Болючі спомини по батькові, гризлива туга в серці, розстроєння матері — так у хаті. Поза домом навальна урядова праця, національно-обов'язкові прикрості й невдоволення з загалу і з себе.
* * *
Кількаденний побут у дощі і сніговиці в глибині в горах, в урядових справах. Тут і там розмови з гуцулами, захват поодинокими з них і осіннім краєвидом, фізична втома, — і поворот додому. Вдома з привітом враз нові прикрості. Відкриття матір'ю якихось батькових довгів, вибух поновного огірчення проти його особи, настрій її — mol [26], а в мене комісійні наслідки — простуда й недуга.
* * *
(Впосередині грудня).
Зима й білість.
Я реконвалесцент, і ще не виходжу з хати. Вокруги мене щось вроді нудьги, а на душі двояко. Сумно й хвилями радісно. Визираю тужливо крізь своє вікно та через сади до неї. Не бачу її. Не бачив навіть віддавна. Вона живе в мені тепер якоюсь мрією, за котрою розпирає туга груди, котру не годен я осягнути, а котра загарна, щоб з нею розставатися. Дивлюся в вікно й не можу від того, що бачу, відвернутися, хоч воно звичайне, спокійне, тихе. Сніг падає густо, грубими латками, потрохи скісно, але невтомно. В тім паданні є і втома. Гарна якась резигнуюча втома... Так дивлюсь я довго, аж приходить мені на думку, що, може, й вона визирає в тій хвилі вікном? Між нами деревина саду, білісіньким пушком вкрита, а повітря там надворі чисте й переповнене життєвою силою. Який він легкий, свіжий, чистить землю й усе, що на ній, а сніг лягає на все ніжно, білим пухом, нечутно, майже не дотикаючись. Ти, дівчино, он там за садами, з молодими очима, відчуваєш, що я ношу в грудях? Глибоку, неуступчиву тугу, що не хоче вспокоюватись, не хоче змінятись, як і ти, котру я люблю. Гори з лісами, як здавалось би на погляд, так не далеко, переповнені самою білою якоюсь красою, за котрою простяг би руки — і з'єднався з нею. Щось сміється в грудях і ридає. Що мені? Чи я істерик? Чи поет, чи хорий? Не знаю... Я — мужчина, сильний великий мужик навіть... а однак...
Клаптики снігу зсуваються, падуть і наростають повсюди, де падуть, грубою верствою. Десь погнались дорогою якісь сани, бо їх живі дзвінки добились і до мене, перебігли своїм звуком через душу, поздоровили й умовкли.
Я лягаю на софу, заплющую очі, мов до сну, але я не сплю. Я віддаюсь самим мріям.
Між іншим: казав би запрягти коні, вступив би по неї, загорнув би добре, посадив обіч себе, як це роблять з малими дітьми, — і давай їхати! Білі сніжини били б нам у лице, а вона сміялась би. Десь хтось жене за нами, шоб нас перегонити, а я не даюся. З нею та.к гарно їхати. Коні летять, дзвінки товчуться на їх хребтах... А вокруги зима мовчить, біліє...
У двері хтось застукав несміливо, а коли я просив увійти, то вони отворились звільна, й увійшов, чи не всей укритий снігом, малий Нестор.
Увійшов, мов янгол, в мою тиху кімнату, потягаючи за собою широку струю чистого свіжого повітря знадвору, і — станув. З її устами, з її рисами лиця, а з своїми любими мудрими очима. Прийшов (знизився!) зарадитись в одній математичній задачі, котрої не міг розв'язати, хоч і як трудився над нею. Вислухуючи його та здіймаючи з нього верхню зимову одіж і шапчину, я говорив собі: "Чи не прибула оце вона в нім до мене?" Так. У нім була вона. Несмілива, замкнена, з непорочними устами — і говорила (як так часто давніше) про різні дрібні справи. Зразу про математичну задачу... а далі й про інше. Про те, приміром, як надворі гарно, як ліпилося чоловіка з снігу. Як у городі скакали сніжнобілі кролі з червоними оченятами проти годуючих їх рук... а відтак я.к казала осідлати свого коня й поїхала верхом просто в лице зимі з білими сніжинами, що зсувались і зсувались з неба й не хотіли губитися. Вкінці здивувалася, що я хворий, що не виходив чи не третій тиждень з дому й не знав, що вона точно за місяць виїжджає...
