Наполегливий. Роботяга. Але — почекаємо. Він скромний, в амбіцію не впадає.
— Хто там у нас іще?
Керівник сектора висмикнув із стоса голубеньку папку, заусміхався.
— Ось... Надійний претендент. Вірніше, претендентка. Аліса Єгорівна Швидка. Улюблениця всього сектора.
— Стривайте... — зморщив лоба учений секретар. — Це та Аліса, що минулого року завалила роботу?
— Ну... — зам'явся керівник сектора, — як кажуть, з ким чого не буває.
— Не розумію я вас, — знизав плечима учений секретар. — Алісі Швидкій не можна доручити ніякої теми, роботи, все завалить або зробить неграмотно. Та її, правду кажучи, у звичайну канцелярію не можна рекомендувати. Звичайнісіньким клерком. А ви... До всього ж, вона не має жодної самостійної наукової праці.
— У співавторстві...
— А-а... — махнув учений секретар рукою, — у співавтори записуються всі, хто зуміє втиснутись. Та й по знайомству можна вписатися. А ось самостійної цінності вона не становить.
— Ну... в принципі, звичайно...
— Потім... Директор їй, здається, уже двічі догану виносив. За систематичне спізнення на роботу, за прогули, за ходіння невідомо де у робочий час.
— Бачите... ее... Аліса Єгорівна завжди допомагає своїм співробітникам, тому іноді й затримується.
— Як це... допомагає і спізнюється? — скинув брови на лоба учений секретар.
— Ну допомагає з цим, як його... дефіцитом.
— З яким це ще — дефіцитом?
— Та з будь-яким.
Учений секретар скептично гмикнув.
— Вона що, така всемогутня?
— Майже. Річ у тім, що в неї є, — керівник сектора понизив голос до напівшепоту, — у неї є... кум у ЦУМі...
— Ф'ю-уть!.. — свиснув учений секретар. — Кум у ЦУМі? Це вже щось та говорить. І вона справді все може дістати?
— Абсолютно.
— Мда-а...
Помовчали. Потім керівник сектора почав обережно:
— Звичайно, наукова кваліфікація у неї ще низька, але... Але вона користується серед співробітників великою популярністю. Кому що треба дістати, який дефіцит вибити, чи модну річ, всі звертаються до Аліси Єгорівни... Так і так, мовляв, виручай... Аліса Єгорівна за сумку, за гроші і — гайда. До свого кума в ЦУМ, І — дістане. Ось по цій причині й на роботу спізнюється. Весь день буває зайнята. Але співробітники сектора нею дуже дорожать. Більше того, Алісу жартома називають завпостачанням.
— Ціка-аво. Вельми цікаво-о...
— Що ж буде, коли ми її не висунемо у старші? Аліса Єгорівна образиться... Стараюся, скаже, для всіх дефіцит та модні речі вибиваю, а мене й не цінять... Ще й дверима хряпне. Вона така. Надто самолюбива. Екзальтована. А з таким кумом у ЦУМі, як у неї, її будь-який інститут вхопить. З нас ще потім і сміятимуться. Такого завпостачанням, скажуть, упустили! Таку кадру, скажуть, не втримали.
— Гм... — учений секретар забарабанив пальцями по столу. — Чому ж ви раніше не сказали, що у неї кум у ЦУМі? Я вже півроку ніяк не роздобуду гітару для сина.
— Це для нашої Аліси, вибачайте, раз плюнути.
— І дочка вже голову прогуділа: дістань та дістань модні пластинки "АББА" та "Боні М".
— Це теж для Аліси діла на півдня. За одним рипом може й пару джинсів відхопити. Хіппових.
— А дружина... — зітхнув учений секретар, — вже з рік, як терзає: хочу дубльонку. А в мене, самі знаєте, зв'язків ніяких.
— Гм... Це важкувато, але... Але для вас Аліса вирве дубльонку, хоч і з-під землі. Заодно й передплату на Купера організує. Кум у неї надійний і зв'язки великі має.
