І, вже впавши, здогадався Сорокін, чому його поклав Світличний: поліцаїв же коло воріт було тільки двоє. Ось один із них і лежить поруч, і од нього канудливо тхне кров'ю, але не на мертвого — на живих поліцаїв дивився Сорокін, що підходили, на Світличного й Вітьку, які з ножами в руках пішли їм назустріч: боялися, мабуть, щоб ті завчасно не помітили трупи.
Зійшлися, кинулися, змішалися — чийсь стогін передсмертний, чийсь здушений зойк, що обірвався одразу ж, а потім — спалах, постріл, зігнута чорна постать, що метнулась назад, в бік будинків. І їй услід — коротка й поспішна автоматна черга. Постать підстрибнула по-заячому побігла ще швидше, і тоді Сорокін, виставивши автомат, прицілився. Автомат затремтів, забився в руках, випльовуючи одстріляні гільзи, осліплений спалахами, Сорокін аж голову звів: постаті вже не було. Натомість в одному з вікон з дзвоном посипалося скло, замиготіло, запульсувало вогнем, й одразу ж довкола Сорокіна завищало, затьохкало, сипонуло, викрешуючи іскри, а позаду заскреготіло залізо. "Кулемет!" — визначив одразу Сорокін і швидко підповз до убитого, щоб прикритися од куль. І вже звідти, поклавши автомат на непорушне тіло, спіймав у приціл пульсуючий вогник, натис на спусковий гачок. Автомат знову затремтів у руках, довга черга прошила вікно, вогник погас, але вже стріляли з інших вікон, і Сорокін став бити на вибір, на спалахи, гасячи то одне вікно, то друге, і в ньому все аж дзвеніло од незвіданого досі почуття мстивої радості. Він уже навіть не думав про своїх товаришів, які десь поділися, ні про те, що його можуть убити,— він не раз там, у таборі, марив про автомат, націлений у ненависні обличчя,— і ось автомат у руках і він, Сорокін, не зрушить із місця, доки не випустить останню кулю. "Ну, давайте, давайте!..— аж кричало у ньому— Набігайте, висовуйтесь!.. А-а-а, не подобається!.." Він стріляв і стріляв: по вікнах, по дверях, і коли йому вдарило в груди і в голову вдарило, він навіть не зрозумів, що це вже смертельно. І в свідомості, яка швидко гаснула, все ще стріляв... стріляв... стріляв...
— Сорокін! — трусонув його Вітька щосили. А Світличний, перевернувши непорушне тіло на спину, глухо вимовив: — Все! — І закричав уже до Віктора: — Давай за будинки! — І підхопився, й метнувся в бік стайні, бо один зараз біс повзти чи бігти по цій площі проклятій, де кулі — як оси. Вони бігли під стайнею, а довкола аж миготіло, і в обличчя, на плечі, на голову бризкали, сипалися осколки подовбаної цегли. А там, за стіною, іржали, билися наполохано коні... Світличний з Вітькою бігли вже попід муром, і лящало, тріщало, вибухало довкола, тільки кулі мовби не так густо роїлися, і подовбана цегла не сипалася; зупинившись на мить, обоє оглянулись: біля воріт, поверх муру, пульсувало й спалахувало. "Наші! Наші стріляють!" — аж тепер вони зрозуміли, чому й досі живі...
— Давай!
Допомагаючи один одному, командир з Вітькою видерлись на мур.
Стрибнули донизу, до своїх...
— Пропало!.. Все к бісу пропало!..
— Годі тобі... Все одно не поможеш...
— Чортів замок! — Світличний аж зубами скреготнув, пригадавши, як зігнувся ломик... І Сорокін... 1 Степан...— Ех!..
Пропускав колону, похмуру, похнюплену, й аж чорнів на виду. Порівнявся з бричкою.
— Як йому? — питав Нелю. Хоча б міг і не питати: Степан лежав непритомний,— біле, аж синє обличчя, загострений, як у покійника, ніс. "Ех, Степане, Степане, що твоїй матері казати!.."
