Однак навіть найпалкіші почуття не допомогли збути й четвертої частини тиражу.
Незабаром відвідування книгарні для мене кінчилося сльозами: на роботі примусили пояснити; як це трапилося, що я, зразковий сім'янин, зумів так швидко морально розкластися.
– Треба щось робити з вашими книгами, – сказали товариші з "Союздруку".
– Купіть тираж і здайте папір як макулатуру, ви ще й заробите, – порадили в облспоживспілці.
Я не наважився.
– Тоді хай приїде ваш брат і виступить.
– Він не може, він виступає в інших місцях.
– То виступіть ви за брата. Саме розпочався місячник книги, дещо прочитаєте і дасте безплатно автографи.
Я так і зробив. Під час виступу мене розпізнали. Хтось написав анонімку. Мене звільнили з роботи. Тимчасово книги не проштовхую, пишу в різні інстанції пояснення і думаю: "Добре, що брат випустив тільки одну книгу. Що буде зі мною, коли він напише кілька?" А він це може зробити. Деякі критики вже зараз заявляють, що брат подає великі надії. О, як би я хотів, щоб він подавав малі або ще ліпше – не подавав ніяких...
Спростування
Мене запросили взяти участь у своєрідній конференції, яку скликав прокурор області. На порядку денному стояло два питання:
1. Що таке надчесність?
2. Короткозорість і необ'єктивність фейлетоніста.
Мені запропонували підготувати коротеньку доповідь і одночасно чесно признатися в своїй нечесності та наклепницькій діяльності.
Конференція розпочалася рівно о 9-ій годині ранку.
Головуючий на конференції був один з героїв мого фейлетону стоматолог-самоук Фока Фукс. Праворуч від нього сиділа його дружина Ціпа Лапідус, ліворуч я – автор фейлетону "Зуб". В залі сиділи, тримаючись за щелепи, обв'язані різнокольоровими хустинками беззубі.
Перед початком спірних питань великий стоматолог Фока Фукс зачитав власноручний лист. Розпочинався він так:
– Всім вам відомо, що 28 червня 1960 року в нашій поважній газеті був видрукуваний фейлетон "Зуб". У ньому писалося, що я вириваю і вставляю зуби, не маючи на це права. Дійсно, це так. У мене немає освіти лікаря, ні техніка. Але скажіть мені, шановні, хто ще так вставляє зуби, як я?
– Ніхто. По всій області ніхто, – пролунали вигуки з залу.
– Як бачите, я далеко вперед пішов за всіх дипломованих стоматологів Вінниці. Я – самородок. Великий самородок. А в фейлетоні наклепником і брехуном, як тільки хочете, називайте автора, було сказано, що я нібито вставляю золоті зуби. Докази. Де докази?
– Немає, – відповів зал.
– Дорогі мої! Скажіть мені сьогодні в присутності прокурора, моєї дружини Ціпи Лапідус і нікчеми фейлетоніста, чи це правда, чи брехня?
– Брехня. Чистісінька брехня, – забурлив знову зал.
– Хто за це, прошу піднести руку. Одностайно. Хто проти? Хто утримався? Немає? Прекрасно. Слово з коротенькою науково-психологічною доповіддю має автор фейлетону.
– Товариші! До сих пір наукою такою, як психологія, не було встановлено, що нашу планету населяють люди, наділені новими рисами характеру – надчесністю. Як я переконався на своєму гіркому досвіді, такі люди є. Це наш великий вінницький стоматолог-самоук Фока Фукс. (Бурхливі оплески).
– Ви хочете науково обґрунтованого формулювання, що таке надчесність? Будь ласка, це чистосердечне визнання лікаря-самоука Фоки Фукса. Переходжу до другого питання: короткозорість і необ'єктивність фейлетоніста.
