Вона ще молода. А свій план вона мусить зреалізувати й стати лікаркою, приватною чи при якімось шпиталю, все то одно. Щоби лише свого дійти.
"Бабуню!" — кликала з блискучими очима й захватом.
"Ваша Ева, ваша внучка лікаркою при шпиталі, а з часом, може — як буде працювати, буде здібна, й одною з найліпших межи нашими лікарками, жінками. — Що ви думаєте, бабуню? Ге?
Чи се не честь, не щастя?"
"А що буде з женихами, Ево? Вони вставляються, се буде певніше, чим лікарювання".
Ева поглянула на бабуню й, закопиливши спідну губку, сказала, випрямившися, трохи зарозуміло: "Поживемо, побачимо".
Бабуня усміхалася, як до балачки десятилітньої дитини, гладила її пестливо по молодім лиці, хоч в душі знала добре, що внучка, котру любила понад все на світі, думала й поступала на свій молодий вік поважно й чим раз то здобувала собі супроти неї в тім напрямі твердий ґрунт. "Як Бог захоче, серденько, — говорила відтак спокійно, — бо все-таки він рішає людську долю. Він один остає, помимо всього, одинокий керовник і проти нього не станеш нігде на суд, коли не йде, як хочеш. А може, прийде й такий чоловік по тебе, завертаю я знов на своє, що й всі студії будуть тобі проти нього нічим, бо будь-що-будь призначення жінки є все-таки не що інше, а бодай на першім місці, вийти заміж, дбати про домашню господарку, про чоловіка й виховувати гарних і добрих дітей. Та хоч я й говорю тобі се, то ми знаєм, донцю, що я твоєму бажанню не стану ніколи на дорозі й в чім буде треба, буду тобі помічною, хоча настроюю собі вже від тепер твого батька ворожо та з ним самим ти не дійдеш до успіху.
Та одно знай заздалегідь: я дам засоби на студії, як прийде відповідна хвиля, їх в мене є, Богу дякувати, для тебе доволі — а ти мені є найближча й наймиліша (другі свояки мені хоч по крови не менше близькі — напримір, мій брат, а твій стрийко Альфонс і його внучка Дора), але вони мені наче й байдужні: хто мною соромиться й погорджує, того й я не хочу знати. Але дам, як кажу, засоби з тою умовою, щоби ти з рік або й більше перед виїздом до Академії перебула ще в дома. Я хочу, щоб ти випочила зі шкільної науки; побавилась, погуляла, пізнавала людей. Се конечне треба, доню… — додала поважно, побачивши, що Ева зморщила чоло, — і аж тоді їдь в чужий світ і там нехай вже тебе Господь має в своїй опіці. Не можна — так відразу не прилагодитися тілом і духом покинути родинний дім — кинутися в чужинецький вир життя. Недобре так. Та й ще одно.
Цілий округ знає, що в Покутівці в о. Захарія є одинока донька. За два роки їй буде вісімнадцять. Вона буде дорослою й по матурі. Не випадає перед світом і молодими людьми, богословами й іншими зачиняти двері. Спитайся колись про те й твоєї виховавчої пані Емі. Вона, певно, з моїм поглядом згодиться (хоч подеколи й батькові підбасовує). Походить сама з дому священичого, бо донька пастора. Хто знає, яке там життя в тій чужині? Хто його знає? Здалека нам все краще видається й всюди ліпше, де нас нема, а приступиш ближче, то побачиш іноді таке, що душу тобі переверне. Я хоч не старосвітська, але не дуже-то довіряю й фунтові новомодного життя, чи, як ви кажете, таким "принципам". Я чула багато дечого від пані докторки Емі: ти знаєш, вона щороку подорожує, вештається по своїй Німеччині та й деінде. Чула й від других поважних людей і мені не все видиться добрим і безпечним в теперішніх часах. Особливо та велика свобода і в відносинах, приміром, обох полів до себе. Що в них благороднішого й кращого тепер і в якім розумінню допровадило до ліпшого? Що ті новітні відносини дали безпечнішого одним і другим? Що одні стали сміливішими, а другі о степень менше соромливі? Що непорочність зменшилася.
Не смійся, донцю, з того, що я говорю, бо я без підстави не говорю й наслідки того, що наводжу, поважні. Ти ще навіть не в силі поняти їх, — доповнила баба, коли в очах внучки заблис збиточний усміх. — Не смійся, се добре й мудро як жінка має й свій власний хліб в руках, але заким вона його осягне, намотається стільки, чогось якого такого всього вокруг обох полів, з чим ми старі не годні згодитися. Бути може, що воно й мусить так бути, та по-мойому чому? Не смійся, — повторяю, Евко, — око старшого загострене досвідом, тим гірким досвідом справдішнього життя, так як слух сліпого, котрий хоч не бачить, предвиджує і вгадує багато чуттям і інстинктом, що діється округ нього, або й мало би відбутися.
Остань ще під опікою родичів і докторової Емі, набери ще з рік в більшім місті, хоч би нашій столиці, життєвих досвідів і такого ж знання. Навчися доброго поведения, пороби з мужчинами знайомства, що вміють з себе ріжних удавати, добрих і святих. Заглядай і до кухні, що не завадить і лікарці знати й ріжне таке інше потрібне жінці. Се пізнай, як кару під очима родичів — а відтак їдь у даль і йди своїй новомодній судьбі назустріч. А ми старші будемо, тим часом, тут своїм старосвітським звичаєм жити й тебе, донцю, з великого світу вижидати.
