А ми з Марусею Козолуп, із Харківщини, простелили телефонні дроти і теж викопали собі окопчики. Потім нам сказали, що це ще — не вогнева, а друга лінія. Нам привезли обід. Усі ідуть до польової кухні обідати, а ми з Марусею не вилазимо із траншеї. Бійці помітили це і запрошують нас. І Віра переборола страх, пішла по обід, принесла собі і Марусі. Поїли, сидимо. Іде вздовж лінії оборони командир роти і каже до нас: "А ви, дівчата, ідіть в один окіп". Маруся перейшла до мене. А повз мій окіп стелилася доріжка з передової.
Коли сонце піднялося високо над лісом, на вогневій почався бій, без участі артилерії. Тріщать кулемети, автомати, гвинтівки, час від часу гахкають міномети. Сонце яскраво світить своїм промінням, навколо — усе сяє, зеленіє ліс, а попереду нас виблискує дзеркало води, якась річечка. Стежкою, повз наш окіп, вертаються з вогневої бійці. Той бреде у закривавленій сорочці, іншого санітари несуть із перебитими ногами чи забинтованою головою, ще в іншого поранена рука чи плече, і, втративши багато крові, він хилитається, наче тінь. Віра почувається як у страшному, моторошному сні. "Що ж це воно відбувається? — тяжко роздумує вона. — Живих, дужих людей забрали, привели на передову, побили, покалічили. Навіщо це все?!" Вона мучиться в такому стані — від болісних, напосідливих думок. Вірі хочеться прокинутися і зітерти з пам'яті цей сон. Але це — не сон. Це — дійсність. Тягар каменем лежить на серці. І скинути його не може. Тоді Віра дістає з кишені гімнастерки портрет товариша Сталіна, вирізаний нею з армійської газети, і запитує про усе, що її болісно мучить, у вождя й учителя. І Сталін відповідає їй словами свого наказу: "Червона армія веде переможний наступ проти німецьких загарбників!" І усе стає зрозумілим Вірі, і дивується вона, до чого все просто і ясно. І усі недавні сумніви спадають із неї, як сухе листя з дерев.
І дякує вона рідному Сталіну, пристрасно цілуючи його у дорогі вуста.
Уночі ми перейшли на першу лінію. А де ж люди, які обороняли її ще учора, знову роздумує Віра. Нема. Загинули або поранені. "Як же це так?" — запитує себе Віра. А удосвіта нам іти у наступ. Було це під Прохорівкою. Неподалік височіла гора, уся зрита окіпчиками, як норами, а в окіпчиках — бійці. Вони обмінюються адресами. Аби товариш, якщо залишиться живим, написав до рідних. Інші сидять мовчки, у глибокій задумі: "Чи наснюся я батькам, дружині, дітям цієї ночі? Якщо серед діток моїх є щасливці, то мене поранить у руку або ногу і я повернуся до них, хай без руки чи ноги, зате — живий…" "Хто робить таке з людьми? — роздумує Віра, притулившись до стіни окопу. — Робить той, хто прагне війни. Гітлер проклятущий робить. А товаришеву Сталіну війна не потрібна, йому потрібен мир. Щоб діти у нашій країні були по-справжньому щасливі своїми батьками і матерями, живими, а не мертвими чи покаліченими".
