Це була єдина перепона грі в піжмурки: поворотові косооких позад княжих військ, на старі місця. То хоч і вдалося де кому з них переховзнутися крізь оцей над степом розгойданий невід, небагато втікачів скріпляло знову половецькі стаї, нанизані на степові, караванні проходи. Більше їх тікало до гнізд над чорноморським лиманом, у напрямі Візантії.
Минали дні, десяток днів без битви. Дарма лупали тверду землю тисячі копит, дарма військо йшло та їхало до ночі в повній зброї. Один самісінький тільки пустар п'ялив на нього свої мертві очі.
Одного ранку повітря стало солоне. Там, де обрій доторкав землі, протяжними відгуками клекотіла далина, як клекотить море. Низько над степом котилися руді хмари.
— Сніговія з лиману! — крикнув із руками при роті нащулений четоводець.
— Пожежа! — заперечив тисяцький Христинич і правицею, закутаною в свинячу шкуру, підніс сталеву навісу з-над очей: — Не далі, як учора, горіло тут половецьке становище!
Князь стягнув тугіше коня: він дивився на Чорних Клобуків, що зупинялися великими тінями в снігових імлах, а тоді підніс щось високо на кінці свойого копія, ніби голову, двигнену вгору за довге волосся.
Це був половецький бунчук, великостаршинський, з ремінними тороками й кінським хвостом верх ліски, оплетеної грубим, срібним перетопом.
Мстиславич глянув пронизливо в посірілий степ, де переливався протяжний звук далекого моря,— поривистий ляск хвиль об мис Господній... Удалині, між рідким чагарником із верболозів, побачив він широко розлиті плями кінських і людських тіл, поламані списи, обгорілі гарби, покинене в снігах яскраве лахміття... Все те говорило про загадкову січу, вогонь і розгром.
— Ханські ватаги звели тут із собою, п'яні кумисом, порахунки! — закликав безпечно Остромирич і ждав знаку стати шатрами, отаборитися на постій.
Князь не спускав саме очей із степового яструба, що хотів було опуститися на стерво серед пожарини та нараз із диким харкотом ударив крилами і шугнув у безвісти.
— Вперед! — скрикнув знічев'я Мстиславич.— Стяг — розвини!
Скочили кожний під свої прапори: Галичани піднесли високо молодого архистратига на паволоці, вишитій червоними кетягами калини.
Злопотіла й Волинь писаними хоругвами з тризубом, засурмили сурмачі, полки вдарили в коні, Русь закричала під самі хмари.
А далечінь миттю ожила; гай верболозів стрепенувся, дивоглядні їздці доскочили сідел, мертві коні рвонули з місця — і наче з-під землі виросла та заслонила день волохата половецька орда.
Гей мідь, червоне від вітрів, відбилося на дзеркалі щита тверде Романове обличчя. Він підірвався у сідлі й перший кинув копіє — розпочав бій.
Те, що вчинилося тепер, межувало зо сновидінням. Військо не мало часу станути частинами: тяжко збройні переплуталися із стрільцями, ліс грудей і копій пішов перевертом, став дуба. Закрутилися жужмом розмиготані очі, широко криком роздерті губи, блиск ратищ, шум стріл, чорна кров ран, збур'янілий краєвид...
Але як води сходяться вітками, так заблукані частини незабаром приперли до себе, й стало чоло та два крила,— князь праворуч.
А половецькі полки перевалювалися збоку набік, з краю у край, як видумка пекла. І тільки в однім місці людського скупища бойовий розгар стояв скований і не двигався далі.
Ніби азійський престол, що на ньому сплять байдужно в ликах обрядових шат два однакові широкоусті божества, так на своїх конях-близнюках хан у фелоні з паволоки верх кожуха навиворіт і ханенко з топазовим лицем,— підліток, обвішаний покрасами, неначе картина. їх коні тупцювали повагом на місці, їздці ж виконували рівні єратичні ватування, немов вивчені й на волос подібні до себе. Там було демонське ядро тайфуну в його космічній силі. Навколо нього, немов проміння кривавого сонця, глотилися половецькі світочі, стіною щитів відгороджені від бою.
Направив коня свого на біг Шестикрилець: миготить з-під панцира чорний злотоглав і ввесь він чорний з голови до п'ят. Доглянули його Русичі на лівому крилі, під хмарами загримів бойовий оклик і пронісся, як ураган. Там били половців мов ціпами на кам'яному тоці, кров літала високо, хлюпотіла по міді й залізі.
Ой, січа ж це велика, годинонька люта!
Як у п'янкій ігрі, пішо й рукопаш гнали на себе з обидвох боків непримиренні вороги, двічі й тричі хапалися за плечі в бляхах, за в'язи під навісами, вовтузилися в змагах скаженим зусиллям, знову відскакували геть аж до нової зажерливої снаги...
Інші одчайдушно вдаряли на себе з коней та зіступалися грудьми знову, в розполохах подавалися назад,— десятикратно верталися,— щит на лівому плечі, копіє й поводи в правій руці...
Усередині бойовиська йшла найпалкіша розправа й половці були горою, хоч все ще падали купами на себе одні й другі, косоокі й княжі люди. Де полководець, де Семюн Одович? Он-он скаче Улас Кмита з раненим Одовичем в обіймах, щит його, як сито, поколений стрілами, з-під дір нагрудника тече спінена кров... Женуть поза межі бою, за ними курява стріл...
