Аби самому було ситно й просторо... От як воно, Юро, виходить...
Дівчина мала чутливе до кривди серце. Побачить, почує щось несправедливе, і мовби хмарина затулить їй сонце, кине тінь на лице. І зараз ішла поряд з Юрком принишкла, зсутулена. Думала знову про свою сирітську долю. Уявлялося: ото її хтось із гніздечка жорстоко викинув, а Тетяна Степанівна підібрала.
Від тих думок почувала незатишність. Хотілося тепла, доброго людського слова, просто ласки.
Від лісництва могилу відділяв широкий лан жита. Топтати в ньому стежку було незручно, і назад знову пішли скошеною ділянкою вівсомішанки.
Юрко чомусь мовчав. А Росині так хотілося, щоб він сказав щось хороше. Ну, ось хоча б отак:
— Ти чогось спохмурніла?
Вона б відповіла:
— Бо в тому пташеняті, викинутому з гнізда, пізнала себе... Одна я на світі, як пальчик. Ні брата, ні сестри...
— А в мене теж їх немає.
Він якусь хвильку мовчить. Потім бере її руку, гаряче стискає.
— Знаєш що, Росино? Давай будемо в житті як брат і сестра. Що б там не трапилося, а ми скрізь удвох... Хтось тебе задумає покривдити, я захищу. Коли в мене біда — ти на виручку. Так, як повинно бути між рідними...
— О, я давно цього хочу. Я завжди дивлюся із заздрістю на тих дівчаток, у яких є брат чи сестричка.
— Так ось тепер і в тебе є. Підніми голову і розправ зморшку між бровами.
— Не тільки це, Юро. Мені хочеться посміхатися тобі, бо я щаслива...
Все те марилося, чулося Росині, поки йшла скошеною нивою попід житом. А коли вже були за кілька кроків від дороги, дівчині нараз здалося, що останні слова Юрко таки справді сказав. Вона повернула до нього лице і посміхнулась^ Він теж їй відповів таким же усміхом.
Ясно світило сонце. Десь зовсім близько підпадьомкав перепел, жайвори видзвонювали неумовкно над головою, нива поряд шаруділа колосом. І, певно, все те зашкодило їм обом вчасно помітити на шляху запечалену, смутну Сорока*ніжку, що бігла до них. Тільки як нараз, вихопившись із-за стіни густих стебел, зупинилась перед ними, удвох, наче змовившись, вигукнули:
— О! Ти теж тут!
Сороканіжка важко дихала і відводила погляд кудись вбік.
— Авжеж... Прибігла тобі сказати, що газету з редакції прислали. А в ній про Гем opa є...
— Та ну? — аж спалахнув Сагайдак.— Так це ж здорово!
І, забуваючи про все на світі, кинувся бігти в село, тільки услід за ним хмарина куряви заполовіла.
ЗУБ ЗА ЗУБ
Примчав Юрко у лісництво, а там піонерська газета "Зірка" ходить по руках. Жорчиного фейлетона вже прочитали і тепер роздивлялися карикатуру на Гемора та реготали. Вчорашній почував себе іменинником — повні щоки його зарожевіли, вуха почервоніли, він стримано усміхався.
Сагайдак схопив у руки газету, пробіг очима замітку, посміявся з малюнка, та нараз замовк, задумався, змовницьки позираючи на товаришів. Так із ним завжди бувало, коли починала мерещитись якась нова витівка.
— Хлопці,— утаємничено примружив око і поманив пальцем товаришів.— Треба, щоб і Гемор замітку прочитав.
Він тикав пальцем у газету і вже реготав, уявляючи, яке враження справить критика на колгоспного об'їждчика.
— Можна вкинути йому в двір,— запропонував Роман.
— Ні,— крутнув головою Юрко,— ми приклеїмо газету на воротях або на хвіртці... А щоб полегшити йому діло, замітку обведемо рамкою...
Невдовзі вже готували клейстер, віхтик, газетну замітку обвели тушшю.
