Сидячи, з широко розкритими від несподіванки і страху очима, підіймали руки вгору, дехто забився під лави і піл, але ніхто не доторкнувся до зброї, що лежала на скрині, висіла на стінах. Партизани зразу ж озброїлись легкими карабінами, букові ложа яких сяяли і переливались блідими плямами світла.
Бачачи, що в них не стріляють і не збираються нікуди вести, мадьяри ожили, на перекошених жахом обличчях почали переміщуватись запобігливі усмішки.
— Рус хорош! Рус хорош! — устаючи з долівки, швидко заговорив чорний мадьяр.
— Самі знаємо, — резонно відповів Пантелій. — Чого ж ви, коли рус хорош, полізли воювати з нами?
— Рус хорош! Рус хорош! Фашист капут! Мі бесюнтеттюк о горцвот , — твердив одне й те саме.
Захопивши зброю, партизани побігли до другої хати. Недалеко пролунав одинокий постріл.
— Поклали якогось гарячковитого офіцера, — прислухався Пантелій.
— А може кого з партизанів? — запитав Дуденко.
— Ні, наша, трьохлінійна вдарила.
В третій хаті знайшовся кремезний, зарослий по самі очі мадьяр, що добре розумів російську мову, і Пантелій з ним завів жваву розмову, а потім, вийнявши засмальцьованого зошита і олівця, записав кілька мадьярських речень.
— Це для чого тобі? — поцікавився Слюсар.
— Як для чого? В партизанськім господарстві не здасться, думаєш? Ще, може, ми з тобою таких мадьярів розіграємо, прямо наче в кіно. Ти ще не знаєш мене! То як буде: "ідіть прямо цією дорогою"? — звернувся до високого мадьяра і швидко записав відповідь: — "Менєм едьенешен езен оз утон".
— Чортів Пантелій! — захоплено прошепотів Дуденко.
— Сякий-такий Пантелій, а все-таки веселій. Ти б от рому роздобув, поки я поговорю про всякі діла,
— Товариш партизан, — ніяково водячи жагучими чорними очима, звернувся оброслий мадьяр до Пантелія. — Ви нас... ви нас не...
— І не, і ні — не бійся. Повертайтеся до себе, беріть за карк чи за шию свого Хорті і всяких хортів. Ти хто? Робітник, селянин?
— Селянин... Желлир . Погнали на війну. Життя зашморгнули, — чорні очі мадьяра затуманились.
— А ви зашморгніть тим шиї, кому треба. Не сподівайтесь на готовеньке. Ех, несвідомі ви! В нашого колгоспника треба повчитися. Знаєш, шо таке колгоспник?
— Колгозішта!.. Знаю, знаю, — весело закивав головою мадьяр.
В хату вбіг розчервонілий Янчик Димницький.
— Брати-слов'яни, збирайтеся на майдан!.. А до нас пристав мадьяр Янош Балог. Комуніст. Чотири роки у в'язниці сидів. Каже: буду партизанити, поки Венгрія не стане вільною.
— Подружимо з ним, — твердо вирішив Пантелій Жолудь і підкреслено сунув зошит у кишеню, потім однією рукою притиснув до себе Димницького і загудів над його вухом: — Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику.
— Пливемо на повний хід, — задиркувато відповів Димницький.
— А правда, хороша ланка виходить: Іван Василенко, Янчик Димницький, Янош Балог...
— Ланка дружби, Пантелію. — Тісно притулившись один до одного, вони виходять з хати.
Мадьяри проводять їх довгими здивованими поглядами. На світанку добрались до лісу. їдучи на своєму веселому Шпачку, Пантелій надокучав Дуденкові:
— Що ти за поет, коли навіть віршика не склав про наш напад. Був би я поетом... Ні, Кириле, не пурхала біля тебе муза. Справжні поети на ходу вірші пишуть. Доведи, що ти творець.
— Слухай, — усміхнувся Дуденко і почав декламувати:
На Шпакові сам не свій
Іде Жолудь Пантелій:
Без горілки і без рому
Повертається додому.
А коли б...
— Досить, досить! Генія зразу видко, а розв'язку вірша й я без "коли б" знаю... Не подобається вона мені...