— Ну що ж... — звівся учений секретар і взяв до рук голубу папку, на якій було написано: "А.Є. Швидка". — Кандидатури ми з вами обговорили, вибрали найбільш достойного і потрібного для науки претендента. Буду рекомендувати директору вашого кума із ЦУМа... ее... Алісу Єгорівну. А потім і на вчену раду її винесемо...
Років через п'ять якось випадково зустрічаю Алісу Швидку на вулиці. Мчить, тільки джинсами лопотить. Помолоділа, рожевощока, вся, як кажуть, в соку. А на обличчі, в усьому вигляді, поставі — одне задоволення: собою, світом, успіхами...
— Привіт! (ми з нею колись були добре знайомі).
— О'кей! — сяйнула білозубою посмішкою. — Кажи швидше, що тобі дістати, бо я — спішу.
— Та ні, ти кажи, які наукові висоти взяла?
— Вітай!.. — так і сяє. — Я вже керівник сектора. Готую кандидатську. Сам директор мене рекомендував. А вчений секретар мною не нахвалиться. Хоча в душі, відчуваю, побоюється мене. Конкурента в мені відчув. Та я чіпати його не буду. Хай досиджує старий до пенсії. Почекаю. Ну, бувай, біжу!
— До кума в ЦУМ?
— Ага... Дещо треба дістати. Директорова половина просила. До речі, може, що й тобі треба? Не соромся. Я плачу добром на добро. Ти, я чула, пописуєш? От і написав би в газету про мій сектор. А я вже тобі віддячу. Ми ж свої люди. Ти мені, а я — тобі. І діло в шляпі. То як?
— Думаю... думаю, що про тебе напишу.
Свою обіцянку я виконав, про Алісу Єгорівну оце написав. Тільки не знаю, що вона мені за це дістане?
А СЕРВІЗ АЖ НА ДВАНАДЦЯТЬ ПЕРСОН!..
Останнім часом Кирик став відчувати, що з дружиною твориться щось неладне. Якась вона... мм... байдужа до нього стала. І — мовчазна. Запитаєш — буркне. І знову як води у рот набере.
Кирик захвилювався.
"Еге, прямо не жінка, а чума болотяна, — занепокоєно подумав він. — Навіть пиляти мене перестала. Раніше, бувало, за день тричі вичортує, а у вихідний так і всі шість разів, а це вже забув, коли й пиляла та гризла..."
Кирик до неї вже і так, і сяк. І пестощами пробував узяти.
— Що ж це ти, Галько, як сова серед білого дня набурмосилась? Осліпла чи що?
А вона на Кирика нуль уваги. Ніби його — законного чоловіка — і немає більше. Ніби він скляний, ніби можна крізь нього подивитися і не побачити нічого... Мовби не Кирик у плоті, а якийсь простір. Якась туманність Андромеди!
От якось Кирик і поскаржився двірнику дяді Кості: так, мовляв, і так. Що із законною половиною робити?
Дядя Костя на мітлу сперся (він саме у дворі замітав), запалив цигарку, сплюнув.
— Воно і так... Жіноча психа — це знаєш що? Загадка, брат. То вона тебе пиляє не гірше механічної пилки "Дружба", а то — чхать хотіла на твою, значить, лічность інтересную. Я, щоби ти знав, дещо у медицині петраю. Як-не-як п'ять літ в обласній лікарні головним підмітайлом був. Тому по-медичному кажу. То їсть, діагнозу ставлю, у твоєї половини опатія.
— А що воно т-таке? — аж злякався Кирик.
— А це, виходить, що в неї той... Байдужість у неї. Шока, значить, нервенная. Треба її стряхнути, із себе вивести.
— Раніше це було легко, — зізнався Кирик. — З пів-оберту заводилась. Як хороший двигун.
— От, от... І дозаводилась, що в неї, значить, шарики за ролики зайшли. І тепер їй усе до лампочки. Тепер треба її з опатії вивести, щоб вона добряче псіхонула. Хай навіть і тебе стусоне. Жінкам після того легше стає на душі, а тобі ж все одно. Не вперше. Як кажуть, не звикати, А їй, значить, полегшення.
— А що ж їй таке утнути?
