Пальченко було наклеєно смужечку паперу з терміново надрукованими словами: "заслужена артистка України".
Полковник Сергій Михайлович Пальченко радів за дружину так, ніби їй, а вкупі з нею і йому, присвоїли звання генерала.
— Треба, Ніно, влаштувати банкет. Обов'язково! Треба людям віддячити, аякже! Хто подання робив? Головний режисер, дирекція? Управління культури? Я правильно розумію? Зробимо все честь по честі, в ресторані, за найвищими мірками. У мене син ресторатора вчиться — то вже батько постарається!
Чого-чого, а житейської хватки, причім залізної, у полковника вистачило б на двох майорів.
"Знав би ти, чоловіче,…" — кволо подумалося Ніні, а вголос проказала:
— Про все не будемо думати після прем'єри, добре?
— Думати треба зараз, а зробимо, коли скажеш, коли зручно буде. То вже мій клопіт.
10
О цій ранній порі погожого квітневого дня Володимир Миколайович витискав з авта всі його кінські джоулі — ніби за ними гналася автоінспекція.
Ніна поспішала додому — чоловік мав повернутися з відрядження вдень, але у військовому відомстві, окрім нормального транспорту, що ним користуються всі люди, існують спеціальні засоби пересування. Було ж таке, що Сергій з'явився якось о дванадцятій ночі замість шостої вечора наступного дня, бо трапився знайомий полковник авіації, а в того був вертоліт, і на шляху до Харкова полковника Пальченка десантували на місцевому аеродромі.
Ніні ставало недобре, коли думала, що буде, якщо чоловік зайшов поночі у квартиру і не знайшов господині. Вона, звичайно, мала напоготові рятівну історію про хворобу дорогої тітоньки, до якої довелося терміново поїхати. Навряд чи полковник негайно кинувся б перевіряти істинність цієї інформації, бо раніше в нього не було жодного приводу засумніватись у доброчесності дружини, а потім Ніна попередила б тітку.
"Дурепа, сто разів дурепа, — шпетила себе Ніна. — Ти ще візьми й закохайся, навіжена… Не дай і не приведи… Не можна так, як дівчисько, як метелик на вогонь… Скоро скажеш собі: не можу без нього, сцену Василеві влаштуєш… Дурепа. Головою треба думати, а не…"
Такою брутальною, навіть подумки, Ніна раніше не була. Певно, небезпека, на яку вона наражалася ще від часу їхніх з Олегом таємних побачень, подесятерилася тепер і ставала нестерпно гострою саме в такі хвилини, коли от-от має вирішитись: пан або пропав.
Якщо ж відкинути, лишити за дужками ті обставини, ті житейські реалії, що оточували її, і спитати себе: "Чому?" або "Навіщо?" — вона мала б зізнатися, що не має на ці питання прямої відповіді або ж свідомо уникає її. Раніше їй здавалося: цей упевнений в собі, рішучий мужчина, домігшись свого, знайде зручний спосіб припинити стосунки, що можуть вийти на яв і завдати неабияких прикрощів, та й сама вона була б не проти аж так не ускладнювати своє життя, відійти вбік за першої ж нагоди. Але їхні стосунки тривали і, здавалося, анітрохи не понижчав градус теплоти і довіри, навіть більше, Ніні інколи здавалося, що Василь із часом щільніше приростає серцем до неї, та й вона, хоч як би опиралася і брала в союзники набутий рятівний акторський цинізм, відчуває до нього щось значно більше, аніж удячність чи подробиці фізіологічного комфорту. Вона не могла дозволити собі назвати це "щось" тим словом, що ним виправдовуються всі жіночі й чоловічі гріхи, бо тоді не ставало б шляхів для відступу, а поступ навряд чи був можливий.
Водій пригальмував перед крутим поворотом. Ніна ніби прокинулась.
— Володимире Миколайовичу, чого ми так летимо?
— Хіба ви не поспішаєте, Ніно Андріївно?