А там котить світлим бахматом, мов смолоскип, винесений на вітер, молодий Дорогосин, кричить на своїх... У божеськім пориві неправдоподібних сил, кінь жене, як казкова краса, плює золоту сажу... З-під копит перед ним двічі встає й паде жовтий ватажко Козел Сотанович, хитається розсічена, страхітна голова, закривавлений рот... Копіє машкари зачіпає підборідний ремінь у Стосавового шолома, здирає шолом геть... Юнак хиляється, як в'юн, ловить його, миттю вдягає знову...
Його копіє давно зламалося й він, гей би перцем, воює топором.
Сонце знялося понад засніжений гай, обімліло...
А праве руське крило в лихий час подається, й, захриплий від погуків, Мстиславич передає свій наглий оклик на останні кінці бойової лінії,— княжі полки двигаються, копійники пруть, мечі бряжчать зойкливим дзвоном, кров пливе потоками...
Мстиславичеве тіло ниє жагуче: його розпирають ізсередини нечувані потуги. Часом він стогне й кусає порепані уста — сухов'язі рамена закинув томливо взад, випняв живіт і помагає перемозі, як мати доньці, що родить.
І ось захитався осередок орди, її богохульна сила, та розпучливим обсувом упав під ноги русичам, що ввертілися в нього, вперли його самого в себе, аж затріщало, мов від гірського грому. Лягають, як лан, Тарголевичі, Улашевичі, Токсобичі, Уруси, упав від удатної Мончукової стріли Аклан Колдеч, рудочубий левчук половецької землі...
А тоді — глянь! Його местник вишарпнув із натовпу свою широкороту й плоску, як обсмалений корж, личину варвара, у якій немов зовсім не було очей... Страхіття захарчало дико, націлилося мов бісенник, заклякло каменем на миг...
Це Анталупа, півбог степів; із прищуленим зубатим посміхом він кидає топір у Мончука, та, прошитий наскрізь Олуєвим копієм, паде як сніп. Не сам, не сам! Об нього заплелася руками любка половчанка в борсучому прилобнику, в розхристанім кожусі зі срібними кільцями, Біякоба... З-поза брудної пазухи вона видерла ось розкричане немовля й із погордою кинула його на руські мечі,— обняла Анталупу...
Коні полетіли по них обидвоїх.
Здається, вечоріє?
Княжий меч, піднесений високо, говорить замість слів, бо захриплі груди не можуть уже добути голосу. Ринули з черги запасні чети, пробилися верхом вражих кінських хребтів, змісили в червону сип усе по дорозі, стали окрилювати половецькі плечі.
Хан із ханенком тупцювали заодно на своїм місці, проміж тупі маяння великих голів. Приворожували свої полки не вгавати в борні ні на хвилину? Снилися їм дракони в золоті, шуми райської ріки?
Їх глековаті буро-брунатні обличчя, кажановухі, не проронювали ні тіні враження, як справжнє ядро тайфуну-жаховиська, то азійський престол у тіні щитів тривав.
— У крайній нетерплячці князь скочив із коня, довірив його чурі й воював пішки так довго, аж рясний піт стікав із його чола й жолобив рису до почорнілих губ. Щось там говорив до нього Младен Караман із Загреба, дружинник, але він не чув. Збоку летів на них навалистий, горлатий, оброслий червоною щеттю, Чюгай, Багубарс, витріщився, як сова, розняв косий рот... Грянув іззаду Никита Колодяжець, двоїться, троїться, б'є, коле, січе... Меч пішов на дрізки, то він рванув з-під сідла обосічну сокиру... Багубарсів кінь із проколеним черевом звалився, як гора, накрив свого їздця з головою.
Доскочив теж і собі наглий Уліб із Росохача, заїхав позад князя, пустив ременем залізну кулю в чоло жовтому стяговикові Тотурові з Урусів. А тоді з реготом підсік прапор, здер чілку, у крові волік паволоку з Тотуром посполу.
Над степом клався перший сумерк, переснутий блідим, знеможеним сонцем. Божевільний вереск насилився, немов від пекельної принуки. Ішов бій за головний половецький прапор у руках довгого Елмута з білкатими очима, і здавалося, кривавий герць тільки що розпочався.
Але князь твердо знав, що січа вже на схилку, як день. Тому він дав знак копійникам кінчати бій, а сам скочив знову на коня і слідкував, як звягливо тріщить на своїм порубанім держаку в Єлмутових ручищах подертий у шкамаття ярко крашений прапор.
Тільки тепер Мстиславич подумав мимохіть про добичу собі й дружині, про сайгат — пригісне князям. Коли на весілля печуть вола, сусідам, що тужно ковтають ласу пару, шлеться завжди дещицю з повноти святкового достатку.
Все-таки, похуділий дивно, з запалими від жадоби щелепами, князь до самого останку дивився, мов супій, з-під розпалених повік, як його стяги держаться,— і тоді в один раз уп'ялив очі горою, підзорив для своєї стріли довгождану промежину... Вона світила вузькою смужкою між простацькими щитами там, де глотилися світочі половецьких родів, стіною байдужності відгороджені від бою.
Прожогом витягнув Мстиславич перед себе кривий чорний лук, весело напряг його, приклав стрілу до тятиви — й пустив фуркотом прут червоноперий у ліве око ханенкове, в чорну риску під його чолом, стисненим у святий ремінь з амулетом.
Чорна коса смужка в прогалині між щитами стала доразу червоним розваленим п'ятном, відслонила ліве око ханенкове, де кипіла смертельна рана.
Дорогу другій стрілі! Той, що тулить в обіймах мерця, кажановухий хан на черзі!
Заграв крик під саме небо, не крик — вовче виття степове, зойк, мов сама отрута, невгамовний плач, що в ньому роздирала груди і безтямно рвала волосся стара половецька слава.
Аж тепер легка княжа кіннота пішла наперед — вона знала своє діло, докінчувала бій самими мечами.