Дядя Костя подумав і сплюнув.
— По медицині треба. Як тільки на неї чума найде і вона кріпко задумається, — не зівай. Хапай тарілку і — бац! Чи ще якусь посудину. Вона й підскоче. І на тебе кинеться: що ж ти, сякий-такий, посуд гатиш?!.
— Ей, ей, постривай! — крикнув він навздогін Кирику. — Щоби була, як шовкова, спробуй її зверху ще й мітлою... погладити. Я завжди так роблю, здорово помагає. А хочеш, то й мітлу свою позичу. Вона у. мене замашна-а... За чвертку дам напрокат.
Кирик обдумав варіант з мітлою і, зітхнувши, відкинув його як антинауковий. Вирішив обмежитися посудом. Та й шкода було чвертки за прокат мітли...
Зайшов він у кухню (дружина саме картоплю чистила), схопив тарілку, зажмурився і — будь-що-будь — бац її посеред кімнати. Аж череп'я навсібіч приснуло.
Навіть трохи сам злякався, а жінка хоч би що. Повела байдужим оком, зітхнула і знову в картоплю вшнипилась.
Кирик передихнув і витер піт з лоба.
"Мабуть, тому її не взяло за живе, що я стару тарілку бацнув".
Схопив нову-новісіньку, зажмурився — бац! Аж виляски пішли. А тоді, не передихнувши, ще й чашку — т-трарах!
— Б'єш, то й череп'я прибирай, — якось дивно глянула на нього.
"Ага, за живе таки взяло, — зрадів Кирик. — Почекай, як почну трощити сервіз, хіба ж так заговориш!.. Ураз з опатії вискочиш!"
Перебив Кирик і чайний сервіз. Фарфоровий!
Аж на дванадцять персон!
А вона й вухом не повела, ані бровою не ворухнула.
— Та ти жива чи мертва?.. Чи мумія єгипетська? Невже хоч потрощений сервіз не вивів тебе із себе? Його ж нам на весілля подарували. Фарфоровий. На дванадцять персон.
Дружина зітхнула і, дивлячись мимо чоловіка, повільно мовила:
— Я тебе... розлюбила...
— Оце і все? А я думав, що тебе опатія напала. А вона — розлюбила. — Кирик був прикро вражений. — Та на якого ж дідька я стільки посуди перегепав? А сервіз на дванадцять персон? О-о!... Які витрати! І так, за здорово живеш!
Сів Кирик, підрахував на шматку газети, у скільки йому обійшлося "лікування" дружини за методом дяді Кості, жахнувся.
— От жінка!.. От штучка!.. — не міг знайти собі місця. — Хоч би сказала... Так і так, розлюбила. А я здуру посуд гепаю. Скільки грошей на вітер полетіло. Мітлою б її, як радив дядя Костя, дешевше б вийшло. Всього лише чвертка горілки. А я — тарілки, чашки... О-о!.. А вона... в голову вбила за любов. Яка любов? Немає і не було любові. То в книжках повигадували. А в житті так живуть, бо треба жити. Любові їй захотілося? Тю! А я здуру посуду гепаю!
І Кирик почесав у пивбар своє велике горе приливати. Ще б пак! Такий сервіз розгепав, такий сервіз!..
КОЛИ СИНОЧОК — АНГЕЛОЧОК
Дружина повернулася з батьківських зборів вкрай ображена, знервована, аж червоні плями повиступали у неї на обличчі.
— Оце маємо синочка!.. — сердито вигукнула ще з порога. — Так мене підвів, так підвів.. Не чекала від нього, не чекала, щоб такий сюрприз рідній матері підніс.
І з очей її готові були бризнути гіркі сльози. Але вона не заплакала тільки тому, щоб не зіпсувати під очима дорогі, романтичні тіні.
— Та що таке?.. — сполошився батько. — Невже наш Віталик що натворив?.. Невже про нього на зборах говорили?..
— Говорили!.. — ображено дружина. — Та не про нашого ангелочка! Не про наше золоте дитятко.
— А про кого? — нічого не міг збагнути батько.
— А все про того...