Тоді також я постановив собі твердо, що ціллю мого життя буде освідомлювати цих братів-скитальців, що у вічних турботах за насущним хлібом і працею забувають іноді, якого вони роду.
Я студіював право і тепер працюю по адвокатських бюрах, але тільки літом... Зимою, як призбираю пару ґрейцарів, купую оцей повнісінький наплечник українських книжечок та журналів, а як примастить перший сніг — закладаю лещети і гайда в дорогу!..
Всюди — в найбільше глухих, Богом і людьми забутих закутинах Канади — скрізь порозкидувані оселі українських еміґрантів. Вони живуть сьогодні в чорних злиднях, нераз — просто недостає їм ложки страви, тому на книжку чи ґазету вони не в силі спромогтися. Та вони з радісним і щирим серцем вітають кожного, хто дарує їм бодай шматочок рідного друкованого письма, що пригадує їм незабутні рідні сторони. Я обдаровую їх щедро цими "скарбами", тому мене вже знають й зустрічають, як гостя в Манітобі, в Саскочевані, коло Монріолю, над рікою св. Лаврентія і над Оленячим озером... В безконечно довгі зимові ночі, коли зорі так мертво блимають на небі, коли сніжна хуртовина ломить верховіття столітніх ялиць, коли вовче скигління знімається до зір, як вічна скарга, — крізь малесенькі віконця самітної фарми з тугою виглядають чорняві дитячі голівки й палкі оченята, чи не чалапає лещетами цей "пан", що привозить такі чарівні казочки про рідний край за синім морем. Інколи, як заметіль задме усі шляхи, я залишаюся на пару днів у такій відлюдній фармі, вчу неграмотних, читаю вечором на голос ту грубезну "Історію України", а дітям з чорнявими голівками розказую про народніх героїв... . що їх прізвища, ви, дорогий друже, теж не потрапили б вимовити... Отак я вже блукаю другу зиму по цілісінькій Канаді... Чи це не є справжнє безглуздя?..
Юрко розсміявся й постукав люлькою до коліна, витрясаючи з неї порох. Сивий дим "Вірджінія" снувався мережками над його чолом...
Біль Кулідж тріснув до каменя коробкою зі сушеного м'яса і розвів свої широкі рамена. Його хлоп'яче лице було схвильоване. Він приступив до Юрка й простягнув до нього руку.
— Єс. Я ще раз прошу вас вибачити мені мою нахабність!.. Мені дуже соромно... Тепер я шаную вас і ваш нарід, і збоксую на квасне яблуко кожного, хто спробує кепкувати з ваших земляків та не потрапить вимовити прізвища ваших славних людей! Простіть мені, любий друже!..
З-поза насуплених клубів хмар викотилась поблідла місячна покришка, щоби ще подивитися, як коло білої могили з ледяним хрестом стискали собі дружньо долоні два стрункі хлопці зі золотистими обличчями, наче різьбленими з бронзу...
Сивезні тумани, похнюпившись, сунули чередою від крижаного Океану. Рожевів Схід — і гасли останні зорі.
Ставав ранок.
За п'ятку
I.
Ця п'ятка вже два роки з чубком належалась крамареві Петрові, тільки в тім цілий клопіт, що кривий Марко ані раз не хотів її віддати. По правді, то з кривого Марка легше можна було стягнути скіру, як п'ять золотих... Це був нумер, якого зі свічкою пошукай, скупий та лакомий на ґрейцар гірше жида, а за дурну шістку, здавалося, рідну маму зарізав би.
