Два роки, очікуючи на її повноліття, він просто заглядався, але тільки-но вона закінчила школу, негайно заслав сватів. Весілля гуляли на Платоновому подвір'ї; гостей запросили більше сотні; столи вгиналися від їжі, патефон не замовкав, співали до хрипоти, танцювали до упаду. Особливо виділялася племінниця Ганька: невтомно танцювала і високо співала, акомпануючи собі на гітарі. Наречена приходилася їй однокласницею, і хоч насправді Ганя не бачила в ній достойну дядькові Івану пару, цей ранній і нерівний шлюб радував її як гарний провісник власної долі. Свято спаскудила мати. У самий розпал весілля, вона наказала дочці подоїти корову, а коли та не поквапилась і продовжила танцювати, схопила її за волосся і витягла геть.
— Ну, що за чорт виродився! Стрибає, начебто вона тут одна. Краще б я викинула тебе у кропиву, — примовляла мати.
Потрапив на Іванову свадьбу і Гнат, що якраз навідався до батьків перед призовом на строкову службу. Він уже встиг попрацювати викладачем історії і суспільних наук в педагогічному училищі міста Мар'янка, куди його направили по закінченні інституту. Насправді то був цінний досвід, бо тамтешні педагоги ще не навчилися тлумачити хід історії з позиції класової боротьби. Проте, у цілому, колектив зустрів молодого викладача доброзичливо, і попервах його справи йшли добре. Неприємності розпочалися, коли він, з власної ініціативи, організував студентський кооператив, щоб у студентів з'явилася можливість купувати дрібні речі на виплат і організовувати культурно-розважальні заходи. Спочатку керівництво, побачивши в ідеї зародження паростків колективізму, її підтримало, але згодом, коли Гнат Платонович дозволив кожному купувати стільки паїв, скільки спроможеться, серед студентів виникла нерівність у розподілі спільних статків. В усі інстанції посипалися скарги. Кооператив негайно прикрили, ініціативу молодого викладача нарекли проявом дрібнобуржуазного пережитку, а директорці училища оголосили догану. Відразу постало питання доцільності його перебування у комсомолі. Від виключення Гнат врятувався у військовому комісаріаті: комплектування армії вважалося пріоритетним.
Найяскравішим спогадом того періоду життя залишилося небувало щедра теплота, якою взимку тішилися мешканці Мар'янки. Скрізь — хоч у квартирі, хоч в училищі — у будь-який мороз було жарко. На відміну від Цюрківців, де хати топилися соломою, від Києва, де паливо економили, тут, у шахтарському краї, вугілля не жаліли.
Пишне Іванове весілля було затьмарене батьковою смертю, що сталася на четвертий день гульби. Напередодні Платон Іванович кожен чарковий круг, як і завжди, зачинав від себе, йому, напевне, перепало більше від усіх, а літа вже були не ті. Спозаранку старий вийшов порати худобу, там його і вдарив грець. Охопивши обома руками потилицю, дід повалився прямо в стійлі, і ніхто не кинувся його шукати. Без тями і нерухомий, він дві доби пролежав у хаті, а на третій віддав Богові душу. Поховали тата на кладовищі біля церкви, де вже лежали дід Іван, бабуся Надія і старший син Карпо зі своєю дружиною Меланкою.
З солоденькою Явдонечкою Іван зажив щасливо. І робота у нього ладилася: колгосп стрімко йшов угору. Дружину він прилаштував до себе секретаркою, і та чарівною квіточкою прикрасила приймальню. Красувалася в конторі наче Богородиця на Різдво, і усі жінки їй заздрили. Колгосп збудував голові просторий дім у самому центрі, якраз навпроти правління, і Явдоня у робочий час бігала додому готувати обід і порати худобу. У чоловікові діла секретарка не втручалася; в усьому його слухалася і тішила ненаситною жаркою ласкою. У свою чергу Іван полишив навіть здоровкатися з колишніми коханками, а не те, щоб там щось. Усе провіщало закоханим довге і щасливе життя у любові і злагоді, але сталося не так, як гадалося.
На початку колективізації у Цюрківцях заснували зразу два колгоспи. Той, що дістався Івану, назвали на честь Йосипа Віссаріоновича Сталіна; другий же отримав ім'я Григорія Івановича Петровського. Кілька років колгоспи господарювали окремо, аж раптом із району прийшла вказівка: поєднати. На спільних зборах засперечалися: як назвати об'єднаний колгосп?
— Пропоную "Божа Бджілка". Адже бджоли — найпрацьовитіші з творінь Божих, — виступив наперед дід Патрошко, колишній церковний староста.
— Ну, ти, діду, загнув, так загнув, — вигукнув хтось із середини.
— Ми ж українці? Так давайте збережімо ім'я Петровського, — запропонував Сидір Коновалець.
— Але Сталін — головніший від Петровського, — урезонив сусіда Іван.
— Виходить, ви нас під себе підгортаєте? А у кого цьогорічний урожай вищий? — обурився голова колгоспу ім. Петровського.
