Але ж я встиг нарахувати тільки вісім чи дев'ять рівномірних ударів: далі биття перемінилося в енергійне стукання до дверей. Стук-стук-стук! Стук-стук-стук!.. Я присів на постелі, насторожив вуха: так, це справді хтось настирливо стукав у двері! І я сказав:
— Заходьте.
Рипнули двері — але ж, на диво, це не були хатні двері, тільки від чорної шафи… Звільна, спроквола — ш-ш-шах! — відхилилося її праве крило, потім ліве, і з темного отвору, ніби з челюсти гробівця, або з якогось бездонного провалля — до кімнати вступив Гість…
Сказати правду — я навіть не був дуже здивований його появою і немов би дожидав цих північних відвідин, ніби ця наша зустріч була заплянована завчасу. Розуміється, це був ніхто інший, як тільки той молодий німчук, уже добре мені (і Вам) знайомий зі з'яви у дзеркалі: та сама русява чуприна, гранчаста, тупочола голова з високопідстриженим затилком, той самий, по-буршівськи нахабний погляд і заводіяцьке обличчя, всіяне ластовинням, — тільки усмішка немов би з нього щезла, та й кольори вже не були такі яскраво-цукеркові, як на фотографії, а якісь спопелілі, пригаслі, неприродно збляклі…
А вже одяг мойого Гостя таки нічим не заслуговував на назву "візитового"… Насправді, мій Гість стояв передо мною босий-простоволосий, в одній спідній білизні: мав стандартного типу військову підсоро-чинку, з набитими на грудях лабатими стемплями, і підштанці ніби зі старшого брата, заширокі на нього та й задовгі, бо звисали йому на подолок і він притримував їх рукою, щоб не впали, а розв'язані білі торочки волочились на ходу за п'ятами.
Та й виключно особливого фасону була краватка, що теліпалась йому на шиї! Ні, клянусь Господом, у такій краватці я ніколи не ходив! А може?.. А може десь-колись я оглядав її за скляною шибою якого магазину?.. (Перед очима, як на фільмовому екрані, мигнула серія кадрів: шумні та многолюдні артерії метрополій, за блиском шиб — розкішні вистави з усякою люксусовою всячиною, та ні, між чоловічою конфекцією — краватки такого фасону ніде не помічалось…) А може?.. А може то я бачив її на шиї в котрогось з моїх давніх друзів?.. Так! (Загадка вияснилась!) Такі, з дозволу сказавши, "краватки" я бачив на шиях багатьох моїх друзів! Таж це не була жадна краватка, а — коніп'яна мотузка, точніше — петля, зашморгнена довкола шиї, а врізаний кінець мотузки, не без деякої фантазії, був перекинений через плече нічного Гостя, мов у дівчини косичка…
Що ж?.. Мушу признатися, що винахідливість мого Гостя навела на мене якийсь шибеничний, по-дітвацькому безтурботний настрій! Химородні думки стріляли по голові, ніби п'яний візник з батога… Ха-ха! Що за оригінальна вигадка! А яка на часі! Ясно, за останніх декілька років стрички здобули собі в світі широкий розголос та застосування, а стільки ж то винних і невинних людей буяло собі на них, між небом і землею!
Просто таки дивно стає, що всякі Діори в Парижі чи деінде, ще досі не здогадились застосувати стричка в ділянці моди! Уявіть собі, яким головокружним успіхом користувалася б така новість, наприклад, в Америці!
Мій Гість заговорив перший:
— Пане, чи ви мене пізнаєте?
Я відповів:
— Авжеж. Тїлькищо я мав нагоду оглядати вас у дзеркальній шибі. Будь ласка, сідайте.
Я підсунув йому стільця.
Він нетерплячим рухом підтягнув підштанці (вони безнастанку зсувалися з нього) і потряс головою:
— Ні, дякую. Не можу я сідати: я вишу!
— Атож як?
