Час спати. Завтра ж косовиця. Хлопці замовкли і за кілька хвилин міцно засопли на різні голоси.
Заводилось на світ, коли прокинувся Повчанський будити хлопців. Швидко минула тригодинна червнева ніч, і заспані парубки щулилися від світанкового холоду, вмиваючись біля криниці.
— Ач товстопузий. Хоч би раз проспав, дав людям відпочити, — бурчали вони, коли Повчанський відійшов.
— Такий проспить. Швидше сонце проспить, ніж він... блощиця клята, — відгукнувся Тимко, хлюпаючи холодною водою, — правда, Меметко?
Татари щойно вийшли з другої клуні, де вони завжди спали. Меметко закінчив ранкову молитву, востаннє вклонився рожевому сходові, де за горами і степами десь височіли мінарети Мекки [54], побожно загорнув свій старенький намазлик [55] і відповів не одразу.
— Нащо кажеш так? — спокійно відгукнувся він. — Аллах наказує, мулла наказує скорятися й робити... Не поган кет-худа [56]. Годує сито, не б'є. Сорочку дає. На що скаржитися?
— Ото, чортова татарва, — спересердя сплюнув Тимко. — Та хіба ж наші попи та ченці того не наказують? У них у всіх одна приказка: терпи, мовчи, гни спину, а на тому світі буде тобі нагорода. І чорт же його зна, чи є ще він, той світ?
Тимко непоквапливо випростався, витер червоне від холоду обличчя і звернувся до товаришів:
— Не знаю, як ви, панове, а я тут не залишусь. Чорт забирай оцей хутір. Їдьмо, хлопці, разом. Га, Максиме?
Парубкові слова захопили Максима зненацька. Він розгубився, зашарівся і безпорадно кліпав очима. Всі на хуторі знали, що він до нестями закохався в Ганну, хрещену дочку Повчанської. Ганна була сирітка й жила в них напівродичкою, напівслужницею. Разом із товаришем утік Максим від пана, мріючи дістатися до Січі, але так і застряв на хуторі. І товаришеві слова були сіллю на його рану. Він не знав, що відповісти, а головне — що діяти.
Хлопці зареготали.
— Облиште його, панове. Пропав козак ні за цапову душу. Причарували його Ганнині очі.
— Ну, добре, — згодився Тимко, — обкрутимо тебе після Петра. Де моє не пропадало: залишуся ще трохи. Мо, знайдуться інші попутники.
— Хлопці, хлопці, не баріться. — гукнув Повчанський з ганку. — Що ви там поснули, чи що?
— А щоб тебе грім убив, людожере клятий! — вилаявся Терешко і бадьоро рушив до хати.
І раптом спинився:
— Ось що, хлопці. Хай він віддасть нам наші сорочки. Годі нам світити голими грудьми, як бурлакам. Соромно перед дівчатами.
— А де ж вони? — здивувалися пахолки Бжеського. — Та в нього ж, у коморі. Боїться, падлюка, щоб ми не втекли, тому й ховає.
— Та нащо ж ви їх йому віддали?
— Чорт його зна, як воно сталося. Здуру... Тепер і не витягнеш...
Перемовляючись і підтягуючи очкури, наблизилися хлопці до ганку, де стояв Повчанський із Сагайдачним. Пахолки Бжеського трималися осторонь.
— Швидше, хлопці, швидше. Не спіть, — квапив старий. — Снідайте та беріть коси.
— Зараз, батьку. Тільки дай нам разом із косами наші сорочки, бо від комашні життя не стало.
— Не стільки косиш, скільки плечі чухаєш, — підхопив і Максим, ніби відчуваючи провину перед товаришами.
Кров ударила Повчанському до голови, але, помітивши пахолків Бжеського, він стримався.
— Та на що ж вам, хлопці, сорочки? — удавано здивувався він.
— Які з вас будуть козаки, коли вас комашня лякає? Посоромтеся хоч пана, гетьмана... Воно й краще влітку без сорочки. І вітер тебе обдуває і сонечко припікає... Лікує воно кожну хворобу — і ломець, і сухоти. А вам — сорочки.
