Таке було оточення Яковлева серед "фахівців" кривавого ремесла.
У Яковлева була сестра Клавдія Ковалева. Денікінська контррозвідка розстріляла її в Києві в 1919 році разом з Михайличенком і іншими українськими підпільними, робітниками-боротьбистами. Клавдія була одружена з одним із провідних боротьбистів Левком Ковалевим, що в травні 1920 року не перейшов до Комуністичної Партії більшовиків України і залишався позапартійним до 1934 року. В грудні 1934 року, зразу після убивства Кірова в Ленінграді, його втиснули в так звану кіровську справу, коли були розстріляні Близько, Буревій, молоді Крушельницькі та інші. Його не розстріляли. Може, Яковлів був ще десь на відповідальній роботі і це помогло, важко сказати. Ковалів одбував реченець 10 років на БАМ — Байкало-Амурській Магістралі. Він у 1937 році був ще живий, як казали мені в 1938 році в тюрмі його сини, два юнаки 18–19 років. Це були вродливі і розумні юнаки, стримані в поведінці, з великою гідністю. Я з інтересом дивився на них. Вони, рідні племінники Яковлєва, були добрими екземплярами людської породи. Виросли без матері, вони втратили її дуже рано. Хлопці Ковалева, що навпроти них я сидів в одній із келій, належали до гідного типу в'язнів-українців. Ув'язнення сприймали без обурення й розпачу, як неминучий суворий етап життя, як полон у ворожому таборі.
НАРКОМ ЮСТИЦІЇ СКРИПНИК
Серед постатей комуністів українців найбільше вирізняється характерна постать Скрипника. Менше впадають в око Чубар, Гринько, Порайко — теж українці на високих становищах.
Ім'я Скрипника зв'язують з національною політикою партії. Копи говорять про так звану українізацію, то зразу автоматично, як на пружині, з'являється ім'я Скрипника. Коли мова про Наркомат Освіти — тільки Скрипник, забуваючи, що перед Скрипником Наркомом Освіти був Шумський.
Тим часом справжнім апостолом національного, незалежного від Московської Партії комунізму, був Олександр Шумський, проти якого Скрипник і партія боролися. В наслідку тієї боротьби Шумського, який в 1920 році був (недовгий час) навіть членом Політбюро КП(б)У і в 1923-1925 роках керівником Відділу Агітпропу ЦК КП(б)У, знято з усякої роботи на Україні.
Уже в 1925 році Шумського, який свого часу називав КП(б)У партією окупантів, послали до Москви на другорядну роботу в профспілці. Далі він зник і як людина вже не існував. Проте ще довго Скрипник писав статті проти "шумськізму" і це показувало, що український націоналізм продовжував бути загрозою для його партії.
Про Шумського є мало відомостей біографічних, з нього рано зробили "нелюдину". Шкода, бо він заслуговує на більшу увагу. Переможця над Шумським — Скрипника знали більше, він сам писав про себе, а тепер, після реабілітації, про нього написали солодкі, казенні біографії, поставили навіть пам'ятник у Харкові.
Микола Скрипник народився в 1872 році в селі Ясиноватому на Катеринославщині. Його батько служив то телеграфістом, то помічником начальника станції на різних маленьких залізничних станціях, і дитинство Скрипника минало серед просторів українського степу, в околицях Дінця. Він розвивався самотою. Як він казав, вихідним пунктом його розвитку було вивчення української літератури та історії України. На юнака впливали родинні перекази про прадідів-запорожців, особливо про одного з них, що його польські шляхтичі посадили на палю за участь у повстанні Залізняка і Ґонти в XVIII столітті. На Скрипника-юнака мали великий вплив також вірші Шевченка.
У своїй автобіографії Скрипник підкреслював, що шлях його розвитку відрізнявся від розвитку російських інтелігентів-революціонерів. Перші зв'язки він мав з українськими радикалами в Галичині, від яких він діставав і нелегальну літературу. Перехід до марксизму, як признавався Скрипник, був для нього дуже важкий. Навіть, прочитавши Зібера, Рікардо, Маркса і статті Каутського, він ще не став марксистом і відчув себе ним щойно тоді, коли до його рук попав галицький переклад "Ерфуртської програми". За члена російської соціал-демократичної партії він вважав себе з 1897 року.
Далі йдуть довгі роки виключно партійної роботи в різних місцях російської імперії. На Україні, перед революцією, Скрипник був у 1905 році, на партійній роботі в Одесі, і тоді його партійна кличка була "Щур" і "Щенський". В 1917 році він брав активну участь в організації жовтневого перевороту, як член більшовицького військово-революційного комітету. В 1918 році був близьким співробітником Дзержинського, як член колегії ВЧК в Москві на Луб'янці.
На Україну вирядив Скрипника з спеціальним завданням сам Ленін. Тут, поруч інших обов'язків, з 1922 до 1927 року Скрипник був народним комісаром юстиції. В літературі про Скрипника цей період його життя найменше відомий. Я згадую деякі фрагменти, зв'язані з судами тих часів.
