Д., вирізані на ляді лави. Це ж твоя земля, Володьку! Твій край, твоє місце на землі! Хто і яким правом заперечує твоє право до неї? І чому ти дозволив на цю ганебність? Навіщо годишся з цим грубим пониженням. Ти — жива, розумна людина!
І при цьому його вигляд говорив, можливо, більше, ніж його думки. Така неприхована, безпосередня погроза, такі насуплені ті молоді брови, такі сердиті сині очі, такі затиснуті уста. Дивився на ті мури ліцею і бачив їх, як виклик сумління... Як кару за минувшину... Колись давно прийшли вони сюди і вкопалися у твердінь цієї землі, як бастіони твердині, як символи чужої надвлади. Можливо, саме вони, ці мури, і винні за цілу цю моторошну дійсність. Можливо, саме в них і таїться виправдання отих хлопців і дівчат в рогатівках. Можливо, сама гола земля ще не земля, а лиш місце змагання за владу над нею? І, можливо, ті мури є свідченням, ордером, пашпортом її приналежності.
Такі ось думки бентежили того Володька і чи знайде він місце на землі, де зможе їх висловити повним голосом з висоти якоїсь трибуни? Чи може він сказати це своїм хлопцям у Тилявці? О, він вже їм про це казав і то не раз, а все це ще мало. Це мало. Це дуже мало. Треба більше, багато і більше... Виразніше, глибше, сильніше...
У цей саме час із-за рогу ліцейного муру, вулицею ректорською, почали виходити також учні української гімназії... Десь звідти згори, де там далі в кінці стоїть невеличкий, жовто-рожевий, старий одноповерховий будиночок — власність місцевого торгівця Лазаря Бакімера. Це там міститься та українська, ім. І. Стешенка, гімназія-права, без місця, без якої-будь державної допомоги... А хлопці і дівчата, що відвідують її, належать до місцевих сільських родин, розкиданих по всій цій провінції.
— Здоров, Володьку! — чує Володько знайомий голос. О, це ж Олег Левинський. Біжить назустріч з другого хідника нерівною кострубатою вулицею, весь радісний, лишень трохи зблідлий, без кашкета, волосся розкуйовдив вітер.— Що тут робиш?
— Я? — зніяковів Володько.— Так собі... От ішов... Був у старостві...
— Зайди до мене,— казав Олег... — Переночуй... Вечором підем на гори... У кіно... Чи маєш гроші? Чого насупився?
Володько хотів було по-своєму відповісти на це захоплення, але Олег роззброював його своєю безпосередньою безтурботністю, і йому було шкода нівечити цю щирість. Вони такі різні і такі ще не зіграні.
— Зайду опісля,— сказав Володько з ноткою поблажливості.— Тимчасом маю справу.
А трохи згодом Володько стукався до старих, вилинялих дверей скляного ганочка на вулиці Підгірній, і йому відчинив середнього росту молодий добродій у одній сорочці без комірця і в підтяжках, не конче старанно голений. Це був Лазюк. Він зрадів Володькові, запросив до своєї невеликої, зі старими меблями кімнати, де так пронизливо вражав запах якогось сильного тютюну... Володько сів на канапі, відмовився від цигарки, оглядав стіни зі старими літографіями і портретом Шевченка у відомій папасі; етажерку з українськими, переважно не оправленими книжками, незастелену постіль, розкидані речі, убрання. Як і багато інших, Лазюк належав до ідейних, заклопотаних справою визволення людей, а тому його побут не виявляв для нього особливої значення. Володькові це кидалось у вічі і йому здавалось, що в цьому таїться якась, ще незбагнута для нього, кволіє істотності тіла і духа... Але цього він ще нікому не говорі Люди назвали б це міщанством, а інколи ще гірше, "буржуазним забобоном"...
Володько обережно розповів Лазюкові пригоди своїх останніх тижнів і нарешті висловив бажання йти до Києва.
— Тепер? — вирвалось у Лазюка. Володько підтакнув головою. Лазюк хвилинку подумав, обличчя його набрало виразу поважності.
— Я б вам не радив туди... Це не вихід... Ви думаєте... — він підійшов до заставлених книжками полиць і вийняв кілька книг... — думаєте, там Україна? — договорив він свою думку.
"А де ж тоді Україна?" — сперечався в думці Володько, але вголос цього не висловлював. Тож міліони людей... І Дніпро, і Київ... І оті книги... І державне видавництво...
Але Лазюк вибрав одно місце з книги і своїм пальцем з довгим нігтем підкреслено вказував.
— Ви ось читайте... Ви ось тільки читайте... Дивіться! І він прочитав кілька речень, у яких говорилось про пролетаріат, про спільність його інтересів, про злиття мов, культур... І нарешті про... Лазюк це особливо наголошував... Про велику мову Леніна, що на ній висловлені найбільші правди людства...
— І так,— казав Лазюк... — дуже виразні ті правди... Хоча Володькові вони не були аж так виразні... І десь в душі він не погоджувався з Лазюком.
— Це писано, щоб когось дурити... Нас! Мене і вас... — казав далі Лазюк.
— Я мушу вчитися,— відповів на це спокійно Володько.— Я десь мушу вчитися... Я не маю де... Я мушу щось робити... — Володько повільно перегортав сторінки книги, очі мав опущені... Книга друкована в Києві. Рідною мовою... Чого той Лазюк ще хоче?
— Знаєте, мій друже,— тут у нас у Крем'янці діє Пілсудський з отими чотирикутними шапочками... І він хоче лиш Польщі "від моря да моря". Але там, у Києві... Там діє Лєнін... І він хоче... Все! Весь світ! Пролетарі всіх країн, єднайтеся! На мові Леніна... Про Україну там не може бути й мови...
