Учора Валя обіцялася прийти до нього гулять. Учора він гуляв у Валі, взувши сестрині чоботи. І хоч сьогодні сестриних чобіт не було, він міг би і босяка перебігти свій і Явдошин городи і погукати Валю від тину. Але він не буде цього робити, аби не думала про себе багато. Як домовилися, так хай і буде. На настінному годинникові, з двома котиками над циферблатом, хилитався, поцокуючи, маятник, але якось повільно, мляво. Хлопчик ковзнув з підвіконня, прочеберяв по лавах довкола столу і підтяг гирю годинника, як це робив щоранку батько. Але маятник не пришвидшив ходу, чалапав по стіні, наче три дні не годований. Тоді Хлопчик зіп'явся навшпиньки на краю лави і перевів велику стрілку годинника, виписавши пальцем коло навкруг циферблата. І вернувся на підвіконня. У розкоряці пепенки сидів, облизуючись, кіт Мурчик, синиці перелетіли на чорні, безголові соняшники і випивали оченята дрібному пасинчинню. Сорока в Явдошиному дворі дзьобала з корита, злодійкувато озираючись довкола. А хвіртка на Рачишин город була зачинена і ніхто не йшов через грядки в матових люстерках замерзлих калюжок, наче в бабиному літі. В підпіччі шкреблися миші. Небо облягало на землю сніговими хмарами, політували сніжинки, а з кутків хати насувався морок. Хлопчик ще раз крутнув стрілку годинника, підгинаючи час, а коли визирнув у вікно, Валя бігла через городи до його хати, босоніж, у довгій полотняній спідничці, закутана у вовняну материну хустку, краї якої оперезували груди. Під її рукою метляла ватяними ніжками саморобна, з виточеною з дерева головою лялька.
Валя пробігла попід вікнами до сінешних дверей, двері скрипнули, розчахнулися хатні, кутки втягли в себе морок, наче корова з відра, і хата освітилася.
— Ой, матка, як ішла на роботу, сховала батькові чоботи, бо я кашляю. Але я однак прибігла босяка, бо знаю, що ти чекаєш…
І ковзнула на лежанку, притулилася до комина, натягла на червоні від холоду ноги поділ спіднички. Хлопчик вибрався на піч, стяг з черені теплого коца і поклав їй на коліна. Дівчинка вся тремтіла, щоки горіли вогнем.
— Ну, і дасть матка прочухана, якщо дізнається! Але я на трошки, скоро прийде свиню годувать, яна в коморі, зерно віє. А се тобі, матка з базару принесла, я вже одну злопала, я вже не хочу…
Валя дістала з-під хустки і подала Хлопчикові, провівши очима, базарний пряник, випечений із тіста, замішаного на малясі. Ми звали такі пряники баринею, бо на продовгуватому коржикові, що нагадував формою тлусту жіночу постать, були намальовані солодкою, червоною і білою помадками голова в очіпку, руки — в боки і фартушок. Пряник лежав у Хлопчика на долоні, він їв гостинця голодними очима, але пересилив себе і сказав:
— Хай йон луччей тобі буде. Се твоя матка купила.
— Дак я тольки шматочок одкушу…
Вона одкусила, од фартушка, тоді відкусив Хлопчик, од голови. Так вони одкушували по крихті, виставляючись одне перед одним, аби не здатися занадто ласими до гостинця, поки од пряника не залишилася сама серединка. Валя узяла її в свої зубенята, самий краєчок, і прогугнявила:
— Одкусуй…
Хлопчик обережно наблизив своє обличчя до Валиного, узяв зубами краєчок пряника, їхні губи зустрілися.
Губи дівчинки були солодкі.
