Те, про що Утнапішті мені розказав... "І почала дивитися цигану в потилицю, як він гріб веслами, нічого не спадало на думку, і скоро я забула, замріявшись, аж поки раптом не зауважила, що він обернувся і витріщився на мене.
Величезними очима.
Не кліпаючи.
Ну знаєте, є такий погляд… Часом дивляться так хлопці, як добре п’яні і ти в гарному платті…
Я засовалась на лавці і сховалася за Наташку.
Як це в мене знову вийшло?
Тут човен стукнувся носом у скелю, і Наташка вискочила, а я за нею, швидко-швидко, аж послизнулась на мокрому камінні. Ну його в баню, чесне слово! Чого я раніше не знала – знадобилося б, а тепер уже пізно.
"Осторожно! – крикнула Наташка. – Острожною треба буть! Я он один раз неосторожно поступила – і бач, до чого докатилась? Тягаюсь тут, вожу всяких ідіотів, а могла б нормально жить!"
Ми пішли між каміння, і я, аж поки не завернули за якусь скелю, відчувала потилицею погляд цигана Крадія.
За скелею Наташка всілась і потерла собі коліна долонями, витягла пачку жуйки.
"Посидим тут. Оддихнем. Курить хочеться, але ж усьо мокре... Протівно тут, правда?"
"Та ні – цікаво".
"Це патаму, шо ти тут перший раз. Перший раз і мені було інтєрєсно..."
"А ти як тут опинилася?".
"Да по дурості! Хотя почалось воно ще задовго до того, всьо нам не так шло. Прикінь – була хата в Рафаловці, дід із бабою жили. Баба вмерла, ми подумали з мамкою, шо діда заберем до себе у Львів, хату продамо і будуть гроші, а ще позичим і купим мені квартиру... Так – щас! Дід женився! А тут ще мій зовсім загуляв, розвелась. Мала в мене була одна. Настя. А потом, ну прямо як на зло – на роботі в мене... Я на хазяїна работала. Ну тіпа торговля. На базарі. Да, і случилась в мене недостача. Тоді Нелька прийшла до мене на точку – однокласніца, ну ми так нічо, поболтали, я їй про свого розказала, вона – про свого, якраз розвелись, тижня ще не було, випили з Нелькою, але культурненько, трошки... А ввечері – здавать виручку, а недостача така крупна, ну хоч вішайся. Да і не в том дєло, шо Нелька зайшла, шо я там затринділася з нею, нічо не бачила, шо продавала, то ж... я ж не первий день у торговлі, в мене ж не то шо в деяких дур тупих! В мене всьо всігда чьотко... ну там бувало, канєшно, то туда, то сюда, але ж в той день – піввиручки нема! Даже більше! Я вже в рьов, а дєвки наші посовєтували одну відьму, тіпа ворожки, вони до неї всі ходять по всякій мєлочі, а я не ходила – бере дорого. Приперлася я тоді – а вона сидить вся в антуражі – там сушені жаби і всьо такоє, висить кругом неї, лежать там усякі каміння на столі. Стала я і реву. А вона питає – тобі шо, тіки бистро: на удачу, на дєнгі, на мущіну чи на дітей? Я кажу – я з базара од Людки і Свєтки. В мене недостача сьогодні дуже велика, зробіть шось, бо піду вішаться! А в неї там, в другій комнаті, сидить якась компанія – чути голоса мужскі. І вона всьо на двері оглядається, всьо вертиться. Я їй торочу про недостачу, про дєньгі, про хазяїна, а вона мені – так я не поняла, тобі гадать чи тобі на удачу? Я їй знов – і в рьов, кажу – ви остання надєжда! Тут один із комнати заглядає – питає її: ти скоро чи нє? Вона мені – дєвушка, прийди завтра. Я їй – не прийду, мене ж завтра уриють! І реву. Тоді цей, із комнати, підходить до мене і гладить по голові, так ласкаво, розпитує – шо сталось, чого я тут реву. Урод! Це був цей Енкі, дурак. Він мене і втішав, і завів до компанії, і налив мені, я випила. Як малєнька йому всьо розказую, дура. А потім тільки – брик, підмішав чогось у горілку. Ну а вже проснулась... сама понімаєш – не чєловєком. Вже вони наді мною провели той свій обряд дурацкій. Ну – ти понімаєш, про шо я. І всьо...."
