Тисячі "значить" може бути!
— Гаразд. Я скажу, коли ви й досі самі не збагнули... Голос Іванові Семеновичу бринів спокійно і металево.
Руба долонею по столі такт відбиваючи, казав, собі, а не ин-шим, здавалось, з'ясовуючи:
— Однаково мені, чому тягне мене до цієї співачки. Важно, що тягне. І важно, що не хочу я цього. Не на словах, а справді, глибоко й щиро. Я мов розколовся надвоє, сам з собою змагаюсь... Чи недуга це, як Куниця казав, чи ні, не знаю; але ж мука страшна. Та довго так бути не може: якась половина моя мусить перемогти, мушу я знову стати суцільним.
— Тек-с,— задумався Писаренко.— Але ж чому ти думаєш, що переможе воля твоя, твоя свідомість, чи що, а не ця... пристрасть? Чому ти певен?..
Іван Семенович сумно похитав головою.
— Я не певен,— заплющився він.— Для того й вас кликав, мабуть... Для того і Наталці... Щоб було спертись на кого.
Посміхнувсь жалісливо й стомлено, але ж не дав йому спочити Писаренко, спитав:
— А нащо тобі боротися з цим? Може, краще скоритись?
— Та відчуй же — не хочу я цього,— не ствердив, а мов поскарживсь Іван Семенович.
— Чому не хочеш? — як щасливий шахіст "шах і мат", вигукнув пошепки Писаренко.
Іван Семенович подививсь на нього пильно та сліпо і тихо-тихо вронив:
— Зміщанюсь...
Довго палили мовчки, потім відхилив двері Куниця й гукнув сипко:
— Наталко! А зайдіть-но сюди!
Зачувши жінчині кроки, Іван Семенович відсунувся від стола так, щоб тінь від дашка падала йому на обличчя, і сидів нерухомо, стиха цигаркою пихкаючи.
— Що це у вас? Нарада? — запитала, під дверима ставши, Наталка.
— Угу...— промимрив Куниця.— А ви — як представник Жінвідділу...
І зиркнув благально на Писаренка.
— Та що це ви всі якісь... Що сталось?
— Нічого не сталося, власне,— виступив з кутка Писаренко.— А єсть у нас складна дуже справа, яку треба розв'язувати з вами спільно...
— Спільно? Зі мною?
— Да... Тільки ви не хвилюйтесь...
— Я не хвилююсь,— зблідла трохи Наталка й, сівши, наказала: — Викладуйте.
— Справа, бачите, така складна й надзвичайна, що я навіть не знаю, як і почати,— погриз Писаренко сірничка.— Власне, все це мав би сказати вам сам Іван, але ж...
— Чорт знає що! — вигукнув раптом Куниця й, бігаючи з кутка в куток, фраз не кінчаючи, доводив, що все це зовсім не так складно, як ці два йолопи уявляють, що це все надзвичайно просто, як палець, просто і кожному зрозуміло. І нема чого крутити та плутати, а треба все руба й одверто казати... Адже Наталка — своя людина, з нею нема чого сюсюкати; не бійсь — істерики не підпустить!
І враз підступив до неї, розчервонілий і збентежений:
— Ну от уявіть, Наталко, що нагрішив ваш чоловік проти вас, а тепер прийшов до вас покутувати...
— Не уявляю,— тихо й по складах відповіла та і, підвівшися з стільця, випросталась серед кімнати.
"Яка вона... незграбна",— майнуло Іванові Семеновичу, а Куниця замахав перед нею руками, немов обвівав її, щоб не знепритомніла:
— І не уявляйте! — вигукував.— І не треба уявляти! Бо й немає нічого такого! І не було! І не буде! В тім-то й справа, що не буде! О! Ніякої зради!
Відіпхнув його Писаренко.
— Годі! — кинувши і поклавши Наталці руки на плечі, примусив її сісти знову і сам сів поруч. Притишено, як дітям казку, розповів їй усе, що сталось з Іваном Семеновичем, а скінчивши, довго захоплювався красою його вчинку, цим величним внеском у новий побут.
