Воно буде повторене кілька разів на день з відповідними: поясненнями. Якщо хтось в Аргентині бачив Соболя і будь-що знає про нього, — ми це знатимемо сьогодні.
В цей час у кишені Пуебло задзвенів відеофон. Всі повернули голови в його бік. Пуебло швидко вихопив апарат і пробурмотів:
— Трохи пізніше... Тут розмова... І сховав.
— Розмова вже закінчена, — Барханов у задумі похилив голову.
Дієгос обвів поглядом усіх за столом.
— Так що, товариші, якщо буде потрібно — о будь-якій порі... Про все, що знатиму, негайно сповіщатиму.
Він попрощався.
— З Москвою поговоримо зараз чи пізніше? — запитав Барханов хлопців. — За годину — домовлений зв’язок...
Барханову поки що не хотілося розмовляти з Москвою, бо становище лишилося неясним. Аргентинець нетерпляча рипів стільцем, стискаючи в кишені відеофон.
Барханов заговорив про побутові дрібниці: де, мовляв, хоче спинитися Олексій — у готелі ("Я вам можу рекомендувати ультрасучасний готель, оригінальна штука") або, може, в житловому секторі представництва ("Це теж зручно, а головне, що близько і всі будемо разом..."). Обличчя в голови було офіційно строге, воно відбивало байдужу ввічливість. Олексію здалося, що цій людині зовсім не цікаво, як розв’яжеться загадка Соболя, а тим більше — де він, Олексій, ночуватиме.
— Олексій і Яна житимуть у мене, — заявив аргентинець.
Це цілком влаштовувало Барханова.
Вже коли хлопці були в дверях, він мимохідь зауважив:
— До речі, що ж це не чути звісток від ваших дівчат?
Пуебло тут-таки включив відеофон. Тереса не відповіла. Олексій увімкнув свій апарат і набрав шифр Яни. Відповіді не було. Хлопці перезирнулись; Олексій глянув здивовано, а той — похмуро. Повторили виклик. Ніякого ефекту. Барханов стежив за ними.
— Зіпсувалися, чи що... — пробурмотів Олекса.
Викликали ще і ще раз. Дівчата мовчали.
— Може, вони якраз у Гомеса? — висловив припущення Пуебло.
Барханов владно кинув:
— Сідайте і викликайте. Треба ж, в решті решт, знати, що діється.
Він не відходив від хлопців з півгодини. Зазирнув хтось із працівників представництва, та Барханов заперечливо крутнув головою: зайнятий, не можу... І знову вони залишились утрьох. Потім голова поклав на стіл долоню:
— Досить. Летимо до Гомеса.
Старовинний ліфт з мідними візерунками На дверях підняв їх на останній поверх. Барханов на мить затримався біля великого відеофона в коридорі, кинув:
— Товариші, я відлітаю в справі Соболя. Буде щось термінове — прошу викликати. На все добре.
Містком з мереживними перильцями перейшли на плоский дах сусіднього будинку. Барханов запросив хлопців до вертольота, сів до керма. Всю дорогу Олексій та Пуебло тільки й робили, що повторювали виклики. Дівчата як у воду впали.
Марію Гомес розсердили нові відвідини. Та почувши, хто такий Барханов, передумала: пішла в дім.
Їх запросили до великої кімнати. Сірі гардини, що закривали скляні стіни, створювали в кімнаті вечірній присмерк.
Гомес сидів у низькому кріслі. Тонкі старечі руки нерухомо спочивали на підлокітниках. Напроти стояла низька канапа.
— Сідайте, — пробурчав старий.
Барханов умів з ним розмовляти. Зберігаючи суворо-байдужий вираз обличчя, голова представництва дуже чітко, не кваплячись, розповів про мету візиту. Він говорив іспанською мовою.
— Маріє, поясни, — кивнув Гомес.
Марія присунула свій стілець ближче до канапи:
— Справді, до нас приходили дві дівчини й один хлопець. Вони розпитували Освальдо про Артема Соболя, який нібито мав до нас завітати. Освальдо дуже любить Соболя, хоч ніколи з ним не зустрічався. Якби не це ім’я, він би не прийняв ні тих дівчат, ні, пробачте, вас...