Перед війною цей Марко, кажуть люди, трохи господарив, але потім стрілило йому щось до голови, взяв та й попродав поле, худобу і статок, а сам пустився на зарібки. Зразу, як ще мав силу, то лупав камінь на стоси, тащив баньками молоко до Львова і крав по селі кури... Потім захорів на тифус. Два місяці конав собі поволеньки в своїй хатині і за цілий цей час навіть до нього не заглянула собака. Два місяці мучився кривий Марко на своїм гнилім берлозі; він лизав студені мокрі стіни, йойкав, зойкав та молив-благав цілий світ за ложку води, за одну-однісеньку ложечку водиці... Але ніхто йому її не подав. Аж як хлоп чисто задубів і посинів, гей базник, тоді прийшли до нього ті, що "абрехтували" на другий світ... Вони окутали Марка чорними веретами, мов колоду, кинули на ноші від гною і поволікли до трупарні. Думали, що раб божий фертік... Та нашому Маркові це, мабуть, не дуже було до вподоби, бо він у саму північ покинув трупарню і приліз рачки з кладовища назад додому. Потім люди говорили, що Маркові тому так тяжко було сконати, бо лишив під постелею цілу скриньку польських марок і не хотів їх, сердешних, осиротити...
Будь-що-будь, але хлопові вже було три чверти до смерти, а він вилизався. Ну, та сила і здоровля пропали від цеї пори, як батогом тріснув. Не дивниця, бо й старість вже сиділа на згорбленій Марковій спині.
Лупати каміння і красти курей кривий Марко вже не мусів. Міг собі тепер жити, як пан, і на бороду плювати, бо сяка-така зашпарована копійчина завжди колотилась коло нього. Крім того Маркові десь на війні замість голови вкрутило трохи праву ногу, і тепер він фасував інвалідську ренту.
Але кривий Марко дуже любив гроші; любив їх більш ближнього свого і більше себе самого. Тому носив жидам воду, лупив коти, пси і коні, вставляв шиби, копав гроби, чистив підсвинки, латав ходаки, стругав віники, ну, а як часом прийшла "кріза", тоді силяв собі дві торбині на плечі, а дві на груди, брав костур і вйо на жебри! Людина, як бачимо, була всесторонна і до всякої праці охоча. Щоб тільки гроші! Щоб тільки гроші! А тих грошей, як скрізь говорили, була вже копиця чималенька. Одні казали, що вони закопані в хаті під порогом, другі, що в городі, треті знов, що в лісі... Але якби так хто чужий подивився перший раз на кривого Марка, то напевно не подумав би, що перед ним стоїть міліонер: бо й фіґуронька це була, як із шибениці відірвана! Почорнілий, худий та нужденний, якби сім літ хліба не бачив, сама скіра, кости і трохи злости! А "гардероба" — також пожалься, Боже. Латка на латці, з нагавиців тільки клапті, "фрак", як решето, на одній нозі пів чобота, на другій пів черевика, капелюх без дна, а сорочка... а, лихо його знає, чи він мав коли сорочку... Ну, та — не пхай носа до чужого проса... В нас тепер, славити Бога, демократія, і кожному вільно ходити в таких штанах, в яких хто хоче. Вольному воля! Чи ти, громадянине, повісишся на льнянім мотузку, чи на коніпнім, чи по-панськи, на шлийках, то за це тобі ніхто й пів словечка не скаже. Ти — людина свобідна! Так само і наш Марко. Міг собі тримати скарби в хаті під порогом, міг світити між людьми грішним тілом і міг жити до самої смерти. Та ба! Коли та гемонська п'ятка стала поперек!
А вперся, кажу вам, як то створіння, що в неділю оре. Не віддам і не віддам! Що з мене возьмете?.. Ту во торбу? Приходили крамар зі справником і справник з крамарем, просили і грозили: віддай, чоловіче, по-доброму... Та ж ти винен. На дурну п'ятку ще тебе стати. Кому, нарешті, до бісової неньки, ті доляри під порогом тримаєш?!
Ага! Говори до гори... Не помогло. Ще й до бійки поривався. Ще й справникові на гонор виїхав, а крамареві маму нарушив.