Пахолки Бжеського перезирнулися, і ледве помітна усмішка ковзнула по їх устах.
— Як собі бажаєш, батьку. Давай сорочки, бо й косити не підемо. Життя не стало від комашні. Bсi попухли, — рішуче відрізав Тимко.
І Максим підтакнув.
— Нащо тоді й сорочки, щоб вони гнили в хазяйській коморі...
— Та комарі й крізь сорочку кусатимуть, — знизав плечима Повчанський. — Але ж які ви стали без сорочок здорові та кремезні. Справжні дуби. Та й дівчатам видніш, що хлопці ви як слід, здорові та чисті. Нащо вам свою красу ховати? Це в кого парші або ще якась вада, тому, справді, без сорочки не можна, а вам...
— Як знаєш, батьку, не даси сорочок — не вийдемо на косовицю, — разом загомоніли парубки. — Ми їх заробили — нам їх і носити.
— Ось і маєте, — Повчанський зиркнув на пахолків та роздратовано сплеснув у долоні. — Здуріли ви, хлопці, чи що?.. Лежать ваші сорочки цілісінькі й новісінькі в скрині, а вам аби їх швидше забруднити та подерти. Встигнете просмердіти їх потом та вошами обсипати, а в свято не буде в чому до церкви піти. Бачу я, що кортить вам їх пропити, дурні ви нещасні. Нема кому вас напутити як слід.
— Це вже не твій клопіт. Проп'ємо — тобі ж корисніше.
— Оце так, — зареготав Терешко. — Бо твоя ж горілка в шинку.
— Що-а? Ах ви ж, сучі сини! Та як у вас язик повернувся? — прорвало Повчанського; але, згадавши за пахолків Бжеського, він знов стримався і, удавано посміхаючись, звернувся до Сагайдачного: — Ось і бажай людям добра... Були в мене хлопці торік. Геть усе чисто попропивали... Ховаєш їх дрантя, пильнуєш, а вони ось що вигадали. І як не соромно так ображати стару людину... На покрову знов посправляю їм сорочки. Зібрали б цілий посаг, як дівчата, вони — аби тільки пиячити...
Знехотя, з удавано добротливим буркотінням рушив Повчанський до комори, і до Сагайдачного долітали його докірливі зітхання:
— Ну й молодь тепер пішла... Їй аби тільки причепуритися або напитися. І на думку не спаде, що від того самі збитки... Сорочки річ тендітна: там подереться, там протреться — і нема її... Подивіться хоча б на татар: і працюють як слід, і не пиячать, і з усього задоволені. А речі свої як зберігають. Аж трусяться над кожною ганчіркою.
— Але парубки були незламні...
— Давай, батьку, разом і чоботи, — урвав його Тимко. — Тра нам підківки на підбори набити.
— Та що ти, хлопче, з глузду з'їхав? Чоботи на косовицю... Поїдете на ярмарок до Канева, тоді й дам.
Але хлопець не слухав. Мовчки простяг він руку і зняв з цвяха чоботи, кинув другу пару першому парубкові і спокійно вийшов з комори.
— Стривай! Та що ти вигадав? Та що ти, справді? — кинувся навздогін Повчанський. — Кинь, стерво, чоботи! — раптом завищав він пронизливо й люто. — Ах ти, грабіжнику, шибенику клятий, падлюко, вошиве стерво!
— Сам мовчи, старий чорт! Не .твоє беремо, своє чесно зароблене, — спалахнув і парубок і видер чоботи, в які вчепився Повчанський. — Не всі такі дурні, як Максим, щоб задля спідниці терпіти твоє знущання. Бачимо твої хитрощі.
— Не завжди в ярмі держатимеш.
— Оце правда. Де це чувано, щоб робити, як каторжанам, без відпочинку!
— А потім уночі пасти твої коні і, не поспавши, знов працювати ввесь день. Та де це чувано, щоб свій брат козак із людей три шкури дер, як Потоцький!
— Не свій брат, а старшина, — напівголосно виправив джура Сагайдачного, проходячи повз парубків.
