватя й зітхнула.
"Високо несеться, та не знаю, чи високо й сяде…" — подумав Леонід Семенович.
— А Антося? — сказав Леонід Семенович.
— Та тільки же одна Антося… але одна людина — це ще не товариство, — сказала Ватя.
Вона підвелась з подушки, посунула свою постать в куток канапи й знов закинула ногу на ногу, ще й голову одхилила назад, її повна шия, оперезана малиновою оксамиткою, забіліла й залисніла, як шовк.
— В нас тут така компанія, як оця, що принесла хрестить дитину: молодиці та баби, та молотники. Оцю компанію найчастіше доводиться мені бачить,— сказала Ватя, ще й спідню губу закопилила.
— А я люблю побалакать і з сільськими дядьками: між ними трапляються веселі гумористи.
— Бо ви панич, а паннам це якось не личить; та й поведенції такої в нас вдома нема, щоб куматься та родатись з молодицями… — сказала Ватя.
— А я переписала для вас "Азру". Цей романс дуже припав вам тоді до вподоби, — помовчавши обізвалась Ватя.
— От і спасибі вам! Це занадто багато честі задля мене! — аж крикнув панич.
— Усте! Усте! — гукнула Ватя до наймички, котра нагодилась в той час до столової, — а принеси лиш мені мій саквояж, ту торбинку, що лежить в моєму "будуарі" на столичку!
— Це, бачте, я хотіла якось на днях поїхати до Антосі та й передать вам романс через Антосю, бо ви до Антосі частіше заїжджаєте, ніж до нас… — сказала Ватя.
Устя принесла маленький, гарненький, як цяцька, саквояжик, обшитий килимковою квітчастою матерією. Ватя поклала собі на коліна саквояжик, одчинила його й почала порпляться в йому обома ручками. Ручки були маленькі, кругленькі, з повними, неначе пухкими пальчиками та пучками. Ватя зумисне поодставляла мізинці набік. Малесенькі мізинці стирчали, золоті перстні з камінцями блищали. Ватя довго щось перегортала в саквояжі тільки пучками, неначе гралась. Потім вона знайшла листочок нот і подала Леонідові Семеновичу. Він взяв, подякував і подав їй руку.
"Позірує… а може, це її вдача така: гордовита й удає аристократку. Цей аристократизм, отой її "будуар" трохи мене бентежить", — подумав Леонід Семенович.
"Але ця праця говорить про Ватині почування… накладає на мене ніби якусь повинність, гм!.." — подумав Леонід Семенович і чогось зирнув по світлиці та по столовій. Піяніно, гарненьке, чепурненьке, лисніло коло стіни… Леонід Семенович чогось в думці почав ніби перевозиться звідсіль додому, але не до свого, а до батькового. Він в думці ніби вже наклав на хури усякого Ватиного добра. Поперед усього він вивіз з двору блискуче п'яніно, потім гарненьку й недешеву мебіль, той здоровий самовар, що стояв в столовій на столі, ті срібні ложечки, срібні ложки… тарілки, подушки, обшиті кружевами… потім він вивів в думці з стайні о. Артемія пару баских коней, вигнав з загороди три пари круторогих волів, дві корови, вигнав з хліва десятеро свиней, двадцятеро овець, викотив з повітки добрий новий екіпаж — і це все в думці перегнав та перевіз на батьків хутір; і аж в кінці всього добра він згадав про саму Ватю й запинився… "Цікаво б знати, скільки тисячок карбованців Ватя перевезе в отому саквояжі до мене", — подумав практичний хлопець.
Поки він перевозився з Ватиним добром в своїй думці, в гостинну увійшла Сусана Уласівна й перебила той перевіз, ті переносний та вхідчини.
— От вам у нас і невесело. Попроси, Ватю, Леоніда Семеновича погуляти човном по ставку. В нас і гребці є: приїхали на тиждень мої унуки, — сказала Сусана Уласівна.
— Спасибі вам! Мене зовсім не бере нудьга. Та вже б час мені й додому їхати, — сказав Леонід Семенович.
— О, ні, вибачайте! без обіду ми вас не пустимо. Прошу зостатись на обід. Хоч обід в нас і простий, але прошу не поцураться нашого хліба-солі! — просила Сусана Уласівна. — Голодним ми вас зроду не випустимо з свого двору.
Ватя зачинила й защіпнула саквояжик і поклала коло себе на столі.
— А справді варто було б поплавать човном. Надворі година й соняшно, — обізвалась Ватя.
— Льоню! Володю! а йдіть лиш сюди! Тут ви потрібні! — гукала Сусана Уласівна в одчинені двері.
В гостинну вступили два паничики: один височенький, гімназист, другий невеличкий, семінарист. Вони поздоровкались з Леонідом Семеновичем і посідали.
— Ану, паничі! Беріть лишень весла та й гайда на в човен! Поки обід поспіє, поплавайте трохи човном, — сказала Сусана Уласівна.
Паничі вийшли й пішли шукать весел. Ватя встала й гукнула на паничів:
— Та візьміть з собою корячок, щоб вичерпать воду з човна, а Устя нехай винесе килимка, щоб заслать дно човна; я помажу собі черевики і сукню задрипаю.
Леонід Семенович вийшов з Ватею в садок. Слідком за ними вибігла Устя й несла в руках гарненький маленький квітчастий килимок. Ватя йшла повагом, солідно, мало говорила і вдавала з себе поважну особу.
Швидко дійшли вони до берега. Паничі вичерпували корячком воду. Леонід Семенович скочив у човен, вхопив весло й сів в узирі човна, щоб правувать веслом. Ватя стояла на березі під лозами, коло високого куща очерету, гарно убрана, з розпущеним блакитним зонтиком, облямованим навкруги червоними торочками. За нею стояла Устя з квітчастим килимком в руках. Леонід Семенович глянув з човна на ту мальовничу групу й осміхнувся.
Паничі черпали воду з човна. Ватя поглядала на їх сердитими очима, їй бажалось сісти в човен вдвох з Леонідом Семеновичем, а мати вислала навіщось двох небожів.
Ваті заманулось поспихать з човна небожів і позакидати їх кудись в очерет. Леонід Семенович примітив той неласкавий погляд, примітив насуплений вид, і в його чогось минула охота перевозиться з Горобцівки до батька з усім добром о. Артемія, не вимикаючи й Ваті. Устя простелила килимок на перекладену серед човна дощечку й на дно човна. Ватя помаленьку увійшла в човен і, підобгавши трохи сукню, показала дрібненькі ніжки в малесеньких черевичках та й важко сіла на човен.
Паничі забрали весла.