За п'ять хвилин заснув. За півтори години прокинувся. Було пів на третю. Вдаватися до аутогенного заколисування не було снаги, втома в'язала тіло, а мозок працював запалено. Де, де воно, остаточне і точне рішення? Світобудова втратила гармонію, це було нестерпно і страшно. І він чомусь згадав...
Вони залягли під мінометним вогнем на околиці Харкова за зруйнованим крематорієм. —Поруч із цегляними стінами, урівень з землею, на залізобетонному перекритті, що розірваними краями нависло над глибочезним підвалом, лежали крупнокаліберні артилерійські снаряди. Мабуть, гармату німці відтягли, а боєприпаси лишили. Вісімнадцятилітній солдат Ваня Нечаєнко старанно втискувався у землю і напружував слух, щоб за посвистом і вибухами мін не проґавити команди.
І тоді пішла ота міна, і він зрозумів, що то вона. І вона гахнула поблизу крематорію, і осколки просвисті-ли над головами хлопців, а тоді від струсу один із снарядів покотився по бетону — і вже Ваня не міг відірвати від того снаряда очей, бо він мусив впасти у підвал і вибухнути, а від нього — вся ота купа, і тоді тут не лишиться нічого живого,
Снаряд котився і котився, довго, невблаганно, І докотився до краю і впав у підвал... І Ваня Нечаєнко вмер, а потім ожив, бо снаряд не вибухнув.
Життя — нитка тонкого прядива, її так легко обірвати, поки його проживеш, скільки разів пройдеш за мить від обриву.
Тим більш. Важливі рішення повинні бути безпомилкові.
Нечаєнко засвітив світло, підійшов до книжкової шафи і, не розчиняючи дверцят, почав шукати підходящу книжку. Знайшов. Оноре Бальзак, "Життя холостяка". Не дуже товста, нечитана і, судячи з густого тексту, майже не помережаного діалогом, досить нудна.
Нечаєнко читав дві години. Справді, то була смертельна нудота, і весь цей мудрований текст він сприймав як потік нецікавої і непотрібної інформації, раз по раз він відкладав книжку і сам собі казав: "Хіба я вже втратив здатність сприймати мистецтво? Та ні ж бо, до цього ще діло не дійшло!.." — і знову занурювався у цей потік і, читаючи, зосереджувався на якихось окремих фразах чи висловах і знову дивувався: "Такі речі,—читав він,— штовхали її в урвище материнської несправедливості", і це речення здавалося йому взірцем несмаку, а потім його увага в'язла в іншій фразі — і він перечитував: "...Для жінок легше бути хорошою жінкою, ніж хорошою матір'ю" — і він усвідомлював, що це є претензійна дурниця/ і сам собі казав: "Але ж Бальзак — геній! Хіба я не страждав над "Втраченими ілюзіями" і "Шагреневою шкірою" у кращі свої роки, коли все на світі сприймалося із вразливістю дитини і з мудрістю дорослого?"
Врешті вирішив, що до рук йому потрапила книжка, яку слід визнати творчою невдачею геніального француза, і він відклав, знаючи, що ніколи в житті не зробить спроби її дочитати.
Після цього Нечаєнко подумав, що завтра треба розпочати демонтаж зруйнованої турбіни, і задля цього Погорільцеві доведеться ще побути на Чайці. Що завтра йому, Нечаєнкові, треба заїхати в Лиманівку і подивитися, як влаштована "на помідорах" заводська молодь.
Він кілька разів намагався уявити попереднє життя Костя Музики — як він кохався із своєю гарною Тетяною, як працював електриком і електрозварювальніїком, гуляЬ з дитиною — нічого не виходило, пам'ять подавала оповиту бинтами нерухому постать на ліжку і червону щоку, наче зроблену з пап'є-маше.
Після цього він таки вдався до аутогенного тренування, розслабився, і розігрівся, і поважчав, і десь близько п'ятої заснув.
Лев Ісаакович з'явився у лікарні увечері і підняв тривогу. О десятій приїхав насуплений нейрохірург, і вони цілу годину радилися разом із завідувачкою відділенням. Об одинадцятій Костя Музику взяли на операцію. "Інакше він може не дотягти й до ранку",— сказали Тетяні, і вона погодилася.
