Хотілося скоріше зустрітися, об'єднатися з великою силою, що орудувала в суміжній області, щоб дужче громити ворога.
Неначе до рідної сім'ї, тягнуло Дмитра до своїх братів. Розумів, що з великою родиною легше буде його загонові, поширшають бойові діла, твердішою стане під ногами уся земля.
Перед смерком, коли навколишній світ за деревами почав звужуватися, а самі дерева поблизу стали збільшуватися, заїхали в лісництво; воно стояло біля двох невеликих озер, переділених світлою лінією дороги. Тихий повів сутінків ніжно лягав на засніжені будівлі і казково зм'якшував їхні обриси чи то синіми тінями, чи то прозорим пилком, що розсівався з обважнілого гілля.
На тихий стук у вікно відчинилися хатні двері і почувся низький, обвітрений голос:
— Хто там?
— Впускай, господарю, лісових гостей. Душа наскрізь замерзла! — обізвався Пантелій Жолудь.
Невисокий широкоплечий лісник з напівсивими вусами, що зливалися з чорною бородою, відкрив сіни.
— Заходьте, хлопці.
— Заходимо, господарю. Як у вас — погані всякої не водиться?
— Хто ж ви будете?
— Партизани, справжнісінькі.
— До ранку зможете відпочивати спокійно, поки не почнуть десяцькі гонити на роботу селян.
Впевнено і гордо повів лісник коней у покриту дранкою стайню.
— Овес знайдеться у вас? — кинув навздогін Дуденко.
— Для добрих людей усе знайдеться! Такого зерна відшукаю, аж дзвенітиме, — промовив з-за плеча. Несподівано хороша усмішка освітила все його обросле, замкнуте обличчя.
У хаті Максима Петровича Коваленка горить невеличкий каганчик. Господиня на жорнах меле ячмінь, біля неї в одній сорочці стоїть невеличка, років шести, дівчинка.
— Оце ж при "нових порядках" такі нові млини понаставали, — показує рукою на жорна Максим Петрович. — Не життя, а одна розкіш: на жорнах мели, у ступі товчи, веретеном пряди, на верстаті тчи, без солі їж, слізьми умивайся, а рукою втирайся. До самої татарщини відкинув фашист наше життя.
Після вечері Дуденко сів біля каганчика писати вірші. На його зосередженому виду вже мінилися зморшки і тіні, заворушилися по-юнацьки свіжі уста... До воїна почали стікатися його надії і друзі, широко стали розстелятися сподівання, і навіть вбиті партизани приходили до нього, міцніше оживаючи в серці, аніж на ніздрюватому, вогкому папері. А коли знаходилися вірні слова, обличчя Дуденка так зворушливо прояснювалося, наче саме щастя пересновувало його.
Пантелій потупцював біля Кирила, кілька разів заглянув через плече, потім щось пробурмотів про "музу, панночку парнаську", що категорично перебазовується в партизанські ліси, і простягнувся на розстеленому по підлозі околоті соломи.
Дмитро підійшов до мовчазної дівчинки, підніс її на руках, і вона довірливо приторкнулася чорною голівкою до його грудей.
— Як тебе звати?
— Оксана.
— А де твої батьки?
— Фашисти убили, — на блискучих очах дівчинки майнув жах і заіскрилися сльози.
Зашерхлими губами поцілував дівчинку в невисокий лобик і з тяжким почугтям опустив її на землю. Він боявся що-небудь сказати, щоб не вразити, ще більше не запечалити дитячого серця. Не роздягаючись, ліг спати біля Пантелія.
— Дмитре Тимофійовичу, ви б на ліжку лягли. Прямо аж совісно мені. Є ж місце, такі гості... — бідкалась господиня.
— Не турбуйтесь. Ми звикли так спати. Воно і краще і вірніше. Не перини, а землю чути під собою, — заспокоїв лісничиху.
Уже почав дрімати, коли почув тихенький приторк до плеча.
