Зразу стали гавкати собаки. Люди прокидались зі сну, по хатах заблимали світла. Люди виходили по одному із хати і питали сусідів, що сталося. Відтак розійшлася блискавкою вістка, що у Козака прихоплено в стайні конокрадів. Люди виходили з хати юрбами і через плоти, огородами йшли до Козака дивитися. Прийшов і війт з присяжними.
— Заволочи їх до хати, поки розвиднієся.
— Та навіщо до хати! На що хату паскудити, піді-ждемо тут до рана, а потім у коршму до Еля.
— Та чого до Еля? То при дорозі, будуть нам пе-решкаджати. Ми з ними на Бандрівщину до Мошка. Там буде спокійно, ніхто нам не перепинить робити протокул, а Мошко розумний жид, наш і буде мовчати.
Усіх трох конокрадів заволікли під пліт і поставили варту з добрими дрючками.
Війт узявся при світлі ліхтарні оглядати виверне-ну стіну. Показалося, що всі коли, на яких стіна була городжена були за порядком перепилені дрібною пилочкою. Ті, що на горі із середини, ті на долі з на-двору.
— Дивно мені сусідо,— каже війт,— що ваші пси мовчали, що з ними сталося?
Молодий Козак пішов з ліхтарнею перед стайню. Обидва пси лежали в послідних судорогах. Мушка слабо дихала, а Смоляк дивився заляканими очима на свойого пана, бо неміг вже ні головою ні хвостом рушити.
— Гей! Люди, та обидва пси потроєні! — Каже крізь плач Козак.— А бодай вас Божа сила побила, нелюди. Бідні псиска, ось чого вони так мовчали.
— Я знаю, то Войткова штука,— каже старий Козак.— Чужий чоловік не приступив би до них і з ковбасою.
— А це підпилення колів, то також його штука. Я сам бачив як по стіні дряпався та буцім-то діри глиною затикав, от яку гадину я за пазухою придержував.
— Говоріть, сусідо, що хочете,— каже війт,— та я би якогось пройдисвіта в хату за наймита не приймав...
— Та хіба не знаєте, як мені дуже треба було наймита, як Миколу до війська взяли? Та той драбуга мав військовий паш порт і дав мені його в руки. Хіба-ж я його у вас не записав?
— Чорт знає, чий то пашпорт був, певно комусь вкрав. А чи ви його маєте у себе?
— Я сховав в скриню.
— То певно той пашпорт не його, як він його у вас полишив, коли він на таке лайдацтво пускався, і хотів втікати...
При такій гутірці стало свитати. По селу піяли кури. Над землею стояла мрака. Аж небо випогодило-ся. Хмари кудись поділись. Стали блимати бліді зорі, які одна по одній гасли. Від сходу сонця зароже-вілося небо.
Людий зійшлося дуже богато. Мужики в кожухах і свитках, молодиці таки в сорочках та спідницях, босі. Кожня держала змерзлі руки під фартушиною. Дітваки повилазили на плоти і дивились.
Всі три злодії лежали під плотом в сутіні. Сіріли тут дві маси, а між ними Войтко улан в своїх червоних штанах і синій уланці.
Люди, що тут зібралися, не показували по собі ні гніву ні злости на конокрадів. Господарі завели гутірку про конокрадів, як про якесь конечне зло, якого мужикові з поміж багатьох инших лих* не виминути. А далі з конокрадів зійшла розмова на худобу, коні, на ціни збіжа, звичайні господарські турботи. Пійманими конокрадами вже не турбувалися. Вони вже не втечуть, а що в коршмі мусять перейти хлопську операцію, це таке самозрозуміле, що нема про що говорити.
— А ну, люди добрі до роботи,— говорив хтось з гурту,— ведімо їх.
Та старий Козак їх задержав.— Ще рано.