— Ви ж зрозумійте, Наталко, як це ново і незвичайно: замість ховатись від вас, замість брехати вам, чоловік звіряє вам всього себе як другові, як найкращому помічникові в складній і трудній справі будування життя! Там, де звичайно звивають кубло своє брехня, зрада, ворожнеча, там у вас — взаємне довір'я, взаємна допомога, розуміння...
І хіба вас, як жінку, як подругу чоловіка, не тішить те, що можете ви допомогти йому в тяжку хвилину, в час, коли бореться він сам з собою, повстає супроти сліпої сили інстинкту, що загрожує йому зруйнувати його — отже, й ваше почасти — життя... Це найвища допомога жінки чоловікові!
Не карати його за зраду, а щиро допомогти йому уникнути її, раз він сам щиро її не хоче...
Замовчав, і всі мовчали, уникаючи дивитись одне на одного. А коли підвелася Наталка, звели на неї напружені погляди, чекаючи, що одним словом — яким, не знали — розв'яже міцно затягнутий вузол, але ж промовила тільки, куточки вуст підбираючи:
— Ходімо, хто хоче, чай пити.
XII
Була у Наталки звичка: завсігди говорила уривчасто, немов сердилась, на бесідника здебільшого не дивлячись. Знав це Іван Семенович і давно не звертав на це уваги, але ж тепер почала непокоїти його ця манера дружини: чув, що уникає вона говорити з ним і дивитись на нього. І через те сам не міг заговорити до неї, а коли випадково збігавсь з нею очима — косив погляд, кудись у куток або на підлогу його переводив. Почував себе в її присутності так, немов знав, що відомо їй про якусь велику його провину, а мужности не мав їй признатись — і вона карала його за це мовчанкою...
Кілька разів, почуваючи, що не можна й далі мовчати, розуміючи, що мусить він перший заговорити, повертався Іван Семенович додому рішучий і суворий — зараз же, хоч там що, переговорити з нею, покласти край цим ненормальним відносинам. За що мучать вони одне одного, справді? Власне, вона. За що мучить вона його цими запитливими бистрими поглядами? Хіба не довів він своєї глибокої довіри й щирости до неї, сам, з власної волі, у всьому признавшись? Хіба не взяв він на себе найважчий для чоловіка супроти жінки обов'язок — не критись, зрадивши, а її саму покликати на боротьбу проти можливої зради? Як же може вона карати його тепер, коли й нема за що? Та чи й не здається йому все це, адже й раніше вона завсігди говорила коротко й сухо, без жодного зайвого слова, без ласкавої нотки в голосі?
Але ж всякий раз, як піднімала назустріч вона йому очі й кидала, мов розчаровано трохи: "Ти вже повернувся?" — втрачав Іван Семенович певність і рішучість і, вдаючи, що заклопотаний він страшенно, поспішав до своєї кімнати, щільно двері за собою причиняючи. Не одну верству з кутка в куток по кімнаті проходив, і що більше думав, то все більше непевнивсь своєї правоти, все більше на Наталку досадував...
Тоді йшов до Куниці.
— Ну, що, Ваніку, як? Все ще мовчить? — щовечора запитував той товариша і, не чекаючи відповіди, кінчав звичайно: — Нда... Психологія...
— Мовчить,— відказував Іван Семенович.— Власне, мовчимо, бо і я слів до неї не маю.
А одного разу додав розгублено і безнадійно:
— Не знаю, чим закінчиться оця мовчанка.
Почув тоді, що несила йому її порушити, а Наталка не хоче: все більше уникає його, все менше вдома буває.
— Та що ж вона, зовсім кинула говорити до тебе, чи що? — несміливо запитав Куниця.
Останні дні почав помічати Іван Семенович, що уникає Куниця дивитись на нього просто і ніколи ні про що не розпитує; вислухає уважно, зітхаючи глибоко й нудно, і зразу ж постарається про щось инше заговорити.