— Був час, — перебив старий, — коли я щотижня розмовляв з Артемом. А потім я побачив, що він і без мене йде, куди слід... Артем — учений...
— А потім ми перестали його викликати і взагалі винесли з дому всі відеофони...
— Бо я скоро помру, — закінчив старий.
— Пробачте, — чемно сказав Барханов, — а чи давно ці дві дівчини і хлопець вас залишили?
— Хвилин сорок п’ять, а може, й година.
Пуебло і Олексій перезирнулись. Досі вони сиділи нерухомо, і Пуебло, дивлячись на Гомеса, марнів на обличчі від жалю й розчарування.
— То ви не знаєте, куди вони пішли?
— Не знаємо, — відказала Марія.
Гомес щось прохрипів. Всі повернули до нього обличчя. Та він тільки махнув рукою.
Барханов підвівся. Встали й хлопці. Марія підійшла до старого, ласкаво зазирнула йому в обличчя, потім попрямувала до дверей, вказуючи шлях.
А коли гості були біля виходу, Гомес сказав:
— Знаєте, у мене були ті дві синьйорити, яких ви шукаєте... Вони були в супроводі жахливого мерзотника.
Олексій круто повернувся. Пуебло мало не кинувся до старого. Барханов спокійно спитав:
— Ви його знали раніше?
— Ніколи... Ніколи... І не шкодую, — Гомес махнув рукою.
— Чому ж ви, синьйоре, вважаєте, що він мерзотник? — не стерпів Пуебло.
— Бо я дуже старий...
Гомес втомлено заплющив очі. Марія причинила двері, нагадуючи про своє.
І знову стрижена доріжка. Пуебло торкнув Олексія за рукав.
— Пробач. Були хвилини, коли я про тебе думав недобре. Старий Освальдо зрозумів з першого погляду. Він геніальний навіть у своїй старечій немочі.
Барханов чув ці слова, та навіть голови не повернув. Олекса похмуро дивився під ноги.
Не домовляючись, сіли на лаву. Пуебло заходився мучити відеофон. Олекса запалив цигарку. Барханов мовчав.
Коли повернулися до представництва, Барханов провів хлопців у знайому залу, викликав Громадську Раду і повідомив Дієгоса, що, крім Артема, так само таємниче зникли помічник Соболя Максим Свирид, журналістка з України Яна Шевченко та аргентинська художниця Тереса — сестра інженера Пуебло Альмейда.
Розділ восьмий
НІЧОГО ПЕВНОГО
Макс вийшов з-за дерев за дві хвилини і махнув рукою:
— Швидше! Дещо прояснюється!
У Яни не виникло запитання: що могло прояснитися за дві хвилини в хащі парку? Проте, а якби й виникло... Вона вірила людям.
Дівчата пішли за Максом. Вийшли на простору галявину, де під одиноким деревом розташувалась компанія молодих людей. Хлопці й дівчата, сидячи й лежачи на трапі, захоплено дивилися в екран телевізора, що Стояв під деревом. Яна машинально попрямувала до них.
— Ні, — спинив Макс. Показав очима вгору.
Звідти війнуло теплим вітром. На галявину опускався великий вертоліт з реактивними соплами, що притислися до видовженого корпусу. Він майже зливався кольором з блакитним небом.
Компанія молодих людей подивилася в цей бік і знову прикипіла до телевізора.
Машина сіла. Розчинилися дверцята.
— Прошу, швидше, — сказав Макс.
— Куди це ми?
— Туди, де нещодавно був Артем.
Тереса опинилася на сидінні поруч з пілотом, Макс і Яна, — вона від хвилювання немов язика проковтнула, — на задньому сидінні. Вертоліт змив у височінь, пройшов над парками. Внизу прослався голубий простір затоки.
— Тересо, на хвилинку: ваш відеофон, — попросив Макс. — І ваш, Яно.
Дівчата віддали свої апарати. Макс прочинив дверцята й викинув їх за борт.