І ось настає п'ята година ранку. Загриміла артилерійська канонада. Злетіли у небо ракети. Артпідготовка тривала дуже довго. Потім німець розпочав контрпідготовку. Гудуть небо і земля, спалахують блискавки вибухів. Наші викликають то "катюшу", то артилерію, то літаки. Таким посиленим вогнем зірвали фашистів із їхніх окопів. Віра у цей час чергувала біля телефонів. Піхота атакувала ворога, зайняла його позиції і переслідує далі. Нам дали команду зняти зв'язок і рухатися уперед. Поки змотувала дроти, усі пішли на другий бік вибалку і гукають до мене: "Віра! Вибалок заміновано, ондечки перехід!" — "Я бачу, де перехід!" — відповідаю, а сміливості, щоб іти, нема. Бо я залишилася сама. Нарешті зважилася і рушила. Дивлюся — сидить боєць, із розірваним животом, перед ним пузирем здулися його кишки і він товче їх кулаками. Певно, думає, що заштовхне у розпанаханий живіт. Очі широко розплющені, але нічого уже ті очі не бачать. Біжу уже по переходу. Дивлюся, під розтрощеним міною деревом лежить солдат, долілиць, рука відкинута убік, наче застерігає, аби його ніхто не чіпав. А на обличчі — непереносимий біль. Вірі знову смикнуло нерви. Але ось уже вона серед своїх бійців. І стали вони рухатися туди, де щойно наша піхота билася із ворогом. Поле вистелене тілами наших і німців. Між мертвих лежало багато поранених. Одні просили допомогти їм. Інші сварили санітарів. Треті просили-молили, аби їх дострелили. Четверті згадували свої домівки, дружин, дітей і — плакали, прощаючись із ними. П'яті розлучалися із життям у страшних конвульсіях. Під впливом такої картини із Вірою щось зробилося. Усе вона бачить і чує. А вибухів снарядів не чує. Бачить лише спалахи навколо. Так ми перебрели через німецьку лінію оборони і рушили далі, переслідуючи ворога.
І тут Віра загубила своїх. Жодного знайомого бійця. Бреде вона з котушкою дроту і телефоном, запитує, де наші, а її перепитують: "Якої ти армії і якого полку?" А вона не знає, бо усе забула. Бачить — сидить під кручею, сховавшись од вогню, гуртик наших солдат. Віра гукає до них: "Ходімо, товариші бійці!" — "Куди?" — запитують вони. "Уперед, на ворога!" А вони обіклали Віру матюччям: "Іди, як така смілива!" І Віра — іде. На схилі гори стоять наші танки. За ними — ліс. Німець веде вогонь по танках. Віра біжить між танків, її осипає землею, навколо свищуть осколки і спалахує вогонь вибухів. Добігши до краю лісу, вона озирається. Аж тепер їй стає страшно, у якому вогні побувала. І вона каже до себе: "Отже, дорогий товариш Сталін оберігає мене, що я залишилася в такому пеклі живою і навіть не поранена!" Віра дістає з кишені гімнастерки портрет вождя і вдячно цілує. Проминає вона ліс і тут бачить підводу із знайомими бійцями. Віра підбігає до них, радісна, що знайшла своїх, і запитує: "Скажіть, товариші бійці, якої я армії, якого полку і якої роти?" Вони сміються: "Сідай на підводу! Армія шоста гвардійська, п'ятдесят перша дивізія, сто п'ятдесят восьмий полк". Віра заспокоюється, що вона уже не приблуда якась. Тут підводу наздоганяє командир роти і каже до Віри: "А ми думали, що тебе уже нема в живих…" — "У фріців ще немає такої кулі, яка мене могла б убити, — сміється Віра. — Бо хто ж буде дорогого товариша Сталіна любити, як мене уб'ють?" "Невже лише ти, Віро, товариша Сталіна любиш? — ревниво запитав командир роти. — Хіба можна так думать?!" — "Ні, я так не думаю, товаришу командир". — "А як ти думаєш?" — допитується комроти. "Я знаю, що кожен, хто за перемогу воює, любить товариша Сталіна, — відповіла Віра. — Але я — трішки більше його люблю". А по хвилі додала зашарівшись: "Товариш Сталін для мене — і батько, і брат, і суджений, і усе-усе…" Командир мовчки слухав мене і уже не сміявся.
Це було моє перше бойове хрещення.