— Але ж ми люди і ми маємо право,— хотів було відповісти Володько, одначе вийшло це у нього не досить переконливо...
— Там, мій голубе, не думають категоріями людей, там думають категоріями чотирикутних шапочок, або "пролетарі всіх країн"... Це... Мій милий! Це епоха! Така епоха... На краю між чуттям і глуздом... Ви хочете вчитися... Наша школа ось тут,— вказав він на чоло... І тут,— вказав ще на серце.— Мусимо самі створити свою школу... Думати треба...
Самостійно. По-своєму... Їдьте до Праги,— несподівано закінчив він свою думку.
Володька ця думка, здавалось, заскочила, він хвилину вагається...
— За що? Мені навіть не дадуть пашпорта,— відповів:
Відчувалось, що він тут сперечається сам зі собою, що І наміри інші.
— Їдьте до Праги! Без нічого... Без пашпорта... Ідіть пішки... Ламайте закон, але йдіть, І більше нічого. Туди, ще є живий людський глузд. Шукайте людського глузду, і тут у нас його ще немає. Просто немає! Пам'ятайте, що одного разу і шапочки, і ті пролетарі полетять до чортової і матері, а без глузду не можна! Без Глузду не можна! Раз назавжди це затямте!
Володько виразно збентежений, він не був готовий аж такий вибух саме такої думки. У ньому вже горить і пече зовсім щось інше. Ніби розуміючи його, Лазюк зненацька пропонує:
— Як можете — ходіть зі мною до кіна. Там якраз дають "Нібелунгів". Варто це бачити.
Володько розуміє тенденцію Лазюка, він вже знає також що таке "Нібелунги", і йому справді хотілося б це бачити хоч би у кіно, але при цьому пригадав свої фінансові гаразди...
— Може, іншим разом... Мушу йти додому,— відповів він. І вони розійшлися недоговорені. А коли Володько спинився знов сам і знов на вулиці, він був деякий час, мовби ви колісний зі свого напрямку, чуття його виразно двоїлося і він почувався винятково непевно. В його вухах все ще звучала мова Лазюка, але одночасно його полонило ще одно уявлення, яке ніяк не лишало його. Мати свою думку! Це дуже гарно, але я можу мати її не лишень у Празі... Але й... деінде... Навіть у Києві. А хіба не можна ніяк бути там самостійним Він відчував тут вагання, він вже вистачально знав і розумів які саме думки і сили там домінують, відчував їх настирливу динаміку... Це щось не знутра, а ззовні і не від думки, а від простору, повітря, маси, чогось загального, з якоїсь висоти. Можливо, це є воля доби і люди тут не мають голосу. Вони заражені, унесені, обезвладнені... Вони лиш медіум, на яки невидимий гіпнотизер вправляє свою волю.
Йшов поволі вузькою, головною вулицею, що її назвав Широкою, проходив побіля кіна "Пересвіт", де давали ти самих "Нібелунгів", зайшов навіть оглянути рекламні образки — Зігфрід і Кримгільда... Перемога над країною туманів чарівною силою ясного, соняшного генія... Ось
Зігфрід — молодий, юний, чистий, зі своїм мечем, серед білих ромашок клячить біля чистого потоку і долонею черпає прозору воду... А там он він прощається з Кримгільдою... Вона благословляє його в далеку переможну дорогу... І Володько пригадав свою Наталку з її довгою косою... Зовсім як Кримгільда — висока, струнка, спокійна... Поважно схвильована. О, коли б вона благословила мене так само віддано і спокійно...
А потім він йшов далі, проходив побіля "Просвіти", на цей раз оминув її, але тут трохи далі, несподівано побачив невеликий, втиснений у вузьку щілину крамнички, мабуть, недавно відкритий кіоск. Книжки, картини, часописи... Невелика, виложена червоним вибійчаним папером вітрина... Обрамлений також червоним портрет Шевченка поруч з таким же портретом Маркса... Внизу на передньому плані роман "Залізна п'ята" Джека Лондона, у густо-багряних палітурках.
Володько зупинився перед цією вітриною і не міг позбутися почуття здивування, ніби він стояв перед своєрідним вівтарем чи престолом. Все тут наповнене якоюсь магічною, вражаючою і чаруючою силою. Кольори, книги, портрети мають завдання не вчити, а полонити, обезвладнювати і корити.
— Вам, товаришу, що? — почув Володько голос від дверей кіоску.— Зайдіть. Може, потребуєте яких книжок?
— Ні... Я лиш дивлюся,— відповів Володько... Але все-таки чомусь зайшов до кіоску... Там, у вузькому заставленому речами просторі, у різних позах, стояло і сиділо кількох молодих людей, переважно хлопців з розкуйовдженим волоссям або у старих, пом'ятих кепках. Хлопці напевно про щось сперечалися. Їх обличчя були розчервонілі, їх руки нервові... Один з них, одягнений у старий, рудий піджак і в кепці, що нагадувала підпалка, трохи старший, на коротких грубих ногах, запальне говорив щось про "Просвіту"...
— Власне, власне! — казав він з ораторською вирвою... — Нам якраз на цьому й залежить. Ми вимагаємо, щоб така установа, як "Просвіта", служила інтересам не петлюрівщини й буржуазії, а працюючим. Нам! Мені, тобі... Всім, що з народом і що працюють. Розвісили: гетьмани, отамани, куртизани, попи... Вимагаємо, щоб там були вожді працюючих... Робітничі журнали... Твори пролетарських письменників, книги радянських видань.