Це вже загрожувало державним основам. Якщо так далі піде, то кінець приростові, а приріст це кадри і, насамперед, кадри армійські. Ось як воно легко одне з одного виходить. У міністерстві оборони навіть таємну нараду скликали з цього питання, таку таємну, що навіть пошепки розмову вели. Що? що робити з Калушем? Через двадцять літ – ані одного солдата.
Невідомо, як би воно далі закрутилося, і в яку халепу скочили б Обормоти, коли б одному чолов'язі не забажалося мати діточок. Так забажалося, що аж у райком партії, бідолаха, кинувся.
– Рятуйте! – галасує. – Що ж воно таке? За що боролись? За що Троцького прогнали*?
– Ви що, – до нього з підозрою, – Троцького хочете реабілітувати?
– Та ні, це я так, метафорично...
– Глядіть.
– Жінки показилися.
– Чого ж ви Троцького сюди тулите?
– Та буцімто ні до чого. Таки показилися – і моя також. Щось таке собі виробляє, що хоч тпру, хоч ну, – а дітей нема та й годі.
– Ясно, – каже секретар і ляскає себе по лобі: тут тільки до нього дійшло, що в районі робиться. – Позвати Обормотів.
Прийшли. І вже відчувають, що щось воно не теє.
– Ваша робота? – гримає секретар.
Мнуться Обормоти, а куди подінешся? Біда! Вдарили себе перстами в груди.
– Винні!
– Ото ж бо то! – цілого кулака під ніс тиче. – Ну глядіть! прощаю, бо галасу не оберешся. Та щоб востаннє!
Ніби гора з плечей звалилася. Вискочили Обормоти, піт витирають.
– Пронесло! Ну й гендлі! Най йому біс з отими запобіжними засобами. Що ж тепера?
А тут шофер якийсь:
– Лісу не треба?
Який ще до дідька ліс! Тут свого клопоту...
– Ну, як хочете, а то б не дорого... Ліс – во! будівельний....
– А скільки?
– Два куски.
– А коли ще машину?
– Можна й ще.
– А коли ще раз ще?
– І навіть ще раз ще.
– Звідки ж то?
– З Росільні*.
– Значить, можна заробити?
– Можна.
Ех, матері його ковінька!
І махнули Обормоти до Росільні.
***
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ. Обормоти в Росільні
Рівно сімсот літ тому, коли монголи переходили Карпати і, за свідченням Івана Франка, були потоплені, мов миші, Захаром Беркутом на Тухольщині, рівно сімсот літ тому один татарин з відділу Пети-бегадира* забіг до якоїсь хижі води напитися. Стара бабця вказала татаринові на діжку з розсолом. Коли той нахилився черпнути з діжки води, стара вхопила татарина за ноги і втопила в розсолі. Відтоді й дістало свою назву селище Росільна. Було то чи не було, але Росільна стоїть і досі і ще стоятиме і набуватиме слави, тим більше, що її відвідали навіть уславлені герої наші – Іван, Петро і Микола Обормоти.
Дорога до Росільни з Калуша проходить через Добрівляни, Новицю, Зелений Кут, Вербівку, Красне – це для тих, хто, за прикладом Обормотів, забажав би зайнятися лісовим гендлярством. Дорога йде через такі здоровенні горби, що треба обов'язково брати з собою кількасотлітровий запас бензину (якщо для ЗІСа*), бо інакше чекають вас катастрофа і великі неприємності. Особливо стережіться новицької гори, на самій маківці якої стоїть церква.... Будьте певні, її там недарма споруджено, щоб, значить, не зволікаючи, можна було б і відспівати при нагоді (ну, приміром, якщо хто з гори додолу злетить). Тому, під'їхавши до тої клятої гори, зупиніться, перевірте гальма і зайдіть до буфету, що теж недарма тут функціонує, – зайдіть і вихиліть двісті грамів для хоробрости. А тоді вже сідайте за кермо і газуйте. Тільки, перепрошую, якщо заглохне десь посеред дороги мотор, не включайте задню передачу, як те було з росільнянським Кулібіним – Юрком Капущаком. Віз, розумієте, пиво на якомусь трофейному друндулеті. Ну, друндулет, звичайно, замовк саме посеред дороги. Відпускає той гальма, щоб, значить, задом хвицьнути, і задню передачу вмикає. Мотор, звісно, завівся, заревів, а машина почала таке задом виробляти, ну чисто кінь, хіба що не ірже. Отак і летів Капущак задки, через калабані і вибоїни, аж поки в кювет не загримів. Від машини залишилось одне "грустноє воспомінаніє" а діжки з пивом аж у Калуш закинуло; кажуть, одна впала прямісінько на пивзавод, димар збила і двох людей покалічила. Ну добре, що Капущак Кулібіним був: позбирав до купи колеса, гайки, мотора відшукав, позв'язував усе це мотузочками ну й якось дочвалав до Росільни. Стережіться новицької гори, ось що.
