Лісове Озеро

Щасливими, зачудованими, широко розплющеними очима дивилась на світ...

Корови — у таборі. Тут же і річка, і ліс. Повітря — вдих­неш і наче джерельної води ковтнув. Бідно тоді всі жили, бідно, та дружно. Всі доярки, так само як і Варя, прино­сили з дому хто що міг: та — картоплі, та — пшонця, а та і сала кавалок. Всі гуртом варили польову кашу... Гості до них частенько навідувалися — у лісі стояла військова час­тина. З гармошкою приходили хлопці — "проводили врем'я", як казала Варина подруга. Вона, ця ж подруга, і познайо­мила з Валентином...

Здалеку був хлопець, із Росії. Високий, плечавий, а що вже веселий — кого хоч розвеселить. У клубі в їхньому на­віть виступав, гуморески читав... Щось було нестримне у ньому, крилате, по-справжньому російське... Льотчик... Зо­лоті крильця на голубих петличках...

В середу і в суботу Варя приходила додому. Весняного суботнього вечора пішов Валентин Варю проводжати. Сто­яли — солов'їв слухали. Вечір палав пишно-пишно, а вони ж, сатанята, мов серце виймають — так витьохкують, так заливаються — луна іде бором. Місяць зійшов — повня, на узліссі — хоч голиння греби. Подивився Валентин Варі у очі, зітхнув і похапцем почав щось діставати із нагрудної кишеньки на гімнастерці.

— Ось... На. Хай все це у тебе буде...

— Що це? Фотографії?

— Та це... Сирота я... Ось все, що в мене є: ось — брат... Ось другий... Хай все це у тебе буде... Все одно я буду з тобою, тільки з тобою...

Шаленіли, захлиналися солов'ї. До самого ранку не змов­кали. А зранку Валентинові їхати. Попрощалися, поглянув Валько в небо, там, високо-високо, у сяючій світанковій си­няві ясно зблискує іскорка.

— Винищувач... — щасливо всміхнувся. — Отак і я завт­ра буду...

Дуже скоро прийшов перший лист. Другого дня Варя отримала аж два послання. На третій — теж два. Поштарка сміялася: про що можна так багато писати?.. Було про що. І на кожен лист Варя відписувала відповідь. І листи писа­ла, і щоразу, як загуде, так і вибігає: який — пасажирський чи військовий? А що, як це Валентин? Не рік і не два ми­нуло відтоді, але й тепер, як побачить у синяві срібну ця­точку, серце стискається...

Все було — і при місяці стояли, і листи писали, а стежки свої так і не змогли поєднати...

Якось розговорилася Варя з мамою. Вболіває старенька: не складається у доньки сімейне життя, і всю свою любов, усю нерозтрачену ніжність віддає роботі. Любить роботу — несамовито, до нестями любить... Але жінці, окрім роботи, потрібна іще родина — чоловік, діти...

Послухала Варя, послухала, а потім і каже:

— Не треба про це, мамо... Син у мене є —тут я щас­лива, бач, який хлопець росте... А чоловік... Ніколи я біль­ше не буду одружуватися...

Мати її зрозуміла.

І татко б зрозумів,— нема татка...

До останніх днів, уже тяжко хворий, усе вболівав, що не може, як раніше, підвезти доньці возиком трави: наче й немало зеленої маси вивантажують щодня біля ферми з тракторного причепа, але ж і корів багато...

Варя відкладає в'язання і — вкотре — поглядає на старі, іще батькові ходики: рано іще, та вже, мабуть, можна і по­чинати збиратися.

Приготувала сніданок, а сама їсти так і не змогла. Одяг­ла ватянку, бурки... Вийшла на ганок, а хуртовина вже влягається. Скоро і зовсім стихло...

Саме в отій тиші — холодній, досвітній — і зринула страш­на думка. Найбільша, найтяжча за оту ніч тривога крижа­ним холодом охопила душу.