Портрети Скрипника були добре відомі. Вони довгий час належали до незмінної радянської портретної галереї. Цей вождь був не зовсім подібний до інших. Він носив білі комірці та краватку і не вдягався у френч і шкіряну куртку, які були обов'язковою уніформою майже для всіх — від Косіора до голови райвиконкому. Вуса і борода теж були відомі, як специфічно скрипниківські. В той час, на початку двадцятих років, Христіан Раковський уже давно поголив свою випещену бороду, з якою він вийшов із Яської тюрми після Лютневої революції. Раковський зрікся, заради пролетарської дійсності, елегантності тих часів, коли він у Парижі вивчав ресторани Великих Бульварів і теорію марксизму. І Олександр Шумський уже зголив свою бороду. Тільки Скрипник не мінявся. Уже не молодий, він серед совєтських персонажів був по-своєму мальовничий, особливо, коли, бувало, їхав санками з наркомату юстиції, ховаючи трохи посивілу бороду в бобри дорогої шуби. А з-під бобрової шапки, з-під мефістофелівських кошлатих брів — завжди суворий, гострий погляд. До революції такі шапки любили носити актори, адвокати і рабини.
Говорив Скрипник небагато, голосом уривчастим і хрипким, дуже багато курив, і, виходячи крізь його прокурені вуса, навіть звичайні слова звучали як декрет. Про впертість Скрипника ходили анекдоти. Дехто неделікатно називав цю рису його вдачі самодурством. В усякому разі було досить підстав уважати Скрипника за "залізного більшовика", якщо вживати терміну, дуже модного за тих часів.
Авторитетові цього худорлявого партійця помагав і той відомий факт, що Скрипник разом з Леніним робив переворот у жовтні 1917 року. Джон Рід, американський журналіст, який написав книжку про "десять днів, що потрясли світом", згадує Скрипника в Смольному інституті серед головних дійових осіб (про Сталіна Джон Рід не згадав).
***
Народний комісаріат юстиції містився на Садово-Куликівській вулиці в Нагірному районі Харкова. Будинок колись належав власникові парового млина Молдавському. Це був житловий будинок з чотирма поверхами квартир; він був тісний для комісаріату, але в той час тіснота була звичайним для радянських установ явищем.
В комісаріаті працювали багато. Свіжо видані (в 1922 році) кодекси давали надію на відновлення правового порядку. В самому наркоматі, поруч з молодими комуністами, що почали свою кар'єру в революційних трибуналах часів воєнного комунізму, працювали також люди з старою університетською освітою. Комуніст М. О. Рейхель, заступник Скрипника, мав дореволюційну юридичну освіту. Безпартійні професори були консультантами наркомату юстиції: навіть серед прокурорів наркомюсту було двох безпартійних юристів. Незабаром цей стан змінився через поступове зміцнення комуністичних кадрів і партійного впливу; але на початку двадцятих років і безпартійні працівники юстиції, і деякі комуністи думали, що зміна ЧК на ГПУ означає справді запровадження законності. Через вищу школу і через відновлену адвокатуру ще втримувано зв'язок з тим правовим порядком, що існував до революції. В Інституті Народного Господарства ще читали лекції старі професори (талановитий цивіліст В. М. Ґордон, криміналіст Ол. Дм. Кисельов), у харківській адвокатурі працювали Н. Н. Познанський, заступник голови другої Державної думи, Н. А. Воронецький, кол. редактор газети "Утро" за її ліберальної доби, Б. П. Куликов, у минулому прогресивний громадський діяч. В київській адвокатурі ще працювали старі адвокати Бабат, Ратнер, Пухтинський, в одеській — Цвілінґ і інші.
На тлі цієї лібералізації судового життя, яка була запроваджена і в інших союзних республіках, впадало в око одне важливе явище. Наркомюст залишив на провідних посадах судової системи і прокуратури здебільшого старих трибуналістів і чекістів — людей низької культури, але жорстоких виконавців волі партії за часів військового комунізму. Головою столичного харківського губсуду був чекіст і трибуналіст — колишній матрос Танцура, членами губсуду — трибуналісти Зуб, Сичов, Кара. Про таких людей було відомо багато з їхньої практики в трибуналах. Про Зуба розповідали, як він сам возив на розстріл і виконував вироки над засудженими на Кирило-Мефодіївському цвинтарі (згодом цей цвинтар був перетворений на парк).
В системі наркомату Скрипника працювали також вихідці з інших партій, але ніякої провідної ролі вони не грали. Відомий Юрко Мазуренко був невиразним членом колегії наркомюсту, мовчазний боротьбист Лебединець був один час нікому невідомим головою верховного суду УРСР. Лебединець пережив Скрипника не на довго — його розстріляли разом з іншими після вбивства Кірова на підставі так званого вироку Ульриха в грудні, 1934 року.
Роль Лебединця у верховному суді була декоративна. Головою кримінально-касаційної колегії у ньому працював Романов; він впливав істотніше на напрям роботи кримінальних судів усієї України. Одного прекрасного дня Романов зник. Серед судових робітників стало відомо, що Романов брав участь у злочинній групі, яка здійснила пограбування крамниці "Азриба" в центрі міста, на площі Тевелєва. Про моральний рівень суддів того часу населення довідалося в 1925 році.
Кінець 1925 року, уже настала зима. В цирку (колись Грікке) відбувається великий процес народних суддів Харкова; за хабарництво. Арену перетворено на судову залу. На підвищенні три судді і один запасний — на всякий випадок, бо процес триватиме довго.