"Може, воно й на краще, Наташ?"
"Ти шо, не понімаєш? Там жизнь була – як хоч, так і живеш. Можна в любий момент усе помінять. А тут всьо! Прівєт! Випустять, як пса, погулять, сігарєт купить, дєвок побачить, Настю, малу мою, провідать, як там її мамка воспітує глянуть, так ідеш по городу – і дєнгі є, і всьо, шо хоч, а нічо не хочеться... "
"Чого?"
"Бо кончєний чєловєк. Раньше хоч якась пєрспєктіва була нормальною женщіною стать. Он дєвочкі замуж повиходили, і породили, і нічо – живуть. І умруть як люди. А тут – шо?.. Виходні тиняєшся, як дура. Робота... Тоже мені робота – водить всякіх олухів да слідить, щоб усьо тут нормально всюди, єслі шо не так – ти всігда винна, єслі всьо так – так то їхня заслуга, що так усе класно придумали, і виходу ніякого – буду ж тут кантуватися, поки не поміняється Ерешкігаль. А вона не збирається вмирати… Ладно... Пашлі... – виплюнула з рота жуйку, загорнула в папірчик і сховала в кишеню. – Вобщім, слухай, і шоб без глупостєй. Щас треба буде бистро йти і мовчать. Ти підеш сама дальше – побачиш куди, там будуть закриті ворота. Я, вобщє-то, мушу знять з тебе шо-нібуть, але ж жаль тебе, чесне слово, хоч ти і дура. Прешся, куди не просять. Да ладно. Може, Крадій і не узнає. А як і узнає – то шо він мені зробить? Щас дам ключ від останніх воріт, – налапала ключ у кишені, дала. – Ну всьо. Тільки не оглядайся, прошу тебе як чєловєка... Добренько?"
І я пішла далі сама, в темряві, по гострому теплому камінню, такому сухому, що кришилось, як коржики, з кам'яним таким тріском.
У мокрому рюкзаку бовталось дурне пиво.
Хоч я й не знаю, чи любить Артур пиво. Я з ним ніколи пива не пила. Правда, він програміст – а вони всі пиво глушать, і, крім того, це вже не має значення, чи любить... тобто – чи любив...
Скільки я за нього виплакалась, сил нема згадувати!
Спочатку, ще до того, як здогадалася, хто він такий, я вічно шукала його, я за ним ішла, а він від мене втікав. Ми писали одне одному листи, ми балакали в чаті, і я не могла знайти його в реальному світі, ніде, де шукала. Сліди, рештки його присутності, ще теплі речі, яких він торкався, ще пахнуть його подихом, ще він тут – а вже нема. Я знаю, знаю, що це все неправда, що він не такий, тобто – я зараз уже добре роздивилась, який він, і розумію, що йому набридло це – цей подих у спину, ця гонитва, але ж тоді я ніколи не виказувала себе.
Потім я здогадалася, хто він, я знайшла його, нарешті, але все-одно не виказувала себе.
Мене стало ніби дві: одна я усміхалась йому, віталась із ним, сміялась до нього, одна я – нуль, Юлина подружка, просто собі так, дівка, а друга – та, яка йшла за ним, та, яка писала йому, та, від побачень із якою він утікав, але ж він мені писав! Його оті листи, для чого ж вони писались, годинами балакали в чаті, для чого, якщо він завжди від мене втікав?