Після підрахунку виявилося, що в мадьярів було забрано біля двохсот гвинтівок і карабінів, та вісімнадцять пістолетів. А набоїв було обмаль.
Горицвіт наказав озброїти усіх дівчат-партизанок легкими мадьярськими карабінами.
XI
Старість не красить людини. Тяжко змінилася останнім часом баба Орина: зовсім занедужала, поменшала, в землю вросла, та роботи не кидала. Ще восени почала скаржитися Софії:
— Ноги обважніли, дочко, не слухають. Відходили своє — відпочинку просять... Ти мені квасолю піднеси — буду теребити, або соняшник почухраю.
— Нащо воно вам? Я й сама з дітьми все пороблю.
— Ні, дочко. Коли щось робиш, воно і на душі легше стає, не так про горе думається. З одними думками тепер не сила оставатися мені. Подумаєш про недавнє життя-щастя, а на теперішнє лихо звернеш, то й остання кров замерзає усередині. Робота втішає чоловіка. Не можна нам попустому жити... Коли б це так умерти, щоб ти із ділом впоралася і мене затепла поховала.
— Чого ви про таке говорите? Страшно мені. Живіть, бабо.
— Нема чого стращатися. Відколи світ та сонце стоять люди вмирають. Смерть вісті не дає тільки молодим, а я її вже за плечима чую... Страшно тільки не совісному вмирати в старі літа.
Зима була морозна і забитна. Тим-то за всю холоднечу Орина навіть словом не обмовилась про смерть. А коли пригріло весняне сонце, коли одного разу вбігла до хати закосичена пролісками Катерина, баба, дивлячись на те обвітрене пахуче дитинство, пригорнула внучку до себе, вийняла з коси одну голубеньку квітку, зітхнула і знову, пізніше, заговорила з Софією про дальню дорогу.
— Хоч би ще раз перед смертю нашого Григорія побачити. Зниділа ти, дочко, без нього, і мені тяжко. Все у снах його маленьким бачу. Живий, виходить. Тільки де він теперечки по світі ходить? Хоч би слово, півслова через когось передав...
І під цей тихий, одноманітно розсудливий голос на вії молодиці наверталися сльози, пропікали гарячі змарнілі щоки. І знову виринав перед очима Григорій і зникав, як зникає утлий човен на потемнілій розбурханій річці. А іноді навіть у болючій думці не могла дотягнутися до образу чоловіка, побачити його. Зі страхом помічала, що в дорогих рисах, в отій далекій далечині з'являлося щось нове, тривожне і нерозгадане. Тому поспішала до фотографій. Але й вони, вицвітаючи, з часом почали повівати якоюсь дивною застиглістю чи то холодком. Бо у серці молодиці всі риси чоловіка були незмірно кращими, дорожчими, живими.
— Не треба плакати, дочко... або поплач, поплач. Воно, дивись, легше стане. Не раз і мені за своїм плакати приходилося, коли .з бурлаками ходив на ті заробітки. Мозолем і кривавицею кожна копійка обкипала. Сироти ми обоє були. А тепер при живому батькові діти сиротами стають... От чує моя. душа, що скоро Григорій або сам заскочить, або небезпремінно обізветься.
І справді, через кілька днів, надвечір, коли Софія повернулася з нової панщини, зайшла почорніла, висушена жінка в благенькому вбранні. Її змарнілий вид туго стягнула шершава, у вітряних лишаях шкура, а червоні, втомлені очі горіли, як дві рани. Привіталась і тихим голосом попросила води. Але зір у жінки був такий голодний, що Софія зразу догадалась: не води хотілося мандрівниці. Нагодувала жінку, розговорились, і та подала їй невеличкого листа.
Мало не умліла Софія і, схопивши обома руками задавнений, пройнятий дощами і потом папір, вибігла на подвір'я, щоб на самоті прочитати той трикутничок. Забула про все. Неначе увесь світ нахилився над нею, приголубив теплою рукою, прояснив затуманені очі.