Я налогова, умарнована тим налогом, я знаю се, але до кращої будучности для тебе й твого щастя я безпечно причинюся. Впрочім, Господь має нас лише до часу в своїй опіці — а далі!!" — тут бабуня уривала, витираючи верхом руки очі… що за кождою такою або подібною розмовою наповнялися слізьми, притискала споважнівшу внучку до грудей, відверталася й відходила.
*
Внучка задумувалася на самоті. Хоч і була бабуня налогова, як признавалася, але походила з доброї польської родини і її все-таки люде шанували й через щось любили. Не можна було й бабуниними словами легковажити. Батько хоч був літами від бабуні молодший, але в наглядах часами дуже назадницький. Сам був лише побожний, знав свою церкву, своїх парафіян, займався їх моральним вихованням, вчив їх свою землю любити, за свою мову і права уступатися і впевняв, що священник мусить своїм правовірним життям давати приклад, щоб не вказували на його пальцем і закидували йому того… від чого він їх остерігав. Одним словом, був противний, щоб ішла на медицину. А коли іноді примушували його до вислухування її бажань, то згоджувався… хіба на філософію.
Ох, він не знав, про що вона знала. Він не знав жінок-лікарок. А вона знала вже двох. Особливо одна запала їй в душу. Се була одна окулістка. Молода ще, бо понад двадцять і п’ятьох літах тішилася такою великою практикою в себе в дома, а окрім того, і в шпиталі, де булапримаркою відділу очних недуг, що була вже, як оповідали, міліонеркою. А що буде ще дальше?
Одного разу боліли в докторки Емі очі і вона ходила з нею до тої окулістки. Її ще не було в дома помимо, що прийшли в саму відповідну й означену пору, коли зі шпиталю вертає. Пацієнтів було в почекальні багато. Старі й молоді, селяне, жиди, хлопці, діти, публіка ріжного стану.
Вона, Ева, бачила її тоді перший раз, хоч чула не раз про її зручність. Нараз відчинилися двері й увійшла живим кроком якась молода панночка, вбрана в шовковий плащик скромного крою, темної барви. З виду майже не значна, з орлиним носиком, темними гарними очима, аж надто делікатної й дрібної постаті й вклонилася зібраним тут пацієнтам так низенько, покірно, наче просила вибачення, що увійшла також, і попрямувала впрост до притикаючої кімнати, а, зглядно, до ординаційної кімнати.
"Знов якась хора, — замітив хтось з пацієнтів. — Та видко знайома з лікаркою, бо сама пішла, не вижидала її поклику".
"Це не пацієнтка, а с а м а в о н а, — пояснила якась старша пані в темних окулярах коло них. — Та золота, з золотими руками, що ущасливлює людей, котрі стоять над безоднею вічної ночі, горя. Ох, то вона сама".
Правда ніхто б не сподівався, що в тім дрібнім тілі, що в тій незначній поверхности дівчини така сила духу, науки, зручности і жертволюбности.
Відтак і вона з докторкою Емі увійшла до неї. Послідня ходила разів кілька й вернула вилікувана. Від тієї хвилі, не мала вона, Ева, іншої цілі, як ту, піти на медицину, стати лікаркою, жити для терплячих, нещасних, для праці, а все проче було неважне, як їй здавалося, або півневажне.
*
Майже через три неділі не заходив Юліян на парохію, перебував з молодим Ґанґом нафільварку в їхній другій меншій посілости, недалеко Покутівки, де мали на бажання батька дідича наглядати враз з економом за звозом збіжжя, молоченням машинами… дільба збіжжя… з людьми, що працювали в пана за сніп, і іншими такими господарськими процесами, а враз із тим і товаришити одному молодому кревнякові. Сей був син сестри Едвардової матері, що перебувала тут, у невеликім, але гарнім мешканні фільварка з сином через місяців два-три, поважна, моторна німкиня, що з особливим зацікавленням заходила в усі закутки гарної посілости свого шваґра, потягаючи з собою за кожний раз до пояснення то обох юнаків, то по одному.
Позаяк молодому Едвардові було цікавіше гуляти й гарцювати на коні з кузином веселої й трохи легкодушної вдачі, як допроваджувати цікаву тітку по обширній (йому вже надто добре знаній) господарці, куди й так нерадо — лише, як сказано, на спеціальне бажання батька, заходив (як будучий спадкоємець) — тож роля Ціцерона й сільського дідича припала Юліянові Цезаревичові, котрий і сповняв її часом радо, а часом… менше охоче (поборюючи силою свою молодечу охоту прилучитися до обох товаришів і поборотися з панками надобре) — за що здобув собі прихильність, ласку старої мудрої німкині, від котрої, мов з лексикона, можна було не одно навчитися.
При від’їзді запрошувала його. Коли б і не заїхав він у Німеччину з Едвардом чи самий, то до "нас" обов’язково навідайтеся, просила. Тут пізнає він і її старшого сина, що саме тепер кінчить техніку, а по-друге, щоби він опровадив по Монахії, пояснив їм красу й цінність міста артизму й духового огнища. "Ох, той син — закінчила з невимовною любов’ю, — його зокрема варто пізнати. Що за характер і глибінь в думках. Що за хіть до праці, реальної, хосенної праці. Dazu ist er ein "Leisetreter" mein Kind[60]".
*
По упливі двох неділь, з котрими кінчалися і вакації чи не всіх середніх шкіл, а з тим і феріїмолодої Еви, повернув Юліян з Едвардом назад до Покутівки.
*
Якась туга за видом молодої дівчини, за її очима, котрих повіки здоймалися так важко, мов убедуїнів, через густі вії, як і за її бесідою, повною загадочного чару — не покидали його.
Може, вона лагодилася до виїзду, а може, й виїхала вже до столиці (при тій думці обняв його чудний переляк).