Варя опиралася, не піддавалась, заспокоювала сама себе, та тривога не відступалася. "Ну, добре, — немов нашіпту­вав хтось, — все це правильно, назад дороги нема. Ти по­винна цього ранку здоїти своїх двадцять п'ять корів одно­часно з тими, у кого по дванадцять чи по п'ятнадцять. Якщо не здоїш, не встигнеш,— це ще не все втрачено — удруге почнеш, утретє. Але ж...

Від цього "але ж" і починало все холонути.

Але ж може статися і таке: вдесяте, всоте спробує і... І все ж таки не зможе. Так от — що ж тоді?

Холодно...

Зовсім холодно стає Варі. І холодно і — вперше у житті — по-справжньому страшно. "Не зможе"... То навіщо тоді й жити...

З тяжким серцем, повна найстрашніших передчуттів, ру­шає Варя. На вулиці — жодної душі...

3

На вулиці — жодної душі. Хоч би хтось живий озвався, подав голос. Хоч би вітер загув десь у гілках.

Подумала отак і саме в ту мить справді почула гул.

Здалеку-здалеку, десь ізвідти, з-за досвітніх борів, на­ближалося ледве чутне бриніння. Кожної миті воно гучні­шало, ставало виразнішим, повнозвучнішим і нарешті пере­росло в могутній радісний двигіт, накотилося хвилею, виповнило увесь світ... Здавалося, що разом із рейками, разом із поїздом бриніли і сосни, і мерзла дзвінка земля, і навіть навислі, осяяні низьким — уже над обрієм — перед­світанковим місяцем, снігові хмари. Здавалося, бриніли і стовпи, і напнуті телеграфні дроти, і кожна суха, вкрита па­мороззю бадилинка на Вариній стежці. В серці віддавалося оте бриніння.

Варя зупинилася. Рідним, радісним, з дитинства знаним гаряче хлюпнуло в серце.

Батько...

Батьків "колективний" поїзд...

Батьків голос ожив, забринів у серці: "Ми — хто?.. Ми — робітничий клас..."

Стоїть Варя. Поїзд уже пройшов, уже даленіє. А в неї щасливі сльози... Сльози — щасливі, а в горлі — клубок: "Спасибі, татку,— шепоче,— спасибі... От ми й зустрілися... Спасибі за підмогу..."

На ферму прийшла вчасно — разом з усіма доярками. І почала разом з ними. Підключила два апарати. Працюва­лося легко, на диво легко, наче і не було тяжкої безсонної ночі.

Подоїла одночасно з усіма, всі корови молоко віддали. Вийшла з корівника, і таке в неї дивне відчуття, наче не день, не рік — змалку терпіла спрагу, а зараз от — уперше в житті — взяла і вгамувала, залила джерельним холодни­ком...

Так, це і справді перемога. Але — чи остання? З цієї, по­ки що найвищої верховини у досвітньому серпанку бачить Варя вершини нові й нові і незрівнянно вищі... А подолана гора вже ніби не дуже й крута...

Що ж, може, воно так і є, та все ж саме тоді, в той день Варя відчула: оця найперша вершина — найголовніша вер­шина її життя...

Настане час, візьме Варя і сорок корів, і п'ятдесят, і сто, але на це не так тяжко буде зважитись, як на ті двадцять п'ять...

Перша сходинка...

Перша...

Саме з неї почалася слава Героя і лауреата...

ПІСНЯ СЬОМА

1

Розчинила двері — в обличчя так і війнуло квасним, кис­луватим духом: силос кормачі роздають. На вулиці мороз, і в корівнику сивий туманець, кожна годівниця парує.

— Дівчата!.. Здрастуйте, дівчата!..

Всі двадцять п'ять голів повертаються до неї. Підійшла, пестить:

— Лапочки мої... Дівчаточка мої...

І кожна до Варі озивається. Ось невеличка ловкенька Монголочка. Ця, мукаючи, все намагається руку лизнути. Круторога мовчки дивиться, а коли підійдеш, обнюхає і ди­хає, дихає у вухо, наче шепоче щось. А ось Акація, то — пустуха, під час доїння, як не ховай, все одно вкраде руш­ника.