Опісля ким тільки не була я на війні — і радисткою, і телефоністкою, і санітаркою. А один час — і другим номером кулеметника, тягала стрічки до кулемета. Дві бойові медалі і орден Червоної Зірки прикрасили мої героїчні груди. Усю Україну пройшли ми пішки, а потім саджають нас у вагони і везуть на північний захід. Тут випало нам тримати Нівельські висоти. Німець перейшов у наступ, а бійців у нас залишилося мало, викосило, вибило. Командир роти наказує: "Бери, Віро, автомат, гранати і займай оборону". І ми стояли в окопах декілька діб, одбили п'ять контратак. П'ять контратак одбили, уже у нас і патронів нема, і ноги не тримають, і пальці не гнуться. А німці знову на нас ідуть. Ідуть на повний зріст, строчать з автоматів, а ми — мовчимо, і наша артилерія не подає вогню. Якби розступилася земля, Віра радо провалилася б крізь неї, так соромно зробилося за героїчну Червону Армію. "Що ж це воно діється, дорогий товаришу Сталін?!" — вигукнула Віра. І тут небо над висоткою відкрилося, наче хто коло сонячне циркулем викреслив на небі, хмари, торкнувшись кола, оббігали його, а в колі сонячному — профіль товариша Сталіна з'явився як на медалі. А як з'явився профіль товариша Сталіна у небі, зрозуміла я, серцем відчула, що — перемога буде за нами. І справді, коли німці вже були зовсім близько від наших окопів, ударили віддалік червоні гармати. Усе перемішалося на полі бою, земля і небо злилися в одну чорну хмарищу. Багато наших бійців загинуло од наших таки ж снарядів. А Віру — і не зачепило. Бо її товариш Сталін беріг, про те ніхто не знав, лише вона. А як німці відкотилися, з'явився на висотці командир роти. Віра і запитала у нього: "А чого це, товаришу командир, жодної жінки-солдата нема в окопах і лише я стою на смерть в обороні?" — "Зате, боєць Жила, по війні у тилу буде вам велика слава і пошана до вас". І пообіцяв мені, якщо залишуся живою, ще одну бойову медаль. Я слухала командира роти і думала, що й після війни ніхто на мене не чекатиме ніде, тільки й буде зі мною, як і нині, дорогий наш вождь і учитель, сонце наше товариш Сталін.
Так минали дні, місяці і роки. І ось, коли ми були на марші, приїжджає командир дивізії, оголошує привал і вітає нас із Перемогою. Усі бійці дружно вигукнули: "Ур-р-ра!" Вони поробилися наче маленькі діти. Бігали, перекидалися, сміялися, співали. І пройшли ми ще три перевали, зупинилися на нічліг. Стемніло, лише зорі мерехтять. І раптом небо навколо і над нами розцвіло різноманітними вогнями. Це вогні ракет, що ними салютували військові підрозділи про кінець війни з ненависним німецьким фашизмом. Уранці нас вишикували для святкового параду. Раптом у строю один із бійців падає на землю. Підбігають до нього санітари — мертвий. Серце не витримало великої радості Перемоги.
Потім ми стояли табором, це було у Литві, і займалися військовою підготовкою. Раптом мене викликають до штабу полку і кажуть: "Досить, товаришко Жила, даремно їсти народний хліб. Ми вам даємо п'ять гектарів землі, коней і старшину Сагайдака із господарчим взводом. Посадіть картоплю, капусту та інші овочі. Оброблятимуть бійці під вашим керівництвом і командуванням старшини Сагайдака. Зрозуміло завдання?" — "Так! — відповіла я. — Дозвольте виконувати?" — "Виконуйте!" Віра організувала садіння городу, підкормку рослин, обробку. Город вийшов на славу. І з товаришем Сагайдаком Миколою Павловичем, старшиною господарського взводу, у неї склалися добрі стосунки, робочі, службові, що згодом переросли в особисті. Сагайдак до війни жив у Білорусії, село його за зв'язки з партизанами спалили німці, уся родина його загинула.