— А що я тобі зараз покажу! — протяжне мовила по хвилі гостя, розв'язуючи зав'язані на спині кінці хустки. — Сядь коло мене, та ближчей, я не кусаюся…
Хлопчик посунувся ближче до Валі, і собі обіпершись спиною об теплий комин. І чи то від тепла, чи від пряника солодкого, чи від губ дівчинки, солодких, йому робилося млосно, не ставало чим дихати. А ще як Валя розперезала хустку і накрила обох їх, теплою вовняною хусткою, з головами. Було жарко, задушно, страшно, і серце Хлопчика трохи не вистрибувало з грудей.
— Дивися мені на голову, — прошептала дівчина.
Аж тепер Хлопчик побачив у чорному піднебессі їхнього маленького світу, світу для двох, червонокрилого, із синім тулубцем метелика, він жеврів у Валиному волоссячку, як жаринка в пригаслому вогнищі. Сяєво від нього було холодне, як од квітки, що її привезла з Німеччини Малащина дочка, але наповнювало собою халабудинку з напнутої хустки, комина та лежанки, і Хлопчик бачив у рожевій напівтьмі усміхнені, горді Валині оченята, і її руки, якими дівчинка поправляла волосся, він потягся до метелика, рука ковзнула по її ліктях, лягла на її гострі колінця і знову подерлася, чеберяючи пальчиками, по тілу дівчини, як павучок по павутині…
— Ой, ну тебе! Я боюся лоскоту! — зовсім по-дорослому, немов дівчата на колодках, реготнула Валя і стягла з голови вовняну хустку. Метелик погас. І усе скінчилося. — Се дядько Лозовий подарував матці моїй, а я узяла поносити, яна мене уб'є, як дізнається. Побіжу я, бо скоро прийде з комори свиненя годувать. Трохи у тебе погрілася, і за те спасибі. Бо у нас піч ледве тепла. Дядько Лозовий обіцяв дров привезти, та й досюль везе.
Іван Лозовий, бригадир, підходжував до Валиної матері, про це знав увесь куток, знав і Хлопчик з розмов дорослих.
Дівчинка ковзнула з лежанки на піл, з полу на підлогу, завинулася в хустку, зав'язавши краї на спині:
— Скучай за мною, як соловей за літом… А завтра — ти приходь до мене гулять.
І подріботіла до дверей. Хряснули хатні двері, скрипнули сінешні, закушкана в теплу хустку постать дівчинки промерехтіла повз вікна. Хлопчик кинувся до вікна, що виходило у сад. З холодного, провислого неба сіявся сніг — густий, лапатий. Валя, блискаючи обліпленими першоснігом босими ногами, бігла через Теленишину грядку. Од хвіртки махнула йому рукою, ніби певна була, що Хлопчик дивиться у вікно. Я ще не знав, не думав, не здогадувався, що бачу її востаннє. На полу, розкинувши ватяні руки, лежала забута Валентиною лялька. На її дерев'яній голівці білів пошитий дівчинкою очіпок, а лице, розмальоване хімічним олівцем, усміхалося широкими, повними, синіми губами. Над круглими озерцями зіниць синіли густі і довгі віяльця вій. Я поцілував ляльку в білий очіпок, як цілувала мене мати в голівку, притиснув її до грудей і знову всівся на підвіконні. Зима заглядала у всі четверо вікон, у хаті посвітлішало, і, наповнюючись тим холодним, лопотливим світлом, вона пливла в небо, назустріч снігопадові. Не стало Хутора, не стало Рачишиного двору і Теленової хатки по той бік вузької грядки. Навіть наш хлівець і той розтанув, зник за пеленою снігу, що безупинно точився з невидимих хмар. Хату в небі гойдало, наче колиску, я задрімав, облігши спиною на лутку вікна. Прокинувся від холоду, мене усього трусило. Зуб на зуб не попадав. Сніг перестав, вечір тулив до шибок сині долоньки, хата, наповнившись важкими сутінками, знову облягла на засніжену землю. У городі, за двориком скрипіли колеса і погукував до коней батько. По тому важко гухнув об мерзлу землю окоренок дерева. Увійшла в хату мати, засвітила каганця. Я ніби прилип до вікна, руки і ноги геть задерев'яніли, але ляльку усе ще притискав до грудей. Мати узяла мене на руки разом із лялькою, винесла на піч, поклала на усе ще теплій черені біля комина, накрила рядном. Я обійняв ляльку обома руками, зігрівся під рядном і заснув. Попоравшись, мати гукала до мене через комин од мисника:
— Вставай вечерять, ти ж голодний!