— Не настільки…
З Володимиром Миколайовичем у Ніни склалися добрі, майже домашні стосунки, ніби між батьком і дорослою, самостійною дочкою.
Ще коли вдруге чи втретє він віз її до Ємченка, Ніна — треба ж таке — спитала його напряму:
— Скажіть, вам не бридко возити жінок до шефа?
Володимир Миколайович, навіть не повернувши в її бік голови (звичайно, він бачив її обличчя у дзеркалі), відповів запитанням:
— Яких жінок?
— Ну, таких, як оце я зараз…
Водій відповів не відразу.
— Я не розумію… Якщо хочете дізнатися, чи не дурять вас, то нічим не зможу допомогти. Скажу одне: дивуюся і шефу, і вам. Хоча не моє це діло, вибачте. Як не хочете їхати, скажіть, я розвернуся, діло нехитре.
— Я не про те… Мені здалося, що ви мене засуджуєте.
Володимир Миколайович трохи пригальмував: дорога з півкілометра була доволі вибоїста.
— Знаєте, Ніно Андріївно, я довго живу на білому світі. Замолоду служив у Німеччині, десь із сорок дев'ятого, возив армійське начальство, від капітанів до генералів. Навчений тримати язика за зубами за будь-яких обставин. І набачився всякого — і лихого, і доброго, і смішного, й сумного. Відтоді ніколи не засуджую людей, нехай би й чинили всіляку всячину, аби людської подоби не втрачали.
Він замовк. Ніна теж мовчала скільки могла, а потім усе ж не витримала.
— До чого це ви?
— Не знаю, так собі просто… Судити, присуди робити — то не моя парафія. Ви питали, чи засуджую вас. Боронь Боже. То праведники можуть собі дозволити, а де ти їх знайдеш, праведників? Небезпечна річ — комусь анафему виголошувати.
— Не судіть, і вас не судитимуть? — не втрималася Ніна.
— А що, хіба не так? У Біблії ж записано.
Машину підкинуло. Як не старався Володимир Миколайович, праве колесо вскочило у добрячу ямку.
— Тут фігурне водіння не допоможе, — сказав вій, вирівнюючи авто. — Треба, аби Єгорович накрутив хвоста шляховикам. Де це бачено, щоб хазяїна і гостей підкидало, як дрова!
Ніна не могла не всміхнутися.
— Я вам, Ніно Андріївно, таке розповім. Був уже жонатий, армію відслужив, працював і на заводі нашому найбільшому, і в міськраду депутатом обирали, двох синів надбав. І звело мене життя з однією жінкою. Прийшла як до депутата на прийом: щось там крутили комунальники, не хотіли ремонт безкоштовно робити, хоча й мусили за законом. Побачив я ту жінку, і наче щось мені поробилося, ніби й не я став. І в око, і в душу мені запала. Вродлива була, ясна річ, але не так врода її, як щось таке, що поза нашим розумінням, змусило мене забути і про сім'ю свою, і про дітей. Заміжня була. Я спитав, чому не чоловік прийшов зі скаргою, а вона глянула на мене, ніби у чомусь винною була, й каже: "Та йому байдуже, галасвіта подався на заробітки". Поміг я їй з ремонтом, звісно, а далі пішло-поїхало, не міг я без неї, вже й сім'ю хотів покинути і її намовляв, аби розлучилася. Та не так сталося, як гадалося. Якось — досі її обличчя пам'ятаю, таке бліде й винувате — вона каже: "Востаннє ми сьогодні бачилися. Чоловік повертається". А я їй: "Він же і п'є, і руку на тебе піднімає!" А вона: "Не в ньому причина. Діти. Мої! твої. Ні ти для моїх батьком правдивим не станеш, ані я для твоїх матір'ю. Потім вони з нас спитають, а ми що скажемо?" Я їй: "Діти виростуть, у них своє життя буде, а ти себе занапастиш". А вона: "Не можу я через дітей переступити. Прости". І пішла Назавжди.