Але крамар Петро свого не подарував. Справник Павло також. А ти, скупендряго! Не досить, що винен, то ще пащекувати будеш! Ми тобі покажемо, куди стежка в горох. Запізвали Марка до суду. Прийшов Маркові ферлядунок. Оперезався наш Марко шнурком, взяв торбу і костур та й пошкандибав до права. День був осінний, слотливий, дощик накрапав дрібненький, а болотонько було по самі вуха. Заки кривий Марко видрапався з села на гостинець, то вже ледви сапав і сухої ниточки не мав на собі. Коло білого хреста здогонили його возом крамар Петро зі справником Павлом. Бачать наші кооператори, що чоловік старий та й ще каліка, а тут під ногами чиста розкаль, — кажуть Маркові:
— Чіпайся там де, ззаду.
Кривий Марко зразу забурчав щось сердите, здається, побажав Петрові й Павлові, щоби вони їздили на колінах до Милятина на відпуст, але потім поміркував, що тут нема "шпасу", вчепився розвори, виліз на фіру, обернувся до своїх ворогів задом та й почав вигортати палицею болото з подертих сап'янців. Від того болота і від того вигортання стала Марка на возі збирати велика лють. Та як?! Чи він кого підпалив, чи зарізав, що тепер мусить по судах волочитися?.. Через ту прокляту п'ятку така напасть?!.. Та ж він її віддав, щоб з тої розвори не рушився, що віддав, по-друге, він ніколи в кооперативі нічого не боргував, а по-третє, хоч би боргував, то не заплатить, бо не має звідки! І що ці два шахраї від нього хочуть!?
Так воркотів Марко на возі аж до самого міста. Крамар Петро і справник Павло слухали його спокійно, як годиться розсудливим ґаздам, ще й закурити йому дали. Біля церкви зісадили його легко з воза, бо Марко вступив ще під браму помолитися за душеньки померші. Тутечки заробив він дрібними десять ґрошів, купив собі посолений роґаль, стеребив його і щойно тоді поштигулькав до світлого суду. На розправу.
II.
Присунув Марко на салю, стягнув у порозі свій капелюшок, скулився в три погибелі і давай чесати "Отче наш".
Тут його пан возьний хап за обшивку!
— Ша, діду, дзюб на колодку! Ще тебе тут не було. Геравс звідти!
Кривий Марко аж зрадів.
— О, як геравс, то геравс. Я й овшім.
Скоренько зарядив "безголовіє", і бувайте здорові... Та тут надійшли крамар Петро зі справником Павлом:
— Пане Яскулка! Тримайте його. Він обвинувачений. Він тепер має розправу. Марку! Марку, зачекайте-но! Де ж вас понесло?..
Ледви-не-ледви здогонили Марка та привели назад до салі. Постановили його перед високим столом, а на столі дві свічки, залізний хрестик і каламар, гей масничка, а за столом пан сендзя в чорній реверенді з лискучими окулярами на горбатім носі. Га! Святий Марку, помагай! Що буде — то буде!.. Світлий суд почав судити.
— Як ти називаєшся, Гнате-соловію? (Пан сендзя вже мав таку помівку).
Наш Марцуньо ані пари з рота. Хавку розняв, як царські врата, вишкірив миленько два порохняві зуби і невинно, щиро, по-баранячому задивився на горбатий ніс та лискучі окуляри.
— Чи він глухий, чи йому п'ятої клепки хибує? — запитав суддя крамаря Петра.
— Де там, прошу пана судді, в нього всі клепки в порядку. А що до слуху, то так, як жид. Скажи йому — "дай" або "заплати", то він турок, а скажи — "на", то на милю почує.
— А, то він такий шпекулянт! Ей ти, Гнате-соловію, ти знаєш, що в нас за це можна зафасувати три доби?! Не грай мені тут вар'ята, а зараз признавайся: винен ти вашій кооперативі п'ять золотих чи не винен?
Маркові відразу повернуло мову.