І я гналася за ним – он же я, послухай, он я, я! я! Це я, я жива, я шукаю тебе, он мої руки, мої очі, глянь на мене, я Марина. Ти ж мене бачиш, правда? Я сто разів думала, що він здогадався, хто ж я, але все повторювалося спочатку, однаково тисячу повторів, вічне втікання його з усіх побачень, призначених мені через мережу... "А я ж тебе чекав!" – "Не бреши, я прийшла за 20 хвилин і стирчала там годину!" – "Я чекав тебе, клянусь!" Коли я його ще не впізнала, то навіть серйозно думала, що ми живемо в паралельних світах, що він справді був біля пам’ятника першодрукарю Івану Федорову, і я була, тільки у різних світах...
Але потім я впізнала його. Мріяла – от колись усе виясниться і він мені розповість…
І от він узяв і вмер.
Я ж таки мушу знайти його, побачити його.... Він таки ж мусить знати, хоче чи не хоче, бо інакше я здурію, просто заверещу, помру, бо як же так можна жити, знаючи, що ти не встигла, не змогла, перетирати в пам'яті всі наші зустрічі, яких не було, читати всю переписку, всі розмови, поки не поїде дах од відчаю...
І нікому не казала – а що казати? І зараз не стану, не стану ж я всім розповідати, що я мусила, мусила, що в мене дикі істерики, що я жити не можу і не можу дивитись на пісну Олегову морду, і не можу слухати ниття про те, яка в нього біда – в нього! Та він за рік усе забуде і не згадає, хіба дітей своїх лякати, як вони в нього заведуться і підростуть, а я...
Я замовкла, не додумавши думку, а що – я? Задумалась і підвисла, як мій глюкавий комп.
Скільки я за ним, собакою, просиділа ночами і днями. З Артуром чатилась, Артуру писала, а потім він приходив до нас, як знов щось не працювало – а в нас вічно щось ламалося, бо цей комп Олег, дурень, сам склав, деталей набрав і накупив по своїх друзяках, – приходив, сідав, починав розбиратись. І пальцями молотив по тих самих клавішах, що і я, коли писала йому. Струшував зі столу крихти від піци (а я писала, що її їм), відсовував чашку з присохлими до дна рештками кави (а він питав, чи не пила я сьогодні тої кави, що він лишив мені за муром, щоб я знайшла), заглядав у той самий монітор, із якого ще годинку тому дивились на мене букви, набрані його руками, і в тих буквах... не те, що зараз у його очах, зовсім не те!
І не кажіть мені, я сама, я собі сама не вірю, я не стану себе слухати – не кажіть мені, що йому було до мене абсолютно байдуже, не могло, не могло, не могло, ні! В тих словах була відповідь мені на моє дурнувате кохання, на мою дурість цю, яка їла мене, гризла мене, гнала мене вулицями, не давала заснути, не давала говорити, душачи за шию, коли він був близько... І не від заздрості до Юльки, як можна подумати... зовсім ні – я його вже давно любила, бо інакше бути не могло. Я його хтозна-скільки шукала, і я не винна, що не одразу зрозуміла, не одразу впізнала, що оцей – замучений програміст, і отой – що пише мені такі листи, та сама людина... Але ж і він мене зовсім ніколи не впізнав! А я ще раділа, ідіотка, як мала дівчинка: бачу-бачу, скажу-скажу, тільки не тепер, бо дражнюсь із тобою, щоб ти вгадав. А треба було не дражнитися... Та що вже тепер?
Каменюки слизькі і гострі – черевики промокли, хлюпає всередині, бридко!
І раптом – як удар у морду – прямо переді мною став Львівський вокзал власною будівлею. Привокзальна площа, фонтан, лавочки, ларьочки. Тільки таксі не стоять рядком – зовсім машин немає. І людей немає.
Ліхтарі горять, потріскують. По асфальту тихо-тихо йду. Ніч.
Під зеленим прозорим козирком не дзижчать мошки. Не віє вітер, не валяється ніде упаковка від шоколадки. Тільки пил на асфальті – дрібний, м'який. І камінці пролітають, поблискуючи в світлі ліхтарів – великі, малесенькі, купками, по одному...