Невістка винесла з хати велику фляшку з горілкою, чарку, шматки гарного хліба, соли часнику, і старий Козак став частувати добрих сусідів, що виручили, та помогли. Випив сам, чарку у руки війта, як найстаршої в селі особи. Війт узяв чарку, розгорнув великі вуса, випив, скривився, сплюнув в бік і став закусувати. Чарка пішла чергою і неудовзі фляшка була по-рожна, а невістка винесла другу. Частувати всіх, навіть цих молодиць, що стояли блище. Козак з сивою мов молоко головою ходив поміж людий і частував всіх. Він був чоловік гостинний і для всіх привітний.
— Пийте, сусіди на здоровля, та закусуйте, чим хата богата...
— Кумо Паранько,— кликала одна молодиця, до другої за плотом,— ходіть, Козак справляють толоку...
— А може хрестини,— жартувала Паранька перелазячи через пліт.
— Ой, охрестимо ми їх, що жаден піп так не охрестить,— говорив оден ґазда.
— Та ще й миром помажемо,— жартував другий... Усім стало весело.
А злодії лежали під плотом вижидаючі своєї долі. Вони знали, що їх жде в коршмі, а коли Бог не змилується і не надішле в пору жандарма, то не вийти їм із цьої халепи з цілими ребрами.
— Ну, люди, ми випили закусили, дай Боже відробити за це пора. Ведімо злодіїв до Мошка...
— Голя! Люди, так не можна,— говорив війт,— заведімо їх до громадського арешту, поки з Луки приїде шандармерія, та їх забере...
— Та що ви говорите, пане війт, що то наш арешт варта? Та то курник, добрий на це, щоби який пяниця переслався. На таких пташків, то і в Луці арешт ніц не варта. їх просто під млин до Самбора.
— А на що нам шандарів? — говорив другий.— Хіба ми їх самі не впильнуємо, та не відвеземо?..
Стало на тім, що їм треба відвести до коршми на Бандрівщину на "протоколи". Кількоро газдів пішло під пліт, щоби злодіям порозвязувати ноги.
Підвели першого з землі:
— Аво! аво! давіть сусідоньки, не пізнаєте старого Шумилу?
— Та бігме! Шумило. А ну дивіть хто другий. Підвели і другого. Він успів якось зісунути капелюх
на очи.
— Свят Господа! Адіть! Та то Павло Пандяк!
Усі аж охнули від цієї новини і стали товпитися над такою чудасією. Той богач, майстер на усю околицю, що будував церкви, школи та попівства, стояв перед громадою в подертім старім кожусі, окрівавлений, як злодій конокрад, пійманий в чужій стайні на горячому.
— На легкий хліб пустився вашець. Не шкода тобі було такого гарного сина поганити, що такі гарні казання говорить?
— І мене хотів ти, Павле, обчистити і скривдити,— каже дріжучим голосом старий Козак,— за те, що не одне добре я тобі зробив і жив з тобою по сусідськи? — Старий плюнув Панд якові в лице і відійшов...
— Рушайте! — скомандував війт, уся юрба рушила селом прямо на Бандрівщину.
Злодіїв вели серединою вулиці на мотузках мов мед-ведів. Обступили їх довкруги поважні ґазди і парубки з палицями. Далі по боках йшов всілякий народ: молодиці, хлопці, дівчата. З краю товпились недолітки перебігаючи себе по огородам через плоти. Усіх це найбільше цікавило, що Павло Пандяк найбогатший чоловік на усю околицю — звичайни собі злодій, конокрад.
— Хіба вже кінець світа буде,— говорив оден.— Той чоловік, доми Божі ставив, і коні крав...
— Або хто видав хочби одну церкву, що він поставив? От дурмана людям пускав. А чому у нас не хотів школи ставити?
— Таж все їздив кудись, гостем в дома був...
— їздив коні красти, от! Що то богато говорити, а дурні люди повірили, тай честь йому віддавали... Тьфу!
В однім кінці юрби хтось заспівав коломийку: Ой гуцули, гуцулоньки де ви бойка діли — чи зварили, чи спекли, чи сирого з'їли.