За півгодини сільською вулицею до Геморового подвір'я поспішали Юрко, Жорка та Роман. Онисим від тої операції відмовився — дядько Лесь посилав його в тракторну бригаду по якусь деталь до машини. Та хлопці й самі порішили, що великим гуртом іти не слід — досить і трьох. Юрко ніс газету, Роман консервну бляшанку із клеєм та квачик. Вчорашній ішов позаду них.
— Тепер ти переконався, що маєш справу з серйозними людьми? — говорив Сагайдак братові докірливо.— А то заходився битися за лосеня, пошкодував його для дідуся Тото...
— Що про це згадувати,— відмахнувся Роман.— Сказав же тобі, що коли для старого артиста, то хай...
І перевів розмову на інше:
— Добре, що цього,— кивнув у бік Геморового дворища,— провчили як слід.
Хлопці зупинилися біля воріт. Хотіли взятися до роботи зразу, та передумали. Юрко показав на мигах Романові, що треба передусім зазирнути, чи нема кого на подвір'ї. Той зразу ж зрозумів братове бажання і, поставивши на землю бляшанку та поклавши квача, підійшов до паркана, зігнувся, упершись руками в коліна. Сагайдак став йому на спину, зиркнув через огорожу — нікого.
— Давай,— шепнув, зіскочивши.
Роман почав обмазувати ворота клейстером. Юрко тримав напоготові газету. Жорка також приготувався, щоб долонями притиснути її до дощок.
Ще якась хвилина — і половина газети з чорною рамкою красувалася на воротині. Газету приліпили швидко, і Юрко наостанку стукнув по воротях кулаком:
— Отак!
Той удар почув у дворі собака і грізно загавкав.
А тут тваринники, що поспішали на ферму порати худобу, нагодилися. Хлопці й не помітили їх спершу.
— Що за прокламації ви тут ліпите? — гукнув ще здалеку вусатий дядько.
Голос той прозвучав так несподівано, що Жорка аж голову в плечі втяг. Та Юрко не розгубився. Озирнувся назад, помітив людей, сказав:
— А ви читайте...— і рукою розгладив газету.
Двоє чоловіків і одна жінка підступили до воріт, почали читати те, що було обведено рамкою. За кілька хвилин брязнула клямка і у хвіртці з'явився Гемор.
— Хто це собаку дратує?
— Ого, Кириле,— весело гукнув вусань,— ти вже й на республіканську орбіту вийшов!
— Атож,— хитнула молодиця,— прославився...
— Що, що? — не зрозумів Гемор.
— А ось глянь...— тикнув пальцем вусань і звільнив місце.
Об'їждчик підступив ближче до воріт, шаснув поглядом по заголовку, трохи нижче здибав своє прізвище і, прихилившись, взявся уважніше читати, поки тваринники в нього за спиною переморгувались та посміювались. Відтак якось вовкувато, мовби шия йому нараз закостеніла та зробилася неслухняною, повернув голову, кот сячись в один бік, у другий. Але та загальмованість реакції тривала тільки одну мить. Наступної Гемор різким рухом здер із воріт газету, зі спритністю рисі обернувся, блискавично схопив Юрка та Романа, які стояли до нього найближче, за барки.
— Триста карбованців заплатив, а вам ще мало? — зарепетував він, увесь червоний від гніву.
В Романа з рук полетіла бляшанка і квач, в Юрка тріснула теніска. Тільки Жорка встиг щодуху кинутися навтікача. Відбігши на безпечну відстань, зупинився, крикнув:
— Бити кореспондентів? Ви за це ще будете відповідати!
А тим часом вусань невдоволено гукнув:
— Не чіпай дітей, Кириле! Пусти їх!
Жінка теж, обурена різкістю об'їждчика, невдоволено гукнула:
— І навіщо б ото я? Коли б же хоч неправда, а то ж точ в точ... галіфе твоє...