їй нічого не обіцяли. Організм тяжко вражений опіком і вкрай виснажений довготривалим шоком і безперервним, зростаючим тиском на життєво важливі центри головного мозку — там росла і ущільнювалася пухлина. Травма мозку.
Тетяна сиділа у вестибюлі хірургійного відділення і думала: "Якщо є вища воля, від якої все залежить,—я звертаюся до неї і клянуся: нехай Кость виживе, нехай тільки виживе — і я більше ніколи в житті, ніде і ні разу не розмовлятиму з Олесем і не бачитиму його. Я б поклялася, що ніколи його й не згадаю... якби це було в моїй волі. Але... в чиїй же це волі?! Хто керує нашими почуттями, пам'яттю, бажаннями?.. Хто "це там — такий жорстокий і підступний, такий... що не! дає спокою, що не знайти на нього управи, такий невблаганно свавільний!.,
А хто керує нашими вчинками?
Нікого Я шукати.
За все відповідаєш ти сама.
Я клянуся: якщо тільки Костя одужає, я ні-ко-ли..."
Минула година. Вона собі мовила:
— У нещасті люди стають забобонними. Здоровий глузд мовчить, і вони починають сваритися з богом і долею. Вони не здатні передбачати події, а їм так кортить знати майбутнє, щоб не було страшно, і вони вигадують прикмети, забобони, ворожать... дають дурні клятви.
Уночі Костя перевезли з операційної в окрему палату, а Тетяні веліли йти додому.
Пізнього вечора колгоспний бригадир Ясненко провів із харків'янами короткі збори. То був кремезний дядечко з червоним обличчям, волохатими бровами і скептичним поглядом синіх очей. Став перед хлопцями й дівчатами, з веселою пихатістю огледів зібрання і сказав:
— Ну —орли і орлиці! Ну — гордість наша і надіяі Тепер ми врятуємося, я вже бачу.
— Де голова? — спитав хтось.
— До голови далеко, як до господа, тут у Лиманів* ці хазяїн я, бригадир Ясненко Прохір Степанович. Це ясненько? Ладно. Ви тут для того, щоб допомогти нашому господарству, зібрати помідори і кормовий буряк. Повторюю: помідори і кормовий буряк. У чому діло? Діло у тому, що півсела робить у Харкові, чверть — на Чайці, і тільки одна чверть працює у колгоспі. Ви можете сказати, що це погано, а я вам відповім, що це нор* мально. Глобальна тенденція. Це ясненько? Ладно. Сіємо дві тищі гектарів хліба — справляємося, утримуємо дві молочно-товарні ферми—проблем нема! Картопля, цукровий буряк — усе ведемо своїми скромними силами, бо маємо техніку. Це ясненько? Ладно. На просапні техніки не вистачає. Городництво, овочівництво — все тримається на ручній праці. Це ясненько всім. Ладно. Будемо вас годувати як треба г м'яса і молока— од пуза, помідорів самі не схочете, бо понаїдаєтесь у полі, а так, що ж, пожалуста, випишемо, скільки хто схоче, хліб у їдальні, а кому мало — пожалуста, у "Сільмазі" щодня свіжий з Чайківського хлібзаводу. За свій труд будете одержувати за розцінками. Це ясненько? Ладно. Ранком на наряді одержите чоботи і, може, брезентові куртки... Як у нас там із курткамц, Ольго Сидорівно?
— Плохо,— спокійно відказала міцна невисока жінка.
— Лаконічно. Ясненько. Ладно. Хлопці спатимуть у гуртожитку, а дівчата розійдуться по квартирах.— Він озирнувся до гурту місцевого люду: — Баби й молодиці, розбирай усіх, хто в спідниці!
— А їх тепер не розбереш! — загукали жінки.—Вони всі у штанях і волосся до плечей!
Ясненко засміявся — і нараз масивне його обличчя взялося лукавими зморшками, з-під брів аж бризкнуло добрим сміхом:
— Тут головне, щоб вони самі розбиралися, де хтоГ." І ще одне.— Підняв пальця.— Нагодувати всіх як слід, їдальня вже зачинена, так що, молодиці!..