— Ти не крути, Куниця! — спробував Іван Семенович спіймати його погляд.— Чого розпитуєш, коли нецікаво тобі! Деліка-атнічаєш!..— сказав глузливо.
Куниця посмикав собі вуса й відказав розважливо, скинувши ясний погляд:
— Дурень ти, Ваніку, от що. Такий дурень, що й ми з тобою всі подуріли. Ну, ти розміркуй, з якої б речи почав я тебе сам випитувати, в душу твою — чи куди там — вдиратися?
— Отже, й кажу — делікатнічаєш. Цирліх-манірліх показуєш...
— А, по-твоєму ж, як? — І, остаточно розсердившись, засичав: — Та зрозумій же ти, йолоп триповерховий, що не тільки я, всякий би тут не знав, на яку ступити... Бо справа яка? Ін-тим-на! — по складах вимовив він.— Хочеш — скажеш; не хочеш — ні...
— От, от! Інтимна! — погодивсь Іван Семенович.— Оце тебе й лякає. Бо в справі такій мало радити, треба радити щиро! Тобто не тільки чуже нутро роздивившись, а й своє показавши... Щоб радити мене, мусиш себе на моє місце поставити і говорити не про те, що я — на твою думку — мушу робити, а що ти сам робив би... Ну, а така щирість не під силу нам...
Немов пізнаючи, які ці слова на смак, пожував Куниця, язиком поцмокуючи.
— Туман, Ваніку. Мжичка. І додав задоволено:
— Ну й інтелігентик би з тебе вийшов! Ан-тик!
Іван Семенович промовчав — инакше відповів би зло й обурено. Не ображало, а дратувало його, що почали вони — Писаренко, а тепер і Куниця — ставитись до нього якось звисока, з якоюсь дошкульною жалістю чи негаразд прихованим презирством. "Міщанин!", "інтелігентик!" А що ж різнить його від них? Чим він завинив кінець кінцем! Хіба тим, що — супроти волі його — примусило життя переживати таке, чого не зазнали инші? Чи тим, що повстав він проти цього, почуваючи, що це непотрібне йому? А чи тим, нарешті, що, сил своїх не певний, він инших — найближчих — покликав на допомогу? А вони? Хіба спробували вони по-хорошому його зрозуміти, допомогти йому щиро?
— Інтелігентик? — перепитав він, вже одягаючись.— Не знаю, Кунице... Але ж знаю, що це не порада і не допомога. А я по них і приходив до тебе...
І, не слухаючи, що говорить уражений господар, грюкнув дверима.
Тихо було надворі й порожньо, так тихо, що голосним видався Іванові Семеновичу рип його черевиків, і ця досадна дрібничка спочатку розсердила його дуже, а далі засмутила: здався він собі чомусь затурканим-затурканим і самотнім без краю... Блукає він цими темними й тихими завулками і ніяк дорогу не напитає, і ніхто не хоче допомогти йому, кидають його напризволяще, самого як палець...
Звичайно, самого. Всі, навіть Наталка, на чию підтримку і допомогу він спокійно сподівався... Навіть вона. Бо вся її поведінка теперішня: це безкінечне гнітюче мовчання, ці гострі, спідтишка, погляди — хіба не свідчать вони про те, що має він у ній швидше ворога, ніж друга... Бо не хоче вона допомогти йому, сама штовхає його туди, до тієї...
Іван Семенович зціпив губи і, не думаючи, до рипу черевиків прислухаючись, прискорив ходу.
Дома застав Наталку саму; сиділа за чаєм, над книжкою схилившись.
— Ну, здрастуй! — сів проти неї Іван Семенович і враз почув — бути розмові: привітав якось особливо, тоном незвичайним.
Наталка помалу — до крапки дочитавши — відсунула книгу й скинула на нього уважний, трохи здивований погляд.
— Здрастуй.
Придивлялись одне до одного, мов пригадуючи,— тьмарила очі обом задума,— мов пізнаючи одне одного після довгої розлуки...