Здається, нічого такого з Обормотами не було. Їх перший вояж до Росільни пройшов більш-менш щасливо, якщо не враховувати грабівського роздоріжжя. Власне, і тут нічого особливого не трапилось. Просто їх перестрів здоровенний чолов'яга з "діхтярем" на плечах*, очевидно, забажав познайомитися, й каже так знічев'я:
– Хто?
– Ми?
– Ви.
– Ге, Обормоти!
– Бачу, що обормоти. Звати як?
– Отак і звати.
– Дивно. Мандруєте куди?
– До лісу.
– До лісу?
– До лісу.
– Отак і до лісу?
– Отак і до лісу.
– Молодці. Давно б так. А то сидите в калуші – позагнивали. Нема щоб "лента за лентою набої подавай..."
– А ви хто будете?
– Дуб*.
– Дуб???
Тут нашим героям зробилося так млосно, що, як стояли, так і гепнулися додолу.
– Слабодухі які, – покропив їх самогоном Дуб.
Обормоти очуняли, глипнули, – і знову світ закрутився у них перед очима.
– Це від свіжого повітря, буває таке, – пояснив Дуб, коли Обормоти все ж очуняли. – Ну, бувайте, ніколи тут з вами вовтузитись. Слава Україні!
– Героям слава! – скочили Обормоти.
Дуб звалив "діхтяря" на плечі й зник у гущавині. Обормоти тільки посвистали: от халепа! Добре, що хоч у сорочках народилися, а то б... До самого Дуба трапили! Того самого Дуба, що вже десять літ з "діхтярем" по лісах ходить. Того Дуба, що "ловлять його вдень, і вночі, і всяку годину". Того Дуба, що сам шеф станіславських Органів Костенко ловив і не вловив, тільки по зубах добряче дістав. Того Дуба, що знає мале і старе, Манява, Гвізд, Пороги і Росільна, а може, й ще далі. Обормоти ще довго кліпали очима, поки знову подряпалися на машину. Ні, не згасла ще та зоря, під якою близнюки вродилися! Поталанило з Дубом – поталанить і деінде.
Тільки-но в'їхали в Росільну, біжить вже дітвора і галасує: "Обормоти приїхали!" І як тільки, капосні, взнали!
Питають:
– Де Мандру знайти, лісничого?
– Мандру? У школі шукайте" там він.
Під'їхали.
– Мандра тут?
– Тут. З директором у шкільному буфеті сидить.
Зайшли. Ціла компанія. У кутку барило з пивом, шланг на стіл тягнеться: ліньки вставати – кожний просто зі шланга в гальбу пиво точить. Зручно. Якийсь чорнявий, у шкірянці, підвівся – і гостро так:
– Ви хто?
– Обормоти.
– Не чув. А я Нахальський, директор. Чули?
– Не чули.
– Я про вас не чув, ви – про мене. Бувайте здорові.
– Дивак!
– Таж ви нам не потрібні.
– Зовсім добре. Капущак, дай панам під с...
От лиха година!
– Та заждіть! Мандру нам...
– То й мандруйте до нього.
– Таж мандруємо.
– Вам чого? – це вже лісничий.
– Та так, хе-хе, про дещо попатякати.
– Патякайте.
– То таке, знаєте, патякання дискретне.
– Відкласти доведеться.
– То чом?
– Тому, що сьогодні бій під Крутами*.
– Ну то й що?
– Диваки! Хто ж працюватиме? Поїхали краще до Луквиці*, туди вчителі виставу везуть. Однак сьогодні ніц не вийде.
– Ну що ж, Луквиця – то Луквиця.