А на другому кінці йому зараз відспівали: Ні зварили, ні спекли ні де його діли, пішов бойко на гриби та го вовки з'їли.
— Івв! — Закричав Михайло Мигусь, перший смі-ховалець в селі, і хопив першу молодицю з краю за плечі по під стан:
— Ану Параню, потанцюємо.
— Агі! Сказився! — Закричала Параня, здорова і гарна молодиця — не вмивався, ще паціра не змовив, а танцював би по болоті...
— По болоті краще, бо як впадемо, то не потовчемося... На Пандюковім весіллю, то можна і по болоті потанцювати.
Пішли луною сміхи, жарти, співи, начеб справді весілля йшло... Люди раділи, що трапилась оказія повеселитись чужим коштом, а саме коштом найтящого мужицького ворога, конокрада.
А злодії йшли в середині тої юрби похнюпивши голови. На них терпла шкура на сам спогад, які страшні муки ждали їх, як йно до коршми прийдуть...
Мошко одягся на борзі в чоботи і халат і вибіг на коршму.
— Мойсю! бігме ти за довго спиш, небоже, і інтересу не пильнуєш,— говорив оден ґазда жартом, — бачиш, яких гостий привели? Постав зараз два горці горілки, бачиш, то пан Павло Пандяк частує.
Мошко подивився по злодіях і зацмокав язиком:
— Фейна кумпанія, Паня Пандяк, пан Шумило від пана грабя польовий, ну і Войтко тут? Тамтої неділі так файно тут танцював з дівчатами.
— Тепер потанцює так, як ми йому заграємо... Давай Мошку напитися, бо в горлі засохло. Пандяк ставить, є з чого заплатити.
Жид став від нехочу розпитувати, а вони на перегони розповіли цілу нічну пригоду у Козака.
Козаків в коршмі не було, а також і війт з присяжними кудись пропали.
Мошко поставив на коршемнім столі дві бляхи з горілкою, кілька чарок, бохонець хліба, соли, шабасо-вий колач, і сам пішов до ванкіра і зачинив за собою двері. Нащо йому на таке дивитися, а потому свідчити в суді на людий, своїх добрих сусідів.
Тут розповів усе жінці і приказав, щоби на коршму не показувалася: а як зажадають ще горілки, щоб пі-слала наймичку.
— Пандяк злодій? — Дивувалася Мощиха,— такий богач, таке господарство, такого пуреца сина має. Слухай Мойше, може то яка помилка? Може-б добре було дати знати до Сокирчиць...
Мошкові таке й на думку не прийшло, яке вигадала його мудра Тта. Він з цим згодився, і зараз післали наймичку до єгомостя, щоби панич Пандяк, той, що вчився на ксьондза, прийшов сюди зараз, бо його батько в небезпеці.
Та заки наймичка зайшла на друге село, то в Гордині вже про все знали, що цієї ночі піймали в стайні Козака конокрадів, а між ними Павла Пандяка. По селу начеб запалив. Одне передавало другому. До Гордині-Закуття поміж шляхту приніс ту вістку якийсь конюх, що з Зарічча вертався з кіньми, з відсіля донеслося до паламара, що дзвонив у малий дзвінок нарано, а він побіг що сили на попівство і розповів їмосці.
їмость лиш руками сплеснула і побігла до чоловіка.
— Бідний Василь, а то діждався, і то перед самим весіллям.
О. Городиський був дуже заклопотаний. Треба синові сказати, а не знати як, щоб обережно. Може то справді яка помилка. Він війшов до канцелярії, де Василь лиш що прокинувся зі сну.
— Вам треба зараз вставати, та бігти на Бандрів-щину до коршми. Там ваш батько в небезпеці. Зайшов в якусь сціссію з мужиками з Корналович.
Василь дуже здивувався, бо батько ніколи в коршму не заходив, і виминав також коршемних суперечок...
— Не знаю, що воно, але так мені доповіли...
Тепер Василь занепокоївся і став на борзі одягатися. За хвилю був готовий і поспішав.