– Дорогий товаришу прокуроре! Шановний стоматологу! Визнаю і прошу у вас пробачення за короткозорість і необ'єктивність. Після виступу з фейлетоном я пересвідчився, що написав чистісіньку брехню. Фока Фукс справді не вставляв ні золотих зубів, ні коронок. Каюсь, товариші, і прошу у вас пом'якшення моєї кари за безвідповідальність підходу до викладення фактів. Візьміть мене хоч на поруки. Я вам на живих людях, в яких ще дещо залишилося в роті, доведу, що я справді брехун і наклепник. Громадянко Киричук, пенсіонер Дмитерко, слюсар Вахнов, шофер Кирха, підійдіть до товариша прокурора і покажіть йому свої зуби. Товаришко Васильєва, зніміть пов'язку, покажіть на живому факті, що я не об'єктивний товариш. Громадяни, поскільки вас багато, зачитую список, відповідно до якого підходьте до прокурора і показуйте зуби, вставлені Фокою Фуксом.
Після проходження і перевірки зубів вищезгаданих громадян автор фейлетону щиро заявляє:
– Судіть, товариші, за несправедливість і неправду. Великий стоматолог Фока Фукс справді не вставляв золотих зубів. Він вставляв... мідні, а гроші брав за золоті.
Перший нарис
У той же день на черговій планерці, коли редактор райгазети Іван Андрійович Петренко повідомив нас, що захворів літпрацівник, мені доручили написати нарис про кращу доярку артілі "Перемога" нашого ж таки району Марію Прилуцьку.
– Працюєте ви у нас недавно, листи оформляєте старанно, навіть написали фейлетон "Про свиняче сало", і я певний, що у вас, товаришу Макітренко (це я), непогано вийде нарис. Як ви думаєте, напишете?
– Може й напишу, треба спробувати, – скромно відповів я.
– Спробуйте. Прилуцька – доярка молода, комсомолка. Ви теж молодий, і я схильний думати, що це вам якраз під силу. Покажіть її в праці, як вона доглядає корів закріпленої групи, як добивається високих надоїв, з якими показниками завершує перший рік семирічки, ну, і, безперечно, не забувайте про кохання, про природу. Ось і все.
Я одразу ж виїхав у село.
... Марія Прилуцька доїла корів. З корівника війнуло знайомим з дитинства запахом теплого молока, свіжоскошеної трави. Фуражир Андрій, спритно скидаючи з воза зелену масу, лагідно посміхався до синьоокої красуні Марії.
"Щасливі", – подумав я і уявив чомусь, як вони зустрічаються в тихий літній вечір у цьому мальовничому, що потопає в зелені садів, селі.
З цього й почав я свій нарис. Коли він був повністю закінчений, я ще раз перечитав його:
"… Позолотивши півнебокраю, на маківках дерев спалахують перші сонячні промені. Ще не зовсім прокинулось село, а знайомою стежкою повз кучерявих верб стрункого ходою йде Марія.
… Білою цівкою впирається в дно дійниці молочний струмочок. Марія доїть корів. На фермі вона виросла й змужніла. 2856 літрів молока від корови за рік.
– Такі рекорди нам не до лиця, – вирішила молода доярка. Так минуло два роки. Нині на її рахунку 4800 кілограмів молока за рік від корови. Не забуває Марія і про відпочинок.
… Прозорі сутінки опустились на землю. Марія вийшла до колгоспного ставу. В синьому дзеркалі купався рожевий місяць. Біля верби її давно чекав фуражир Андрій. Він взяв Марію за руки, глянув у її сині, як небо, очі, хвилюючись, запитав:
– Любиш?
– Ні, кохаю, – засміялась і, мов голубка, випурхнувши з його обіймів, зі словом "доганяй" побігла до човна...
… В небі вже блідли зорі, коли щасливі Марія і Андрій повертались човном до того місця, де вона вперше почула це ніжне, невимовно радісне слово "кохаю".
… А ще пройде деякий час, і молоді трудівники колгоспного села одружаться. Що може бути більш радісним у житті?! Адже в цей день поєднуються дві людські долі, народжується нова сім'я. Щасти вам, друзі! Петро Макітренко".