Повчанський зовсім розлютував. Він тупотів ногами, плювався, лаявся, розмахував кулаками, а парубки стояли перед ним тверді і насмішкувато-безмовні, начебто наскакував на них не хазяїн, а лютий ланцюговий собака.
— Годі, батьку. Час косити, а ми ще не снідали, урвав нарешті Тимко.
І, не чекаючи на відповідь, пішов геть, помахуючи відбитими чобітьми.
Сагайдачний увесь час стояв на ганку, і його вузько посаджені очі потемніли від люті, але, стримавшись, він швидко пішов назустріч Повчанському.
— Заспокойтеся батьку, — сказав він, і тільки ніздрі йому тремтіли від обурення. — Хай ідуть геть під три чорти. Женіть їх із хутора в три вирви.
— Бачив ти цю сволоту? Бачив?.. — захлинався старий. — Лаятися вміють, а працювати — ні.
— Та заспокойтеся, кажу, — Чи варт... Ось зачекайте, заселимо ми цей степ, поставимо навколо хутори, тоді люди самі проситимуться до вас. І тоді можна буде ось як їх тримати, — стиснув він засмаглий на сонці кулак.
— Поки сонце зійде, роса очі виїсть, — скорботно зітхнув Повчанський. — Як я можу їх вигнати, коли косовиця в розпалі.
Коли хлопці поснідали та пішли косити, Повчанські й собі сіли снідати: Старий зовсім звеселів і жваво казав, підливаючи гостеві запіканки:
— Що ж ти кажеш, ніби нема де подіти своє добро? Хіба в тебе землі мало? Навіть річку звуть Сагайдаком, тому що тече вона твоєю землею і в Дніпро вливається, не виходячи з твоїх меж.
— Землі, справді, досить, та не сиджу я на ній, не господарюю.
— Ну, це вже бог зна що. Хіба так можна?.
— А що ж мені робити? Не роздерешся на шматки. З весни аж до снігу — в походах, а яке господарство взимку. І взагалі земля без хазяїна як церква без попа.
— Оце правда. Без господині тобі не обійтися. А Настуня моя — не хазяйка, а золото. І молоденьке, і гарненьке, а рученята в неї залізні. Гляне на хлопців, гукне, а вони й підібгають хвости, як побиті.
— Та я й сам уже мрію про свій куток, — задумливо проказав Сагайдачний. — Обридли походи.
— А скільки в тебе хлопів?
— Вистачить... Та хіба я їх усіх знаю. — Оселиться, не питаючи дозволу, та й живе.
— Та як же воно так? Та хіба ж так можна? — обурився Повчанський. — Невже так і живуть, негідники, і нічого тобі не сплачують?
— Дехто надсилає діжки меду, солону рибу, сало, а хто б їх там перелічував. Кажуть, ніби живе в якомусь селищі сотня, а може, їх там з півтисячі.
— А він так сидить і мовчить, коли люди його в вічі дурять, — обурився Повчанський. — Чуєш стара? Чуєш, Настю... Та де ж таке чуване в світі?
Сагайдачний мимоволі всміхнувся.
— Та ви, батьку, краще самі розміркуйте. Коли б я не ходив у походи і не бив турків та татарву — ніколи не був би я гетьманом, і наша січова сіромашня тоді на мене пельки пороззявляла б, вимагаючи, щоб мою землю залічили до земель, які щороку розподіляють проміж зимівниками. А тепер хто наважиться проти гетьмана слово сказати, коли мої походи дають їм і хліб козацький, і волю, і славу. Справді, що тепер, коли дійшов я сили, — тепер уже можна робити, що душа забажає. Тай господині моїй треба звити пишне кубельце, — зиркнув він у Настин бік. — Одружимося взимку, а напровесні почнемо будувати свій замок. Я навіть місце обрав над річкою. Тоді вже ніхто не дуритиме Сагайдачного і на дурничку не житиме на його землі. Військо собі заведу, челядь, музик, усе як годиться магнатові. Але влітку все ж ходитиму в походи, щоб не забував король та королев'ята, що не жити їм спокійно без Петра Конашевича.