— Твоя сестра знає, що ти до мене зайшов? — спитав я, переглядаючи з зацікавленням його письмо.
— Сестри нема дома. Ніхто не знає, — відповів і замкнувся.
— А в твій дневник записуєш багато? — питав я далі.
— Ні. Може на різдвяні свята буду, — відтак, забравши мовчки свої книжки й убравшись з поспіхом, мов збираючись при тім ще подякувати мені, усміхнувся лиш, окинувши мене блискучими вдячними очима, вклонився і вийшов.
Пішов, а з ним — пішла й вона. Він мов павутинку якусь тче несвідомо між нами невинною рукою, і нам треба дуже обережно обходитися з нею, щоб не роздерлася між нами.
* * *
(По різдвяних святах).
Комітет, зложений з кращих членів нашого товариства, уряджує прощальну проїздку саньми в честь Дори, котра (ще не офіціально) заручена з паном К., виїжджає вкоротці зовсім додому.
Проект до проїздки слідуючий: їдемо саньми до управителя лісів, панства С., на чай, а відти, вечором, у місячнім світі (тепер — повня) дорогою, що веде самим поважним лісом назад. А тому що саме тепер стоїть уся деревина в інею (на що саме ждано), заповідається їзда лісом при місячнім сяйві чудово!
* * *
Я зворушений і перейнятий згадкою про проїздку, хоча, може, й цілком не буду брати в ній участі. Раз, що ледве чи саме тоді буду мати час, а по-друге, не знаю напевно, чи й вона там буде, чи взагалі! бачитись мені з нею. Побачу ще...
* * *
(По всім).
Днина була лагідна, спокійна, хоч дитину винести. Ціле товариство поїхало вперед, а я вибрався, аж вернувши з уряду, чи не о дві годині пізніше. Я їхав сам, скоро, не задержуючись ніде ні на хвилину, і приїхав саме, як зібрані тут гості кінчали чай.
При моїм вступі в кімнату піднявсь веселий гамір — привітання, і так господарі, милі гостинні люди, як і інші знайомі, обступили мене з запитанням, чому я спізнився. Вітаючись з одними, а відповідаючи другим, мої очі перелетіли по всій кімнаті, що була хоч обширна, а тепер повна гостей, майже тісна, шукаючи за Манею.
Вона була.
Стояла оперта коло якогось столу й розмовляла з сином господарів. Побачивши мене, а радше стрінувшись з моїм поглядом, її очі мов побільшились, мов не довіряли собі, заблисли радісно — і сховалися Я, перебиваючись через веселий гурт, звертався здалеку до неї.
— Ось там бачу свою сусідку, панну Обринську, з котрою ще не привітався! — кликнув я, вибачаючись рівночасно перед господинею, що зараз бажала мати мене побіч себе при чаю, до котрого вона щойно перед моїм вступом до кімнати заби— ралася і аж тепер діждалася "гарного партнера".
За пару хвиль я опинився перед молодою дівчиною. Вона була, як здавалося, поважно настроєна, ховала повний погляд від мене, однак подала руку.
— Ви верхом? — спитав я, і мій погляд промайнув по її стрункій в чорну амазонку одягненій постаті, і такій же обведеній смушком шапочці, що лежала на столі обіч неї.
— Так, — відповіла вона.