— Григорію мій! Грицю! — покликала до себе чоловіка, ніби він міг її почути, і притулила до грудей дорогі слова. А великі мовчазні сльози тихо капали на босі смагляві ноги, на молоду траву і входили у весняну землю. Кілька краплин так засвітилися в зіллі, що сама Софія подумала б — роса мерехтить.
Прибігла Катерина і з острахом прикипіла до землі невдалік плоту, дивлячись на матір.
"Тата вбито!" — аж вросла в землю в німій скорботі. Але коли мати підвела на неї очі, з радісним криком кинулась до неї:
— Мамо, тато листа передав?.. Передав?
— Передав, дитино. І тебе згадує, цілує. Прочитай, дочко, — подала Софія нагрітого серцем листа.
А невідома жінка поспішала. Дуже поспішала. Софія ледве встигла написати кілька слів, щоб вони хтозна через які руки попали до чоловіка.
"Дорогий Григорію! Змучились ми. і скучили за тобою. Мені здається, що я вже тебе ціле життя не бачила Діти виросли, витягнулись без тебе і все чекають свого тата. Люба говорить: "Прийде мій тато, візьме мене на руки і високо-високо, аж до самого неба підійме". А до мене на руки не йде. Баба Орина дуже постарілись і хотіли б ще хоч раз побачити тебе. І всі ми тебе виглядаємо кожного дня, Григорію, і кожної ночі. Усі ми до самої землі кланяємося тобі. Спасибі, що не забув нас, а ми тебе до кінця віку не забудемо. Іще передаємо наш низький поклін партизанам, що ходять з тобою в бої. Ми всі хочемо, щоб вони дожили до того дня, коли стрінуться зі своїми сім'ями, дітьми. Твоя вірна жона Софія".
Невідома жінка уважно прочитала листа і сказала Софії закреслити останні рядки, де згадувалося про партизанів. На німе запитання пояснила:
— Може десь у чорні лапища попаду.
— Партизанка ви?
— Партизанка, — і вперше за весь час усміхнулася.
— Я вам якусь одежину попошукаю, переодягнетесь, — кинулась Софія до скрині.
— Не треба, — рухом руки хотіла зупинити її партизанка, — не зобижайте себе.
— А це й не моє.
— Чиє ж? — здивувалася.
— Людське.
— Склад у вас, чи як? — недовірливо підвела брови.
— Який там склад... Я входжу в групу сприяння партизанам. Допомагаємо чим можемо нашим оборонцям, — тихо відповіла Софія і подала свій найкращий одяг.
— Хто ж керує вами?
— Підпільна парторганізація.
— Листівки на телеграфних стовпах — це ваша робота?
— Наша, — Софія підійшла до печі, біля якої лежали в'язочки соснової дранки, вийняла одну пахучу платівку і подала партизанці: — Це теж наші листівки.
— Винахід! — весело засміялася жінка, прочитавши на дранці повідомлення Радінформбюро.
— На ярмарку їх легше розповсюджувати, аніж звичайні листівки.
— А от одяг, здається, свій даєте?
— Свій, — призналася Софія. — Збираємо більше для чоловіків. Не зобидьте мене — візьміть.
Вони тепло, мов подруги, попрощалися, і партизанка пішла городами в темну весняну ніч.
— Не дочекаюсь я Григорія, — з жалем сказала другого дня Орина. — Коли б мав скоро прийти, не подавав би звістки.
— Може й діждетеся, — відповіла Софія, хтозна в який раз перечитуючи листа.
— Ні, дочко, не судьба мені. Оце поклади в скриню, щоб напохваті було.
— Що це?
— Моє вбрання. Останнє, — і діловито, спокійно подала тугий вузлик, де лежали намітка, чорне плаття, біла хустина, чорні носки і невелика подушка.
Тільки тепер Софія з острахом поглянула на Орину, почуваючи, як смерть наближається до їхньої хати.
За ці дні, пильно придивляючись до баби, помічала, як та мінилася і на очах прощалася зі світом: послухали і аж посиніли руки та ноги; закруглилися, глибоко запали і стали неначе прозорішими очі, а на обличчі з'явився темний рум'янець.
— Ще кілька день залишилося їй до смерті, — пошепки якось сказала сусідка і похитала головою.