— Дядю, ви не спите? — нахилилася над ним дівчинка.
— Ні, не сплю.
— Розказати вам, як фашисти вбили моїх тата і маму? — зручніше умостилась на соломі, тримаючись рукою за Дмитрове плече.
— Розкажи, дитино, — зітхнув, обережно пригортаючи рукою маленьку постать. Він не звик, щоб невеликі діти, здебільшого соромливі і несміливі з малознайомими людьми, розповідали про своє життя.
Оповідання дитини, безпосереднє і страшне, з тими деталями, які оминув би дорослий, тяжко вразило Дмитра.
— Влітку до нас у село приїхали фашисти, як їх звуть, забулася...
— Гестапо?
— Не, не гестапо. Гестапо я знаю. Якось інакше. У них на рукаві таке вишиття, як дві гадючки, а на кашкетах — смерть. Страшні, страшні.
— Військо СС?
— Еге ж, військо есес, — закивала головою. — От і почали вони розстрілювати людей, бо через наше село партизани проходили, людям зерно пороздавали... Мої батько, і мати, і тітка встигли вскочити в ліс. Тато мене на руках ніс. Але нас наздогнали фашисти на мотоциклах і почали стріляти. Спочатку упали мама, потім тітка, а потім — вже й не пам'ятаю. Прокинулась я після полудня. Біля мене лежить тато, трохи далі — мама, а ще далі на горбочку — тітка. Почала я їх гукати — ніхто не озивається. Тоді у мене і ручка заболіла. Подивилась я, а вона вся в крові. — Дівчинка закасала рукав, і Дмитро побачив біля ліктя синій шрам.
— Як не просила маму, тата, щоб вони встали, а вони не встають. Тоді я ще не знала, що вони вмерли насправді, — і знову сльози блиснули на великих засмучених очах. — Спала я коло мами. Під їхню руку голову покладу і сплю. Їла ягоди — їх багато у лісі було: ніхто не збирав. Потім тітка такі великі зробилися... Я пішла лісами — дорогою боялася, щоб фашистів не зустріти. В лісі мене і знайшов Максим Петрович.
— Ходім, Оксанко, спати. Ти де будеш — на печі зі мною чи на ліжку? — запитала лісничиха.
— Із вами, — тихо відповіла дівчинка і затупала босими ніжками по підлозі.
Довго не міг заснути Дмитро, уявляючи, як жила Оксана біля убитих батьків. Потім думки переносили його до сім'ї і знову на обважнілих крилах вертались до дівчинки.
"Віділлються тобі, враже, сирітські сльози. Де б не заховався — з-під землі знайдемо тебе", — шептав потрісканими устами.
Нарешті Дуденко погасив світло, поклав в узголов'я автомат, простягнувся на підлозі і незабаром заснув. Тільки .один Максим Петрович не лягав, часто виходив на двір, пильнуючи дороги і коней, та, наче подорожній, стукала у вікно обмерзла гілка плакучої берези.
* * *
Надвечір напали на глянсуватий слід полозків. Поміж глибоко втиснутими коліями хвилясте покрутився пунктир побурілих, заморожених краплин крові.
Дмитро скочив з коня і довго придивлявся до неширокої дороги, затиснутої з двох боків обважнілим чорноліссям. Подекуди на снігу валявся невеликий жмуток паші; потім Дмитро знайшов кілька закривавлених, зморожених в одно, шорстких шерстинок і догадався, що на санях лежали убиті свині.
— Напали, здається, на слід! — скочив на Орла і, сторожко озираючись по боках, поїхав попереду, тримаючи напоготові автомат. Кінь грайливо танцював по снігу, вигинаючи голову до свого господаря. Недалеко від дороги Дмитро побачив обморожену, дельовану криницю, біля неї лежало відро, недбало гадючився мотузок. В цей час із березняка вийшов дід з батогом в руці і гвинтівкою за плечима. Побачив вершників і чимдуж пустився назад в березняк.