І до Нелі:
— Пильнуй, щоб не трусило! — Бо всі груди Степанові — кокон білий суцільний: стріляв із кулемета, доки його й не прошило. — Не спіши, не спіши! — вже до Пекельного.— Груддя об'їжджай!
Обганяй знову колону, а сльози аж закапали на очах: отаку справу згубити! Не міг собі простити! Не міг!
І коли зупинилися (скільки одійшли од того заводу проклятого: десять, двадцять кілометрів? — ніхто не міг би напевне сказати), коли стали на високому пагорбі: перепочити, подумати, куди далі податися, і партизани попадали, хто де стояв, і не було н" сміху, ні жартів, мов при покійникові, тільки хтось попросить тихенько: "Дай закурити", сказав Світличний Ганжі:
— Обирайте собі командира!
— Може, застрелишся? — покосився на нього Ганжа. Світличний смикнувся щось сказати у відповідь, та враз
передумав: махнув лише рукою.
Ганжа теж надовго замовкнув, бо слова усі були зараз зайві. Йому не менше боліло, що їх спіткала невдача, він теж відчував особисту провину: бач, усе розвідав, усе рознюхав, а про замок і забув.
— Слухай,— повернувся до Федора,— а якби його гранатою?.. Хоча — побудили б усіх... Викурюй потім по одному з будинку.
— Якщо іще викурили б! — буркнув Світличний.— Там же — як на долоні...— Хотів ще щось додати, але Ганжа його
ЗУПИНИВ:
— А цить! — Ще й руку застережно наставив.
— Що там?
Звівшись на коліна, Ганжа уже прислухався до чогось.
— Чуєш, гуде?
— Що гуде? — Світличний нічого не чув: у голові й досі видзвонювали постріли.
— Мовби машина... Чи літак!.. Ні, мабуть, таки машина.— Ганжа уже звівся, вдивляючись у обрій, туди, де губилася дорога,— він аж долоню до лоба наставив, щоб захистити очі від сонця, яке вже зійшло і звідти й світило.— їй-богу, машина! — Бо вже побачив і куряву: тоненький, ледь видимий хвостик, що витикався з-за обрію.
Партизани, які лежали поруч, теж почули далекий той гул. Заворушилися, посхоплювалися, стали вдивлятися в обрій.
— Дві... Дві їде, товаришу командир!..
Світличний уже й сам бачив, що дві: попереду маленька, як сірникова коробка, позаду — більша. Легкова й вантажна. Прудко скотилися з далекого пагорба, пірнули донизу, гул вщухнув, тільки висіла пилюка.
— Зупинились, чи що?
— Де зупинилися! Просто не чути.
— Сюди ідуть! Прямо на нас!
— Німці?
— А хто ж!
І вже дивилися всі на Ганжу і Світличного: що вони вирішать.
— Чи не сам комендант? — спитав уголос Ганжа.
— "Батько конячий"?.. Як він дізнався?
— А телефон!
— Ну якщо "батько"...— Очі Світличного зблиснули, досі похмуре обличчя враз пожвавішало.— "Батька" треба зустріть як належиться!
— От і стрічай,— усміхнувся Ганжа.
Світличний — де й поділася млявість — пружно повернувся до партизанів, підняв угору руку:
— Хлопці, зустрінемо "батька"?
— Зустрінемо! — одним подихом всі.
— Тоді слухай мою команду: два кулемети сюди, на дорогу, чотири — на фланги, підводу одвести назад, всім — у цеп, і не стріляти, поки я не скомандую. Василю,— вже до Ганжі,— бери десятьох і он туди, щоб жодна собака не випорснула!