Геморове обличчя все ще налите люттю. Він блискає очима, але щоки в нього вже бліднуть, губи ворушаться у беззвучній лайці. Він ще цідить крізь зуби щось зле, все ж хлопчачі коміри випускає з рук, штовхає школярів од себе. Та так сильно, що Юрко аж простягся на дорозі. Схопився на ноги, безсило стиснув кулаки, аж палахкотить від обурення, та що поробиш... Тільки гарячі сльози набігли на очі.
Одвернувся, щоб не бачили того люди, зашвидку вав од двору.
— Ну, стривай же... Я ж тобі...— стогнав про себе, не в силі промовити щось доладніше, бо горло перехоплювали спазми.
Всі наступні дні Сагайдак думав про помсту за образу. Хай не гадає Гемор, що коли він, може, й у десять разів дужчий за нього, Юрка, то вже вільний робити, що забагнеться. Ще одержить здачі!
Нагода розквитатися з ворогом незабаром хлопцеві випала.
Гемор покликав майстрів, щоб ті поремонтували йому хлів. Теслі поставили нового стовпа, зашелюгували стінку. Потім покрівельники поміняли на дахові солому на шифер. Воднораз господар порішив причепурити і хату — замінити солом'яний дах на шиферне покриття.
Побоюючись дощу, майстри не наважилися оголювати всю оселю. Половину тільки розкрили, послали на крокви опалубку.
Того ранку, коли Юрко з Романом та Жоркою про щось шепталися неподалік від Геморового задвір'я, так вона й стояла недороблена. З димаря, який видно було майже весь, курився димок, певно, господиня готувала сніданок майстровим, котрі незабаром мали прийти. До хати біля глухої стіни приставлена драбина, на щаблі висить рядюжка. І, либонь, це останнє й вирішило все, що відбулося наступної хвилини.
Жорка залишився там, де стояв,— біля урвища, за яким починалася сусідська садиба, а Сагайдак із Романом по-пластунськи полізли до житла. Як дісталися врешті до драбини, Роман зостався лежати, притримуючи її, Юрко з котячою легкістю та спритністю, прихопивши ряднину, подався вгору щаблями.
Дошки на кроквах були прибиті з чималими щілинами, і це теж добре — в одну мить Сагайдак був уже на самому вершку, біля димаря. Зиркнув у двір — нікого. Тільки біля парканчика, що відділяв городчик від подвір'я, стояв мишастий меринок, запряжений у бідку, та смикав з рептуха траву.
Юрко в одну мить накрив димар рядюжкою та, вдоволений своєю роботою, сам собі усміхнувся.
Уже треба було б і тікати назад. А Сагайдак, мов захмілілий від своєї бешкетної сміливості, сидів біля димаря. Йому витівки мало було. Хотілося ще чогось, більш ризикованого, відчайдушного. Він ще раз глянув униз на коня, примружив очі. На парканчику висіла рушниця, а поряд із нею патронташ із набоями. В Юрка аж дух перехопило. Оце те, що йому треба! Отут він уже помститься своєму кривдникові як слід!
Хлопець мотнувся вниз. Роман лежав животом на землі і підтримував драбину, хоч вона й без того не могла посунутися, бо добре-таки звечора вгрузла в землю.
— Біжімо мерщій, он бачиш, що робиться...— гарячково шепнув Роман, показуючи поглядом на димаря, коли Юрко скочив униз, а сам поплазував навкарачки у бік лісництва.
Сагайдак глянув угору на прикритий димар. Тепер з нього дим не йшов. Зате валував звідкись ізнизу, між дошками, в широку щілину між соломою та опалубкою.
В Юрка все в душі танцювало від хмільної радості. "Ні, це ще не кінець,— думав,— ще одне матимеш..."
Хлопець пригинці заспішив до рогу хати. Але тут треба бути особливо обережним та обачним: з причілка її в городчик дивиться аж троє вікон. Господар з господинею дома, вони, певно, десь у хаті, і в вікна їм добре видно все, що діється в палісаднику.