— Звичайно, на шибениці… Ага, для вашої інформації: мене тількищо повішено на подвір'ї міської цитаделі в Београді. Перед тим, звичайно, я вислухав справедливий вирок так званого "народного суду". Мені, бачите, зробили незаслужену честь: зарахували до категорії воєнних злочинців.
— А ваша присутність у моїй кімнаті?..
— Ані трохи цього факту не заперечує. Взагалі, ми, повішені, маємо над вами, ще не повішеними, цю сказати б, перевагу, що для нас не існують час, простір і дійсність у вашому розумінні. Я можу, ось, для прикладу, диндати ногами в Београді, гостювати у вашій кімнаті та й одночасно ширяти в таких світах, про які вам, за життя, ніколи не снилося і не присниться!.. Але я до вас по ділу.
— Слухаю вас.
— Ви носите мою шкуру.
— Що ви сказали?..
— Те, що ви чули. Ви маєте на собі мою шкуру. (Він тицьнув пальцем на одяг, що був на мені.) Не вірите?.. Подивіться!
Він розщіпнув на грудях підсорочку, я придивився уважніше і запримітив, що мій Гість справді обдертий зо шкури мов облуплений заяць! Але відкриття такої моторошної правди аніраз мене не збентежило, що більше, мене аж розпирала злорадність, що його так опатрали, і мені захотілося споневіряти його до решти, викпити, осмішити!
— Ну, гаразд. А навіщо вам придалася шкура, коли ви перестали бути істотою з цього світу?
— Нехай вас за те голова не болить! Не в тому річ, чи вона мені потрібна, чи ні, але яким правом ви затягнули її на себе?
— Дуже просто: я купив її у вашої дружини.
— Що ж це за дикунські звичаї завелися — торгувати людською шкурою, ніби корою цинамонового дерева?.. Де, коли ми живемо, в якій епосі, і хто ви, до чорта лисого: цивілізована людина, чи якийсь го-тентот?
— Поволі, поволі, юначе, не гарячіться! Наша, українська пословиця каже: "чия говорила б, а чия мовчала б!" До вас питання: хто з кого перший почав лупити шкуру — ми з вас, чи ви з нас?.. Чи маю пригадувати вам, що робили по фабриках смерти деякі грубі тузи з вашої еліти?.. Із шкури цивілізованих людей веліли шити своїм повіям елегантні жіночі торбинки і рукавички… Звичайно, на самій ґалантерії не збувалося, геній практичности, що ним так прославилась ваша нація, не міг дозволити, щоб решта "сировини" йшла внівець: її обертали на мило та штучні погної. А тепер — годі! Обернулася комета хвостом і за все треба розплачуватись. В ім'я старої, як світ істини: "Око за око, зуб за зуб!" А шкура — за шкуру!
Ну, цим я досолив йому до самих печінок, і я бачив, що він починає казитися, як лють підступає йому до горла.
— Гей, чоловіче, таж ви глумитесь з мене в живі очі! Знайте одне: я був вояк, моє місце було на фронті, і з якої речі я мав би відповідати за всі свинства, що діялись в запіллі?.. Але ж, бачу, в тих кацетах либонь замало вас муштрували, коли ви такі премудрі стали, так розпаношились і розсуваєте носами, ніби в себе, вдома!.. Хмарою сарани ви насунули на нашу сплюндровану, розшматовану німецьку землю і тепер пасетесь, наживаєтесь останніми її соками! Ще й репетуєте перед світом: Ох, ми нещасні жертви всіх режимів, нас запроторювали, з нас збиткувалися, ми мучились і страждали! А, скажіть, чого варте оте ваше мучеництво, коли ви з нього зробили собі професію та й ганебно його експлуатуєте, та й скімлите на весь світ, простягаючи руку по даремщину?.. До наших завойовників ми таїмо в серці ненависть і жадобу — відплати, до вас, шантрапи, чуємо лише погорду й обридження! Можні світу цього виграли війну, а ви, як ті цуцики, скачите довкола них, ликуючи й пишаючись чужою вікторією. Вам ще замало нашої поразки, нашого кривавого сорому, ви топчите, як свині, святі руїни нашої слави, віднімаєте від рота хліб старикам і дітям, ганьбите жінок і сестер наших та плодите байстрюків, — і того всього вам замало! Вам, тричі проклятим, ще й забагається ходити в наших шкурах, ви знущаєтесь з нас ще й по смерті! Встань, хаме, коли я до тебе говорю! Віддай мені назад мою шкуру!