Партизани розбіглись навсібіч, пригинаючись, розтягуючись ланцюжками, весело побігли, де й поділася втома, а Світличний лишився на місці, біля двох кулеметів. За одним уже лежав Андрій, і Світличний одразу ж упізнав кулемет, добутий із танка Степаном, і знову різонуло по серцю, і гойднулося обличчя Степанової матері, її очі благаючі, та він сам собі наказав: "Ну, годі!.. Годі про це!" — бо от-от мали з'явитися машини: гуло все ближче і ближче. Світличний глянув донизу, туди, куди круто западала дорога, й одразу ж наткнувся поглядом на височезний будяк, що ріс при самій дорозі.
— Бачиш будяк? — схиливсь до племінника. Андрій, пошукавши очима, спитав:
— Отой?
— Та отой же! Почнеш стріляти, як перша машина із ним порівняється... Жасимбеков, тобі зрозуміло? — Бо за другим кулеметом лежав Жасимбеков.
— Всьо панятно, товаріш командир! — відповів Жасимбеков.— Стрелять будяк!
— Не в будяк, а в машини! І без моєї команди не починати! — Світличний ліг поруч з племінником, який припав до кулемета, ледь поводячи сюди-туди дулом.— Не нервуй, плем'яшо, не нервуй: нікуди вони; од нас не подінуться! — Хоч
самого вже тіпало: починало здаватися, що німці якимось
побитом довідалися про засідку та й повернули назад: дуже ж
бо довго не ПОЯВЛЯЛИСЯ. !
Та ось, наче чортик із бочки; вихопилася перша машина, а за нею і друга. Гул, досі приглушений, став дзвінкий і сильний, машини прудко котили донизу: "конячий батько", якщо він сидів у передній, таки добре квапився до своїх улюбленців. І хоч нічого не було видно за вітровим склом чорного "опеля", та до того ще й сонце било у вічі, Світличному раптом здалося, що він виразно бачить того "батька", і йому враз захотілося зустрітися з ним живим.
— По колесах зумієш? — спитав він Андрія.
Машини ж тим часом швидко котили вниз, і задня, вантажна, що до половини потонула в пилюці, була повна солдатів: вони сиділи плече у плече всі в касках, і Світличний гукнув Жасимбекову:
— Жасимбеков, по вантажній стрілятимеш! — Так йому хотілося захопити живими пасажирів передньої машини.
Машини спускалися все нижче, нижче, високий будяк наче біг їм назустріч. Ось він майже поруч... Ось порівнявся... "Давай!" — видихнув Світличний, і в ту ж мить його боляче ударило у вухо, задзвеніло у голові: збуджений, він не помітив, як висунувся наперед, на рівень кулеметного дула. Матюкнувшись, Світличний зірвався на ноги,— там, унизу, вже все змішалося, звідусіль — і справа, і зліва били довгими чергами кулемети, сухо здіймалася автоматна тріскотнява. І вже витикалися голови, й найгарячіші, найзапальніші. стріляючи, бігли донизу.
— Назад!.. Назад!..— закричав щосили Світличний, але його не чули: все більше й більше партизанів збігало у вибалок. Тоді Світличний, гукнувши: "За мною!" — теж побіг дорогою вниз.
Тут усе було скінчено. "Опель" лежав, завалившись на бік у неглибокий кювет: шофер, либонь, крутонув щосили кермо, щоб розвернутися. Он він і лежить, напіввисунувшись, наскрізь прошитий чергою. А поруч, вивалившись із тієї ж машини, од машини кілька кроків одбігши,— товстий чолов'яга в офіцерському мундирі з погонами срібними і в таких блискучих чоботях, мов були вони полаковані. Однією рукою товстун ухопився за потилицю, поміж пальцями виштовхувалася густа чорна кров, а друга, з пістолетом, була відкинута набік, наче німець, падаючи, хотів закинути ту зброю подалі, та забракло вже сил.
Таки вбили "конячого батька". Ех, досада яка! Світличний повернувся до племінника, сказав із докором:
— Я ж просив по колесах...
— Я по колесах і цілив,— заперечив Андрій ображено.— Гляньте, якщо не вірите! — І показав на переднє колесо, посічене кулями.
Та Світличного колеса вже не цікавили: пішов до вантажної машини.
Цій машині дісталося менше.