Мати не знала, що й гадати, чекала кілька днів, а потім подалася на фабрику, де й дізналася, що чоловік десь або в Голосієвому, або на Совках чи Мишоловці. Де це, мати не знала, але пішла б шукати, аби не малий Михайлик. Батько повернувся у вересні — бородатий, прокіптюжений, ледве пересуваючи вражені остеомієлітом ноги. Михайло пам'ятав ті страшні виразки, з яких точилися лімфа і гній. Що тільки не робила мати, рани не хотіли піддаватися ні мазям, ні трав'яним відварам. Батько був в ополченні в Голосієвому, по ногах вдарила колода, що летіла від вибуху над землею, — війна гралася у скраклі. Кістки лишилися цілі, але почалося запалення, і хто знає, чим би воно закінчилося, аби не той шваб, альбінос, який поселився у їхньому домі, — новий хазяїн життя.
Єфрема Івановича, котрий ледве дибав на саморобних милицях, привели до лікаря солдати, приставлені нести службу охорони. Вони вважали, що цього рудоволосого, бородатого аборигена треба розстріляти, бо його поранено в ноги, — отже, він воював проти переможного німецького війська. Лікар, одначе, глянувши на рани, визначив, що вони не вогнепальні, — і Єфрем Іванович був порятований. Мало, що німець врятував його від розстрілу, — лікар дав матері порошки і мазі, показавши, як тим треба користуватися. Мати була при домі за куховарку, німцеві дуже подобалася її кулінарія, тож віддячив по-королівськи, бо йшлося, як казали лікарі вже по війні, до антонового вогню і чи до погибелі, чи до ампутації, котра означала ту саму смерть — хто б знайшов "свого" хірурга, якби іншого виходу не було? Ліки батькові допомогли, але глибоких, зловісних свищів на ногах до кінця не загоїли, тонку червону шкіру, що тільки-но закрила мало не наскрізні дірки, проривало знову, і тато, то спинаючись на костур, аби зробити кілька кроків, а то й лежачи на тапчані і кусаючи губи від болю, відбув дві зими між смертю і життям.
Михайло стояв посеред стайні. У високі віконця вривалося денне світло і стояло навкісними стовпами, чітко видними у тонкій пилюзі, піднятій його кроками. Він підійшов до широких полиць — вони двома рядами облямовували стіни. Акуратними стосами лежали на полицях газети — єдине батькове дивацтво. Навіщо, чому він збирав те, що зазвичай іде у вогонь чи на інші прозаїчні людські потреби? Чому не попалив у буржуйці і не дозволяв матері того зробити у воєнну скруту, в січневі морози? Загадка, що пішла разом з батьком за межу. Що міг дати йому цей літопис фальшивих новин фальшивого світу, де правдивими були лише числа, прогнози погоди, об'яви про втрачені документи? Навіть некрологам не можна було йняти віри — це стало ясно Михайлові значно пізніше, коли він відчув на собі, своєму сумлінні, на серці невидиму стигму, що нею було позначено майже все суспільство. І найжахливішим було те, що тією стигмою пишалися, її іменем милували і карали, її зашифровували у гаслах, виносили на прапори і намагалися запевнити світ, що то не тавро, а знак благодаті та істини.
Михайло вважав, що назавжди позбувся спогадів про ті часи, коли змушений був мовчати про своє знання і навіть у хвилини небезпеки прикриватися тією стигмою. Білу ворону зграя обов'язково заб'є дзьобами і крилами, а він цього не хотів, бо це означало б здатися і не зробити — хоча б у творчості — того, що мав здійснити якщо не тепер і тут, то колись і деінде.
Він пригадав учорашню несподівану хвилю відвертості Тетяни. Звичайно, вона була старша і запам'ятала з тих часів, коли Київ зайняли німці, більше, але й Михайло пам'ятав — щоправда, не так виразно, — дядька Григорія. Він кілька разів приходив у їхній двір, приносив матері ліки для батька, а якось захистив матір, побачивши, що дебелий вартовий, притуливши гвинтівку до стіни, пробує обійняти вродливу молоду господиню. Григорій заскочив до будинку, поскаржився лікареві (німецьку трохи знав), і маму було врятовано.
Мабуть, через те батько ніколи не брав участі у гнівних патріотичних розмовах, неохоче дивився фільми про війну і подумки бажав вижити тому ельзасцю-альбіносу, котрий попри все лишався людиною — просто не був звіром у часи дозволеного насильства.
Якось батько дізнався, що Михайло з однолітками був на Хрещатику і жбурляв камінці в полонених німців, котрі розбирали руїни. Він примусив дати слово, що Мишко більше не відлучатиметься так далеко, а потім сказав: "Ніколи не бий лежачого. Хай і ворога. Злочинці не вони, а ті, хто їх послав. Колись зрозумієш".
З трохи підлікованими ногами батько збирався на фронт, але медична комісія забракувала добровольця. "Вас до шпиталю треба, — сказав лікар. — І не думайте".
Крайня пачка газет на полиці була за минулий місяць. "Невже він читав їх у своєму віці, геть хворий?" У листі батько згадав про газетозбірню, написав так: "Як залишишся вдома — не чіпай, як поїдеш — геть спали". Що стояло за тими словами, чому треба берегти чи палити цей мотлох, лишалося за межами розуміння.
Взагалі батьків лист треба перечитати, і не раз. Михайлові здавалося, що деякі слова, фрази, речення несли у собі певні знаки, може, й натяки, смислу яких треба було дійти. Можна думати, батько зашифровував якісь таємниці від стороннього ока, передбачаючи, що тільки адресат, син, спроможний буде збагнути, про що йдеться.