— Не голодний… — промимрив я крізь сон.
— А що ж ти їв?
— Пряник. Валя принесла.
— Бач, тебе уже дєвки годують, уже тобі матка не треба… — ревниво мовила мати.
Але я знову спав, важким, душним сном. Усю ніч мені снилася Рачишина Валя. Схожа на янгеля із ікони на покутті, у довгій білій полотнянці, боса, вона стояла на снігу під нашим вікном, у її руці жевріла свічка, краплі воску сльозилися по свічці і падали на білу, наче із снігу виліплену, долоньку.
Прокинувся я уже серед дня, весь — як у вогні, у горлі застрягла скабка, навіть слину боляче було ковтать і тяжко дихать. На лежанці, біля мого узголів'я стояла сестра Люба:
— Мамо, він вогнем горить. Треба до нього лікаря, тепер діти од дифтериту мруть, як мухи.
— Се його Валька нагородила. Рачиха, ледь розвидніло, по козиний жир прибігала, Валька її на часник дише, — озвалася з-за комина мати. — А де того дохтора у Петрушині взять? Змажу йому груди козиним жиром. А горлечко — гасом, яке ще лєчення я можу придумать?
Я спробував засміятися, почувши, що Валька — на часник дише. Бо ще не знав, що ці слова значать. У грудях забулькало, захрипіло, я зайшовся кашлем, не ставало чим дихати. Дні і ночі злилися для мене у непроглядний, гарячий, задушний морок. Якось із того мороку випливли, червоно засвітилися сестрині слова:
— Валька Рачишина померла і наш Ябля помре, треба щось робить…
Досі пам'ятаю ті хвилини. Ніби вчора. Я лежу на печі, одвернувшись паленіючим обличчям до комина. Уже я ніби відречений від світу живих. Уже ніби прірва розділяє мене і моїх сестер, матір, батька. І я радію, що скоро помру, бо напевно знаю, що смерті немає, а все як у материних, перед сном, оповідках: дітки із землі летять прямісінько до раю, там завжди тепло і ситно, там уже чекає на мене Валька, і, можливо, ми ще сьогодні гратимемо з нею в крем'яхи, синіми, небесними камінчиками…
Батько одвіз чорторийській дохторші кусень сала і таки упросив її поглядіти мене. Вона з'явилася в нашій хаті у чорній, довгополій шубі, пошитій з погано вичинених вовчих шкур, тоді вовків у нетрищах поліських було видимо-невидимо, одного осіннього вечора вони трохи не роздерли мою сестру Любу, що поверталася з Чернігова. Люба встигла видертися на вербу край шляху і просиділа на ній до ранку. У хаті запахло звіром. Пес скулився, сховався у будку і звідти тихенько підвивав. Кіт видряпався на комин, під стелю. Усе це я знаю уже з пізніших розповідей, бо у ті хвилини мені було байдуже і до вовків, і до пса та котика. Я уже не думав про смерть, про рай, про Валю і про крем'яхи із синіх небесних камінчиків. Можливо, душею я вже давно був там, лише тіло ще опиралося смерті. Я задихався. Дохторша у вовчій шубі виматюкала батька з матір'ю, вона це уміла, чимось там намазала мені горло і наказала негайно одягати мене та нести на підводу. Батько, мати, дохторша і я, закутаний у кожушку, глядячи на ніч, покотили товстоліською полівкою до Чернігова. Саньми було ще ранувато, сніг ледве встелив землю, возом пізно.