Обормоти вже звикли до пригод. Дістали сулію обормотівки, останнє, що залишилося після самогонної аварії, – поставили на стіл. Будьмо!
Такої веселої компанії Обормоти ще не виділи. За якусь годину з усіма перезнайомилися і вже знали, що то Нарівний, то Франків, а то Коритан і Проскуренко. Навіть учительок почали зачіпати: то Латоху вщіпнуть, то Січко цмокнуть, то Тарануху полоскочуть. Дівчата такі, що... Директор, правда, якийсь невиразний... Не второпаєш – дурний чи розумний. А завпед Куцарєв нічого чолов'яга, пика тільки цеглини просить – і то не дивно. Бо пізніше, кажуть, таке встругнув – щось ніби з якоюсь п'ятиклясницею... хто зна.
Вже небо запалило зорі, коли росільнянські вчителі з гамором в'їхали в Луквицю. П'єса, що її везли, називалась "Ой у полі нивка" – у біса весела річ, бо навіть самі виконавці реготали на сцені, після чого починала реготати заля.
Зупинилися біля сільради.
У сільраді ледь-ледь блимає лямпа, і при її тьмяному світлі голова і ще хтось ріжуться в карти. Поруч – почата пляшка самогону.
– Добривечір.
– Здоровенькі були.
– Комедію приїхали грати.
– Ну то грайте.
– А де ж завклюбу?
– А он де, під лавкою. Іванцю, Іванцю, вставай-бо. Артисти приїхали.
Чиясь скуйовджена голова протирає очі.
– Га?
– Артисти, кажу.
Позіхнув, підвівся.
– Знайшли час. Неділя ж сьогодні.
– То й добре.
– Добре, та не зовсім. Перепилися всі.
– То вже зле.
– Зле, та не зовсім. Веселіше буде. Ходімо.
Біля машини двоє.
– Шофер?
– Шофер.
Витягли пляшку, подають.
– Пий.
– Та не можу я.
– Пий.
– Та що ви, я ж за кермом.
– Пий, бо машину розберемо до останньої гайки.
– Ну, тоді давайте, вип'ю...
На клюбі замок, що комори замикають. Вікна – жодного. Для пристойности шафи затуляють.
– Ну чим не палац, – жартує хтось.
– А нам що? Аби сцена і глядачі, – сміються дівчата.
Усім гуртом упхалися в "клюб", шкребуть, вимітають, миють – від веселого гамору шибки забрязкотіли б, коби були. Скоро вже вся Луквиця знала – росільняньці приїхали. Усе потяглося на виставу. Обормоти метушаться, крутяться попід ногами, щоб теж не зайвими бути, – то цвяшок подадуть, то мотузочок який. Усе ж робота! Між тим усім і за справу не забули: обходжують Мандру з усіх боків – то цигарку у рота впхнуть, то так по плечах поплескують, – знають уже, що таке підхід по-країнчудесівськи!
Глядачі – переважно хлопці луквицькі: здорові, кремезні. І від кожного тхне, мов з барила. Кілька підійшло до фізрука Франкова, покорителя дівочих сердець, пхають "покорителеві" склянку горілки:
– Пий!
– Хе, таж я граю!
– Пий!
– Таж на сцену.
– Пий, бо будемо бить!
Завпед підскакує:
– Товаріщі, товаріщі, так вєдь нєльзя.
Стрепенулися, грізно:
– Ти хто такий?
Нарівний, Коритан – на виручку:
– Та то ж свій хлоп.
– Свій? А він думає так, як ми думаємо?
– Звісно!
У "залі" не передихнути: у кожного цигарка з дрючок завтовшки. Стелі не видно. Знадвору хтось дрюком шафу відштовхує. Пнеться через вікно, бо у двері не впрешся. На лавках – хто в карти, хто горілку посмоктує. Учительки одна до одної туляться – не зачепив би хто. А ззаду якийсь хлопчина-школяр за пазуху до однієї вже залазить, мацає.
– Васильку, та що ти?
Директор луквицький, інвалід з дерев'янкою, в куток упхався, ніби не бачить, – одвернувся.
Тільки почалася вистава – лізе якийсь на сцену:
– Дай прикурити...
Наступного дня Обормоти прокинулись – голова, як гарбуз, усередині щось калатає, перемішалося: і Дуб, і Луквиця, і "Ой у полі нивка"...