— Ви більше не бачились? — спитала Ніна, зворушена несподіваною відвертістю.
— Ні. Чоловік забрав невдовзі сім'ю до Росії, там він десь прилаштувався. Я тоді довго ходив як сновида. Потім відпустило. Моя Варя і досі нічого не знає. Діти наші роз'їхались, удвох отак і топчемо землю.
— У мене дітей немає, — ніби її хтось про те питав, мовила Ніна.
— Ще дасть Бог, ви молода, — не співчутливо, а доброзичливо сказав Володимир Миколайович. І додав: — Ніхто нічого в цьому житті до пуття не знає. Несповідимі путі Господні — це точна Ось мене візьміть. Вийшов на пенсію, думав, відпочину, дачі лад дам — для дітей, для внуків, вільною людиною нарешті буду, а минуло кілька місяців — не можу в чотирьох стінах. І став потроху "грачувати". Машину завжди любив, перебували в моїх руках всі наші моделі, а потім "опеля" не нового реанімував, поїздив — продав, "беемвешку" купив, теж не нову, зробив з неї лялечку, ось на ній і пішов у "грачі". Як тепер кажуть: бомбити почав. Заробіток такий-сякий, але ж з людьми якось веселіше. Отак, за кермом бувши, познайомився з Єгоровичем. З Ємченком. Він щойно заступив на посаду, ну й вирішив своїм способом із містом знайомитись, без екскурсоводів і пахолків. Я на площі центральній прописався, подалі від таксистів, там у них ще з часів царату законна зупинка, не підпускають. Хоча всіх їх знаю на ім'я, не хотів розборок і ворогування. І от підходить до машини здоровецький мужик. Я теж нівроку, аби не живіт, а він такий підтягнутий, спортивний. Оглянув машину — мовчки, по-хазяйськи, і питає: "Іноземців теж возите?" Я бачу, що він такий іноземець, як мій кіт Барило, але роблю вигляд, що повірив. "З Канади, — питаю, — чи з Німеччини? Чи з Росії-сусідки?" — "Не має значення, — відказує. — Тариф для іноземців такий самий, як для своїх?" — "Дивлячись яка людина і куди їхати", — темню і я собі. "А на день можна вас підрядити"? Було десь на початку одинадцятої. "Можна, як треба. Тільки шоб на вечерю я вдома був". — "Тоді поїхали".
Весь день я з ним мотався — на завод машинобудування, дві години під прохідною простояв, сто знайомих зустрів, поки він там розгулював по цехах чи деінде, далі — на хлібозавод, на елеватор, на м'ясокомбінат. Темно вже, я й кажу: "Вечеряти пора, пане канадець. Запрошую до себе додому. Ви ж голодні, мабуть?" — "Трохи є", — каже.
Ну, Варя всякого на стіл, у неї якраз холодець був фірмений — словом, нагодували чоловіка, ще й чаркою я пригостив. Випив одну, другу, похвалив місцевий лікеро-горілчаний, вони тоді горобинову випустили, пристойну горілку. Я не пив — треба ж його доправити на ніч. Повечеряли, я й питаю: "Вам у який готель треба? "Інтурист"? — "Можна й туди, — каже він. — Подивимось, що за "Інтурист" тут у вас".
Їдемо вже поночі. Зупинився я на перехресті на червоне світло, а ззаду якийсь шумахер мені сигналить: мовляв, звертай направо, дорога вільна. Я про себе пару слів на його адресу сказав і рушив, як положено, на зелене око. їжджу я, ви знаєте, Ніно, трохи швидше, аніж черепаха, то цей гонщик не встиг мене обійти до наступного перехрестя, а там знову червоне світло, і знову сигналить любитель перегонів. Тут я не витримав. Вийшов, підійшов до його гнилої "тойоти", відчинив дверцята, а там жевжик сидить у дірявих джинсах і шкірянці на голе тіло.