— Степановичу, гріх казати...— загомоніли в натовпі ^ Ото вже лишні ваші слова!.. Ми, хвалити бога, ли-манівські, а не якісь там!..
— Яс-нень-ко! — гукнув бригадир. Тепер це був простий собі селянин, стомлений і лагідний.—Ладно, я бачу, всі мене зрозуміли.
Аліна і ще три дівчинки з паротурбінного потрапили до тої самої Ольги Сидорівни, що у неї питав бригадир про куртки, вона веліла називати її "тьотя Голя". Завела дівчат до світлиці і враз заговорила на одному диханні — як радіо увімкнула:
— Отут-о живіть, ходіть роззуті, бо ковйор — то вещ дорога, чоловік прислав аж із Тюмені, він там шохве-рюе, у Тюмені, хоче зібрати на "Москвича", будемо з ним на старості на "Москвичі" кататися, радіо слухайте, а телевізор у вівторок зламався, нічо, зробимо, в хаті можна все...
її мову можна було сприймати як набір коротеньких речень або ж, навпаки, як одне безперервне речення.
Геть уся підлога світлиці була застелена синтетичною плівкою, під якою лежали газети, а вже з-поміж газет подекуди проглядав сам килим — синтетичний "палас" гарячого моркв'яного кольору. У кімнаті були міські меблі.
— А їсти в хаті можна? — спитала Аліна.
— Я сказала, девочки, в хаті можна все, можна й ку-шати, тільки своє; поки не наше — кушайте; то я вам кажу для порядку, вам даватимуть добре, а якщо не фататиме — скажете, а зараз повечеряємо разом, щось у* мене в печі було...
— А— дітей у вас немає? — запитали дівчата "для розговору".
— Син служить, на той рік вернеться, получив ув армії прохвесію — як муж, шохверюватиме, дєвоч*и, а скіки урем'я?
На світанні вона вийшла в поле разом із бригадою робітників і робітниць, плантація була відразу за селом, і тьотя Голя, приземкувата й дебела — не молодиця, а згусток енергії, з гострими пильними очицями на тугому обличчі — пояснювала заводським:
— Займайте оці рядки, кожне бере на купі ящик, їде полем і збирає помідори, геть усі-усенькі, кроми, ка-нєшно, хворих, а хворі — це котрі гнилі або ще із оцими зеленими цятками, оце дивіться, тверді зелені лишаї, вам агроном скаже по-научному, якщо їх покласти разом із харошими, всі пропадуть, бригадир перевіряє!..
— Тьотю Голю, а ви хіба хто?
— А я заступник бригадира по овочах, буду гондеч-ки за горбком, тут близенько, кілометра три...
— Шість! — докинув хтось із місцевих, —...кілометрів шість, й ж кажу, близенько, якщо
рому що треба, прийдете, кожне займає рядок ~— пішло-пішло-пішло, а хлопці зноситимуть ящики гой туди до Дороги, тільки ж дивіться, щоб хворі із отима зеленими цятками...
— Що то,— запитала Аліна,— то такий помідорний рак?
Тьотя Гол я йідказалаї
— Рак чи не рак, а робіть так? Дєвочки, а скіки урем'я?..
І пішла.
Дівчата і хлопці зайняли рядки і пішли-пішли-пішлй, спочатку жартували, перегукувалися, раділи своєму екзотичному вбранню, дівчат особливо тішили з вечора одержані кирзові чоботи — всі як один великих розмірів,— і вже скоро Аліна дістала прізвисько "Афродітка в керзачах", а Толик — "Фавн у кухвайці", а ще серед них були "Велика Гера помідорової матері", "Меркурій з ящика",— та невдовзі почала огортати втома і сп'яніння від польового повітря, і пригріло сонечко — разом із повними ящиками поскладали на межі зайвий одяг і далі до самого обіду працювали мовчки.
При вході до їдальні иа сонечку грілися три молодики і придивлялися до дівчат, котрі, умившись, сходилися на обід.