Нарис мені так сподобався, що я його пробіг очима декілька разів, особливо вищенаведені місця, і негайно поніс редакторові. Той уважно перечитав, дещо підправив і сказав:
– Ви, товаришу Макітренко, перевершили мої сподівання. Я не даремно вірив у вас і доручив вам цю важливу справу. Такого нарису давно не бачила наша газета. Опублікуємо в цьому ж номері, а потім перешлете в обласну газету на конкурс. Певен, що друге місце, якщо не перше, буде за вами.
Здається, ніколи в житті я не чув подібної похвали і не був такий щасливий. Спав дуже погано. Нарис не давав мені спокою. Дуже хотілося, щоб швидше розвиднілося, почитати свіжу газету, а в ній – свій перший літературний твір.
З неприхованою радістю поспішав я вранці на роботу. Хотілось поговорити з товаришами, вислухати їхні зауваження. Та зробити це пощастило тільки після обіду наступного дня, бо довелось їхати у відрядження.
Біля східців редакції стояла група людей.
– Ось він – автор нарису, – промовив чоловік у картузі і вказав на мене, Я відчув, як радість ще дужче хлюпнула в мою душу.
"Відтепер, – вирішив я, – писатиму тільки нариси". Мене обступили люди. Кремезний юнак, в якому я впізнав того дояра, що змагається з Марією Прилуцькою, схопив мене за петельки піджака і запитав:
– Товаришу, скажіть, це все правда, що ви написали?
– Так, правда, – твердо відповів я.
– Поб'ю, поб'ю її! – вигукнув він і побіг до автомашини.
Який темперамент, яка любов до праці! Я був певний: поб'є, обов'язково поб'є... Такі, люди не зупиняються на півдорозі. Ось як за рекорди борються!
Я минув кабінет редактора, забіг у друкарню, щоб взяти газету й перечитати зайвий раз свій нарис. Мене дуже здивувало, що біля лінотипу стояли всі редакційні працівники (крім редактора) і про щось гаряче сперечались з фуражиром Андрієм. Тим самим, який підвозив на ферму кукурудзу у молочно-восковій стиглості, а в моєму творі катався з Марією на човні.
– Ви мені покажіть цього писаку! Ні, ви мені дайте його сюди, я йому покажу – ""Любиш?" "Ні, кохаю", – засміялась...", – процитував фуражир мої слова. – Я йому покажу, як до світання кататися...
– Товаришу, повірте, він ніколи не писав подібних речей. Це його перший твір, – запевняв наш секретар, – він ще не вміє...
– Як не вміє, то хай бере батіжка або ціпка в руки, а не перо, щоб нариси писати. Мене дивує одне: як ви цим макітеркам такі речі доручаєте писати?
Я наче проковтнув пачку хіни і вбіг до кабінету редактора. Іван Андрійович – сердитий-сердитий. З-під лоба зиркнув на мене і щось промугикав. Зліва сиділа доярка Марія Прилуцька, носова хустинка її була мокра.
– Що ви наробили! Для чого це ви написали? – ламаючи руки, запитала вона.
– Я вас не зовсім розумію. Що трапилось?
– Коли це я з фуражиром зустрічалась? Де ви нас бачили, щоб ми катались на човні до світанку?
– Маріє Іванівно, зрозумійте, це ж нарис, це, так би мовити, худо...
Та редактор мене перебив:
– Хто вас навчив так нариси писати, де ви брали ці дані? Чи знаєте ви, що Марія Прилуцька вже другий рік одружена, а у фуражира Андрія троє дітей?..
Я більше нічого не чув. Ув очах мені зробилося темно-темно.
Не типове явище
Відомий письменник Дормидонт Аполлонович Малюський лежав на розкішній тахті, над якою з стіни, увінчаної класиками української та світової літератури, звисав багатий персидський килим, і дивився крізь нейлоново-перлонові фіранки у вікно.