На початку дев'яностих, коли струснуло союзом братніх народів, Михайло готовий був повернутися до Києва, але його ентузіазм трохи охолодив земляк, журналіст, скептик і прагматик, який емігрував значно раніше, аніж Джміль, зробив кар'єру на "Голосі Америки", мав маєток під Нью-Йорком і пригрівав цікавих йому прийшлих, аж доки вони не оговтувались після кардинальних перемін у житті. Цей невеличкий на зріст, рухливий, комунікабельний, ніби наелектризований киянин з Подолу зазнайомився з Михайлом випадково на якійсь авангардистській виставці — Джміль у Штатах тільки починав спинатися на ноги.
— Ну як вам ці шизоїдні вправи? — спитав він невідомо кого, а може, і Михайла, роздивляючись композицію, виконану олійними фарбами. На полотні було зображено постаті чоловіка і жінки на тлі руїн — ніби після світової катастрофи. Постаті, з волі художника, мали, очевидно, нагадувати людству про можливі наслідки ядерної війни: жінка, довговолоса і важкогруда, була обдарована пенісом, а мужчина, навпаки, мав реалістично виписаний жіночий статевий орган.
— Нічого, трансвестити куплять, — озвався Михайло.
Отак випадково почалося їхнє знайомство. Ігор Швеллер оцінив коментар Михайла. З виставки вони вийшли разом, перекусили у забігайлівці.
В Америці Михайлові на перших порах довелося скуштувати гіркого хліба. На початку влаштувався підручним у фотоательє, де мив срібло з пластин. Робота йому була знайома — допомагав ще школярем старому Шудрі, пропадав у його домашній лабораторії, хотів стати знаменитим фотографом у майбутньому, але згодом захопився малюванням. Онисим Христофорович, котрий зберіг старосвітські звички й у свої сімдесят з гаком ніколи не виходив на люди непоголений чи у затрапезному вбранні, шкодував, що юний сусід не схотів удосконалюватись у фотографічній справі. "Ти, Мишко, маєш видюще око, був би згодом майстром, ліпшим за мене. І заробіток, і шана, і пристойна професія. Художник — цікаво, слова не скажу, але ж то лотерея… Фотографи — теж художники, хіба ні?"
Батько вважав, що захоплення сина малюванням тимчасове, що професія непевна, але про це казав тільки матері; сину ж не перечив, бо щось у його душі відбувалося незрозуміле, коли дивився на пейзажі, а особливо на портрети, намальовані сином.
Мити срібло у підвалі з поганою вентиляцією за жалюгідні центи людині його віку, знаному на батьківщині художнику, було не те що принизливо — нестерпно, але Михайло знав, що темна смуга мине. Звідки була ця впевненість, він не міг би пояснити — просто знав, і все. Інакше не можна було вижити, не можна було жити. Вечорами Михайло вдосконалював англійську, дивився по телеку ковбойські фільми. Ті вестерни добряче допомагали засвоювати мову: всі зліплені на один копил, і фрази в діалогах оригінальністю не відзначалися — ну чим не посібник для початківця? На другому році в Штатах Михайло міг цілком пристойно спілкуватися.
Отоді він вийшов з підземелля і сів за кермо таксомотора. Правду кажуть: якщо колись їздив на велосипеді, поїдеш і через двадцять років — звичка не підведе.
Бути таксистом у Нью-Йорку — все одно що ходити по сталевому канату в цирку без страховки. Одначе Михайлові щастило: за рік тієї пекельної роботи — жодної аварії, наїзду, штрафу. Грошей стало більше, місто він вивчив як свою долоню, йому вже не потрібна була карта, без якої спочатку не міг кількох кварталів проїхати. Він зняв пристойну як на емігранта квартиру на піднебесному поверсі в будинку біля залізничного вокзалу і потроху почав малювати. Таким це було щастям, таким гострим відчуттям, така дитяча радість поселялася в ньому, коли нарешті мав змогу стати перед картоном, покласти перші штрихи, що годі було бажати чогось іще в цьому житті, окрім, звісно, визнання, що потрібне було йому хоч у якому далекому майбутньому, але необхідне доконечно, аби не марними були його бунт і втеча, поневіряння, аби довести всім, хто лишився в колишньому його світі, що недаремно видерся з того кола, пристосуванського і зрадливого.
Новий Михайлів знайомий якось завітав до квартири-май-стерні.
— Чекайте, ви ж професіонал! Я собі думав — інтелігентна людина, з гумором, зайшла собі на ту виставку знічев'я, а ви ж не просто так! Чекайте, чекайте… Це ж золото, а не роботи!
Ігор Швеллер не міг заспокоїтись:
— Чому ви мені не сказали? Таксист — і таксист, повно тут таксистів-інтелектуалів. Країна емігрантів усіх приймає. Я ж бачу — не любительщина, це мистецтво, якщо я у цьому щось тямлю. Хто ви такий, Михайле?
Довелося розповісти. Обличчя Швеллера із заважким, трохи збитим набік носом було напружене — ніби слухаючи візаві, він водночас намагається щось пригадати.
— Присягаюся, я вас вирахував! У мене комп'ютерна пам'ять, повірте. Це ж про вашу втечу років три з гаком тому писали? Політичний притулок на Заході і так далі? Тільки прізвище забулося.
— Все так.
— Грін-кард уже маєте?
— Обіцяють.
— От що, земляче. Я не Рокфеллер, але й не жебрак.