Майка, Маруся, Лупата, Олень, Галка, Антена...

Білоголова...

Ця — серйозна, все наче незадоволена чимось. Всі їдять, що дають, хоч трапляється, комбікорм тхне рибою. Не дуже охоче, а все ж їдять. А ця понюхає, подивиться на Варю і — все. Скільки не умовляй — не доторкнеться.

Чубарка, Муха... На прогулянці, на пасовищі це — два отамани, усі корови за ними йдуть. І за огорожею не заспо­кояться, поки не знайдуть дірку.

Кожна корова — характер, за кожною — ціла історія. А що вже пам'ять у них — усе чисто пам'ятають. Особли­во — ласку...

Ось — Берізка. Не давалася доїти, аж поки не з'їсть яб­луко. Візьме із Вариної долоні, схрумає і тільки тоді до­їться. Майже всі яблука із свого садка перетягала на фер­му. Яблука скінчилися, а Берізка того зрозуміти не хоче. Насилу якось укоськали. Тепер доїться без частування, але обов'язково перед самим доїнням треба погладити і щось ласкаве сказати. Не скажеш — молока не жди.

Варя привіталася із скотарем і — за діло. Робота в неї зараз особлива. Доярки не часто цікавляться, як той кормач роздає корми: роздав, щоб усім вистачило, і гаразд. Зов­сім не так у Варі — ходить поряд з кормачем і показує:

— Монголочці більше... Ще, ще більше! Вона в нас за­раз прибавляє й прибавляє... А Антені менше — іде в за­пуск. І Чубарці менше. А Горобині ще підсип, ця теж прибавляє...

Про це її нововведення навіть у газеті писали. Стаття називалася "Індивідуальне годування"...

Отак і ходять удвох, вона і кормач. З цим хлопцем наче усе гаразд — старанний, уважний. Завжди тверезий. А бу­вали й інші. Бували й такі, що, як кажуть у Безлюдівці, "не просихали", і на ферму приходить п'яний, і тут, у ко­рівнику, ні-ні та й хильне. А з п'яного — яка робота? Ні­чого не встигає, зробиш такому зауваження — злоститься, на коровах зганяє злість. Цього вже Варя терпіти не може. Той, хто ударив корову, хай пощади не жде...

Накричить, а потім сяде та й плаче: ну як це так? Гірко плаче, і ніхто її горе не розрадить, ніхто, крім однієї лю­дини.

Заходить ця людина на ферму завжди неквапно, гово­рить неголосно, а всі одразу немов підтягаються. І всі — до нього:

— Миколо Лаврентійовичу, а в мене...

— Миколо Лаврентійовичу, а я...

Миколу Лаврентійовича Перегона, колгоспного зоотехні­ка, усі поважають. Він ніколи не командує, не наказує, він радить, тільки радить, та не було ще випадку, щоб хтось не прислухався до його поради.

Фронтовик, командир батареї, тричі поранений, він і в мирній праці мужній, спокійний, впевнений у собі. Перший наставник у Варі, перший порадник. Розкаже йому про все, він вислухає, а потім і почне: це — слушно, це — правильно, а оце, бач, трохи погарячкувала. П'яниць він, як і Варя, теж не терпить.

До Миколи Лаврентійовича завжди зверталася з усім, що непокоїло. От і сьогодні, іде між рядами з кормачем, а дум­ка — про наступну розмову. Давно вже збиралася погово­рити з Перегоном, давно, з минулого року...

Поставили їй торік двадцять п'ять корів. Ніч перед тим не спала, так хвилювалася, а виявилося — надаремно. За рік їй треба було здати сто тонн, а вона надоїла сто вісім. Та ще й час залишався, в кіно ходила.

От з цього і почалося. Прогуляється, подивиться фільм — і гарно на душі, і водночас якось смутно. "Ну чого ти, — заспокоювала себе, — ну все ж у тебе гаразд, всі тебе хва­лять".

Так, хвалять, навіть орденом "Знак Пошани" нагоро­дили...

Хвалять, та від хвали отієї смуток у серці іще наче гост­рішає.