— О, панна Обринська дуже спритна амазонка, — кликнув до мене пан К. з гурту. — її кінь згубив, здається, підкову, виховзнувся і впав, однак вона, на щастя, не ушкодила себе. Нас злякала тим небажаним представленням [27]чимало, а сама затяла коняку й поїхала далі, не подякувавши нам навіть за нашу благородну пропозицію сісти до нас у вигідні сани й доїхати спокійно, як господь приказав, до цілі.
Майже все товариство розсміялося на слова молодого чоловіка, кинені з щирим гумором, а вона мовчала, зморщивши брови, мов у фізичнім болю.
— Це правда, панно Маню? — спитав я її півголосом.
— Правда, але це маловажна річ.
— І не ушкодили справді себе? — допитувався я.
— О, про це допитуєшся даремно! — вмішалася тут Дора ясним голосом. — Панну Обринську допитувалось про те саме чи не все наше зібране тут товариство, однак ніхто не був такий щасливий дізнатися правди, хоч я одна переконана, що воно не обійшлося так гладко, як вона нас впевняла. Кінь погано впав. Не так, Маню? — спитала з гострим притиском. — Признайся, що ти сильно вдарилася в ногу і що, певно, ледве доїхала сюди.
Дівчина не відповіла їй зараз, но замість того з-під її спущених вій блиснув погляд такого неописаного жалю до неї, що я зчудувався.
— Ти чуєш, Доро, — обізвалася тут дівчина, — що я не те що не прийняла пропозиції пана К. і твою їхати з вами "вигідно й тепло", але навіть "не подякувала" за вашу ласкаву пропозицію. Як бачиш, я ціла й зовсім неушкоджена. А пан Олесь може також спокійний бути. його сусідка — (при тих словах промайнув по її устах ніжний і лиш мені зрозумілий болючий усміх) — витривала, і її не так легко викинути з сідла, хоч би воно й як небезпечне видавалося.
Зачувши о це все, я майже був переконаний, що дівчина була ушкоджена, і лиш самий якийсь потайний жаль і амбіція не позволяли їй признатися до того прилюдно, а найменше — Дорі, котру уважала через щось чи не своєю противницею. За цілий час не спускав я її з очей, і хоч і як вона вдавала з себе балакучу, я відчував, що з нею діялося недобре.
Кілька разів я пробував до неї зблизитися але вона, мов відчувши мій замір інстинктом, відверталася ї запускалась з ким-небудь у розмову, — не давала себе захопити. Лиш раз, коли хтось з присутніх заговорив про мою недавню хоробу, і вона припадком була поблизу, вона обернула живо голову й слухала уважно мої пояснення.
За якийсь час, це було коло шостої вечором, вибиралися до повороту.
Кожне з гостей, попрощавшись з господарями, умощувалось по попередньому порядку й умові в свої сани та, обтулюючись і обириваючись старанно шубами, вьрушало весело з подвір'я.
Я ждав аж до кінця, бо хотів наостанку виїхати. Раз, щоб мій кінь схолоднів і припочив цілковито, а по-друге, щоб бачити, що зробить з собою Маня. Дора, а більше ще пан К.., взяли собі нині за обов'язок опікуватися гарною дівчиною, хоч нею займались і інші дами й добродії з товариства, що були інтимніші знайомі її родичів, як двоє перші. Одначе вона дякувала всім однаково, пораючися коло свого коня враз з фурманом господарів — сама.
Осталося лиш ще троє саней, а врешті запряг один хлопак і мого гарного гуцула до малих санок. У тій хвилі я побачив, як Маня всіла на коня і взяла вже за поводи. Перші з трьох саней рушили вперед, далі другі, а там треті, а вона, мов лиш того вижидаючи, підняла шпіцруту, щоб ударяти гнідого й прилучитися до них. Сани виїжджали звільна, одні по других, а я, приступаючи скоро перед неї, задержав її коня й сказав:
— Зсядьте з коня, панно Маяю! Вертати верхом ви нині не можете більше.