— Діду, почекайте! — гукнув Жолудь. Але старий тільки спритно, не по літах, запетляв поміж деревами, голосно кричачи:
— Шпигуни! Шпигуни!
Незабаром із лісу повискакували різно вбрані партизани; бачачи, що вершники не збираються ні втікати, ні відстрелюватись, кинулись до них, безцеремонне почали зсаджувати з коней.
— Шпигунів затримали!
— Чом їх пост не перепинив?
— Попались, сукини сини! — загомоніли партизани.
— Ану втихомирся! — злегка відштовхнув Пантелій високого чорноокого партизана, коли той хотів зірвати з нього зброю.
— Я тебе втихомирю! — відрізав високий воїн.
— Товариші партизани! Погано гостей зустрічаєте, — спокійно промовив Дмитро.
— Чого він нам баки забиває? Хай скаже, хто вас погнав сюди на мороз і погибель, — підняв чорноокий гвинтівку на Дмитра.
— Ану помовч, розумнику. І не бався своєю лялькою. Вояка найшовся! — Дмитро так визвірився на нього, що чорноокий, подумавши, неохоче опустив гвинтівку прикладом у сніг. — Товариші партизани, ми приїхали до вас. Хочемо влитися у ваше з'єднання, яким керує товариш Іван.
І Дмитро коротко розповів про свій загін та про зустріч з партизанами із загону імені Леніна.
Після цього настрій у всіх змінився. Уже ніхто не вигукував образливих слів, не збирався роззброювати, одначе не опускаючи зброї, супроводили в березняк; до табору не повели, чекаючи представника від штабу з'єднання.
Швидко опускалися зимові сутінки — сині на прогалинах, чорні під деревами і голубі на високих шапках дерев; під ногами різкіше заскрипіли сніги.
З глибини лісу збільшені сутінками вийшли чотири чоловіки. У переднього, рослого, була тверда, не лісова похідка, на грудях висів автомат, а з-під неглибокої вушанки вибивалося розкішне, переплетене памороззю пасмо кучерявого волосся.
Дмитро насторожився, не спускаючи очей із цього партизана. Неясні спогади глухо заворушились у пам'яті. Щось було знайоме в широкій прямій лінії плеч, міцній похідці, в русі руки, якою він відкинув із високого чола непокірний чуб. І враз аж трусонуло мозок, затемнило очі. '
— Іване Васильовичу! — розриваючи коло, кинувся вперед.
— Дмитро! Дмитро Горицвіт! — Кошовий зраділо зупинився на мить, потім прискорено ступив уперед і, навхрест охопивши руками Дмитра, міцно стиснув його в обіймах.
Тричі поцілувались, відхилились назад і знову поцілувались. Од радості в Дмитра перехопило подих, задзвеніло у вухах, а серце так загупало, що здавалось — неначе хтось у сусідньому кварталі рубає ліс. Затуманеним зором він бачить осміхнене обличчя Кошового, веселі жмурки в очах, і шматок сизого неба в прорізі дерев, і серп місяця, що заходить за хмару, а може то зовсім і не хмара, а віття щедро сипнуло памороззю, бо знову місяць виплив на невелику чисту ополонку.
— Оце так зустріч! — не знаходить Дмитро слів, щоб висловити свою радість, і не чує, як з-під сплетення засніжених вій виступають дві прозорі краплини.
— Неждана і хороша, — — усміхається Кошовий і захоплено оглядає Горицвіта з усіх сторін. — Прямо тобі вилитий партизан! Молодець, молодець, Дмитре. Воюємо, значить!?
— Воюємо, Іване Васильовичу! — не без гордощів одповідає.
Йому приємно прямо глянути в розумні іскристі очі колишнього секретаря райпарткому і вдвоє буде приємніше розказати, як жив і боровся з ворогом весь довгий час розлуки. Тепер у Дмитра не було потайників, куди неохоче заглядалось, не було сумнівів, що не так він іде життьовою дорогою.