Це сказала ще людина, чи там "надлюдина", але мені до грудей скочив уже хижак, — ні то вампир, ні то шуліка, з кривим дзьобом, з зачервонілими від люті сліпаками, з розчепіреними пазурищами! Він кинувся на мене, як буря, клював, бив крилами по голові, його закривлені пазурі-стилети пороли-шматували на мені одяг, впивалися в живе тіло. Я боронився, душив його, кусав, рвав із нього пір'я, і так ми вовтузилися і товкмасились, аж він запоров мене кігтями трохи не під саме серце: я завищав з болю, схопився і, може, від власного свого крику, — проснувся…
Так, проснувся.
…Вже дніло, і млявий розсвіт ранку струмився в кімнату крізь шпарини в забитому вікні. Вгорі, мені над головою, так само мляво блимала жарівка. Чорна шафа стояла розчахнута навстіж. Я сидів на постелі приголомшений, розхристаний, так, як поклався серед ночі — в новому одязі. Але той одяг був тепер — пожалься, Господи! Ще штани-штанями, але що сталося з жакетом?.. Він висів на мені пошарпаний, обірваний, якби його хто перепустив через триби січкарні…
4. І, накінець, короткий епілог чи слово від автора
— Вам, напевно, цікаво буде знати, що кінець-кінцем сталося з тим Василевим одягом, носив він його, чи не носив? Отож, того самого дня віддав його господині, прохаючи, щоб викинула це на смітник, або собі продала, щоб він "цього барахла" більше не бачив у хаті. А сам далі ходив в унрівському обмундируванні. І дуже того не любив, коли було пригадати йому цю ніч, коли він "міняв" шкуру!
Тоді хмурився і бурмотав сердито:
— Ах, проклятий слов'янський сентименталізм!
ЛЕКЦІЯ "ДЖУДО"
І.
Трагедія почалася з тієї хвилини, коли мій приятель Віктор, нехітьма згадав, що він живе тепер на Дарк-Стріт.
Форман зробив великі, перестрашені очі:
— Де? На Дарк-Стріт?.. Між тими еспанійолами? Чоловічку, та ж вони тебе заріжуть!
І махнув при цьому рукою таким жестом, неначе заріз мого приятеля уважав за доконаний факт.
Дарк-Стріт — номен-омен, справді таки темнава вуличка, прилягла долішнім своїм кінцем до Бруклинського мосту, а горішній загубився десь поміж доками, на узберіжжі Іст-Ріверу. Залюднював її переважно смаглявий елемент, що виводив свій родовід з Іберійського півострова, хоч і не бракувало там представників п'ятнадцяти інших рас та націй з усіх закутин земного ґльобу. Вікторові була вона тому догідна, що мав лише три зупинки підземкою від хати до фабрики. Поза тим знайшов собі доволі дешеву і відносно чисту кімнату, якщо взяти на увагу, що східня частина міста взагалі не блищала прикладною чистотою. Віктор перейшов туди жити недавно з рідного ґетта і вже почав поволі звикати до нового довкілля, як тут тобі — маєш, Гандзю, книш: "Вони тебе заріжуть!"
З важким серцем вертався Віктор увечорі додому. Правда, досі тут його не спіткала ще жадна біда, не чув теж про якийсь розбій на гладкій дорозі.