— О!.. Навіщо? Мене ж викликатиме Пуебло!..
Яна здивовано дивилася на хлопця.
— Так треба, — відказав він.
— Що ви зробили? — Тереса озирнулася до заднього сидіння. — Що ви наробили? Чому ми летимо з міста? Та кажіть же, благаю!..
— Так треба.
Яна дивилася у вікно. Вертоліт летів усе швидше. Його лопаті склалися, утворивши пару тонких крил, відкинутих назад, мов крила ластівки. Від бортів долинуло гудіння — то увімкнулися реактивні двигуни.
Внизу стелилася Пампа: геометрично чіткі прямокутники зелених і чорних, нещодавно зораних полів, величезні килими садів, розсипи господарських будівель, плетиво доріг... Вони потроху зменшувались. Під машиною проплив шар перистих хмарок.
— Максе, куди ми летимо?
— Туди, де нещодавно був Артем.
— А де він зараз?
— Ми там довідаємося про все.
— Навіщо ви викинули відеофони? Олекса й Пуебло будуть дуже стурбовані.
— Він знає, де твій коханий, Яно! — вигукнула Тереса. — Він це знав з самого початку.
— Максе, та кажіть же...
— Дівчатка, не хвилюйтесь, я вас прошу!.. Все буде , гаразд. Ми летимо куди слід.
Його бліде обличчя стало суворим і рішучим. Розмовляючи з дівчатами, хлопець дивився за вікно і жодного разу — їм у очі. Це було неприродно.
— Максе, та гляньте ж сюди. Це ж, зрештою, нечемно! — Яна сердилась.
Він подивився мимохідь і відразу ж одвернувся. Тереса вхопила пілота за лікоть і закричала по-іспанськи:
— Ану кажи швидко, куди ти нас везеш?
Той прибрав руки з підлокітників, вимкнув біокерування і байдуже глянув на дівчину:
— Дайте мені спокій.
— Ніякого спокою! Куди ви нас везете? Негайно повертайте назад!.. Чуєте? Назад!..
— Вам треба більше дбати про свої нерви. Ви можете втратити цей чудовий рум’янець.
— Ні, ви повернете!
Тереса раптом простягла руку до пульта управління і похапцем почала крутити якісь рукоятки та натискувати кнопки. Це ніяк не позначилося на рухові машини.
— Не треба нервувати, — ще раз порадив пілот. — Якщо ви мене навіть викинете вниз, машина прийде, куди їй задано.
Він байдуже відвернувся.
— Тересо, заспокойся... — Яна зітхнула. — Послухайте, Максе, не будьте хлопчиськом. Поясніть нам нарешті: куди й навіщо ми летимо?
— Повторюю: незабаром ми прибудемо туди, де нещодавно був Артем. Можливо, він і зараз там.
— Де це? Звідки ви знаєте, що він там був?
— Хіба це має значення?
— Максе...
— Він бреше. Він просто негідник! Він нас заманив до цієї клятої машини, а тепер бреше!..
— Навіщо? — здивувалася Яна. — Максе, поясніть. Ви себе ведете просто жахливо.
Макс зирнув на Яну майже весело.
— Невже?.. Я щиро шкодую, якщо вас скривдив. Мене втішає тільки, що згодом ви мені вибачите.
— Та говоріть же нарешті серйозно!
— Я не можу сказати більше, ніж сказав.
— Тоді повертаймо. Я не хочу нікуди летіти.
— Це неможливо.
— Я вимагаю, Максе.
— Даремно.
— І ви не повернете назад, незважаючи на наші вимоги? — здивувалась Ява.
— Звичайно, ні.
Дівчина ще ніколи в житті не зустрічалася з насильством. Вона просто не знала, що робити далі. Машинально взялася за ручку дверцят.
— Не намагайтеся викинутися, двері зачинено:
— Викинутися?.. Униз? — Яна відсмикнула руку. — Мені цікаво знати, чим закінчиться ця комедія.
— Розумні слова. Скоро про все дізнаєтесь.
Дівчата змовкли. Мовчали, й чоловіки. Реактивні двигуни гули за бортами...