Посперечавшись цілісіньку ніч, об'єднана громада винайшла назву "Колгосп імені Сталіна — Петровського", а головою обрали Івана Шелестовича. Ланковою на буряковому полі Іван призначив свою старшу сестру. Степаня змалку відрізнялася працелюбністю, старанністю і вимогливістю. Будучи сама дитиною, доглядала за всіма братиками, які з'являлися один за одним, і вони її слухалися наче мамку. Її приватне шиття на дому, яким вона звикла заробляти, знедавна було оголошено поза законом; натомість працю в колгоспі звеличили до "справи честі, доблесті і геройства". Піднявшись до ланкової, Степаня відчула себе справжнім командиром полів: не жаліла ні себе, ні подружок, ні рідних і вже за два роки сягнула врожайності п'ятсот два центнери буряка з гектара, що лише на сім центнерів було менше ніж у Героїні Соціалістичної Праці Марії Демченко. Найвідповідальнішу роботу — підживлення рослин гноєм, ланкова довірила молодшій дочці, і Ганя, яка насправді марила театром, слухняно начерпувала з діжки у відро смердючої рідоти, якої за зиму в достатку накопичувалося по дворах, і чашечкою підливала її під кожен бурячок. Мамка ж, ударниця, загордившись своїми досягненнями, сама націлилась хоч на якусь медаль і намовила брата поклопотатися з цього приводу. Голова райвиконкому товариш Севастян Пантелеймонович Нетреба, який насправді потурав Івану, дав вказівку представити Степаниду Лелеку на Героя, але в обкомі йому роз'яснили, що її чоловік Лелека Макар Юстимович свого часу воював на боці Петлюри і краще таке питання взагалі не піднімати, щоб не зашкодити. Макар же на той час став Івану незамінним порученцем. Обійнявши посаду завідувача сільської лавки, він завжди мав чим догодити шановному гостю. А хто краще нього міг його звеселити? Бувало, як розтягне гармонь, або забринить на мандоліні, як заспіває на циганський манер — будь-який чин розчулиться. А розслаблений чин — це відчинена скарбниця, з якої колгосп міг отримати фонди і заступництво перед вищим начальством.
Севастян Пантелеймонович вважав Івана Платоновича своїм однополчанином, хоча насправді сам він у тому полку воював ще у громадянську, а Іван відбував службу за десять років опісля нього. Наразі ж він прибув до Цюрківців, щоб, по-перше, дати чергового прочухана; по-друге, користуючись нагодою вирішити особисте, досить делікатне, питання.
Здавалося, Іван Платонович — розумна, ділова і віддана справі людина, а який номер нещодавно встругнув? Заявився в райвиконкомі з безглуздою пропозицією: завести в колгоспі додатковий гурт бичків; мовляв, вигода очевидна: по-перше, відновлюватиметься тяглова сила; по-друге, додаватиметься чимало органічного добрива. Вже й списки
колгоспників, з яких він зібрався здерти власних телят, склав, а те, що зараз вже не ті часи, і людські скарги розглядаються наверху вельми прискіпливо, не врахував. От і вийшло, що сподівався на похвалу, а став посміховиськом. Розтлумачили нетямущому, що незабаром до Джулинської машино-тракторної станції з Ленінградського заводу "Красный Путиловец" надійдуть трактори, які оратимуть землю по всіх навколишніх колгоспах.
Переважно Севастян Пантелеймонович перевіряв колгоспи уночі: тримав низових керівників в напрузі і показував особистий приклад самовідданої праці. Колгоспники розуміли правильно: товариш Нетреба, наслідуючи товариша Сталіна, сам працює цілодобово і підлеглих спонукає віддавати всі сили великій справі. Знав голова райвиконкому: хоч трішечки попусти, і отримаєш гайдамаччину! Партія ж понад усе ставить дисципліну. Сказано всуціль сіяти жито, — не надумай хоч клаптик відвести під гречку. За самоуправство можна не лише втратити посаду, а й заторохтіти до Сибіру, років так на десять.
Ось і цієї ночі він підняв Івана зі сну і потягнув на бричці по полях і фермах, тикаючи носом у численні недоробки. Опісля нічної трусанини, отримавши доброї накачки і опікуючись здоров'ям шановного гостя, Іван Платонович завернув бричку в затишну діброву понад самим Бугом. Там зі сніданком на них вже очікувала Лукина — відома на селі куховарка, миловидна і пишна молодиця. Цього дня вона пригощатиме гостя гускою, запеченою з яблуками; домашніми ковбасами, якими так славилися Цюрківці; смаженою на киплячому вершковому маслі картоплею; голубцями, млинцями, налисниками... Гуси, якими частували вельмишановних гостей, спеціально для них вигодовувалися кукурудзяним зерном і, аби вони не нагулювали цупкі м'язи, їм не давали вештатися лугом. Сало вирощувалося з ніжною прорістю, яка легко жувалася і не застрявала в зубах. На окремій скатертині Лукина виставила два горнятка з варениками: в одному з вишнями, в іншому з грибами. А поміж них — кашник із густою сметаною і ложечкою, що стояла сторчма. Само собою, яблука, груші, сливи — усе помите, без плям і червоточин; огірочки з помідорчиками — прямо з грядки, а малосольні — з дерев'яного відерця; грибочки також на два сорти: білі мариновані і лисички — смажені; дві баночки кав'яру: одна чорного, друга червоного, до пива — дунайська тарань. Напої, окрім узвару, завідувач сільської лавки доставив особисто. Він потурбувався, щоб неодмінно була "Старка", яку так нахвалював Севастян Пантелеймонович. Посідали просто на скатертині, а гостювальнику під спину вмостили пухнастий білий кожушок. Куховарка примостилася поруч, і він подав знак: наливаймо! Першій тост Іван Платонович проголосив за товариша Сталіна. Всі наввипередки підвелися на ноги, випрямилися на повний зріст і урочисто випили до дна. Після третьої, присвяченої всім трудівницям взагалі і чарівній Лукині особисто, товариш Нетреба приступив до першого питання.
— А чи не здається тобі, Іване Платоновичу, що назва твого колгоспу занадто вже хитросплетена: імені Сталіна, ще й Петровського? Чи не час її наполовину спростити?
— Навіть не знаю...