"Куди ти так рано?" — запитала сусідка. "На роботу! — відповіла я. — Товариш Сталін і ночами не спить, про народ думає, а ми — і серед дня білого дрихнемо!"
Сусідка по кімнаті нічого на те не сказала мені.
Ще сонце ледь виглянуло з-за обрію, а Віра уже поспішала на підсобне господарство. Вздовж дороги росли високі дерева, підбадьорені недавньою нічною прохолодою. По дорозі вона усе менше згадувала своє минуле, її думки зосереджувалися на майбутньому. До технікуму її прийняли, нині треба самовіддано працювати на господарстві, а ближче до зими — навчатися, уперто гризти граніт науки. Труднощі, горесті для неї залишилися позаду. Вона має притулок, має шматок хліба щодня. Не помітила за думками, як ступила на господарчий двір: вози, бідарки, борони, плуги. Від господарчою двору парканом відгороджено сад. "А яка робота чекає на мене?" подумалося Вірі. Тим часом сонечко викотилося на небо, почали сходитися люди. І товариш Цибенко прийшов. Побачивши у дворі Віру, усміхнувся до неї: "Доброго ранку, товаришко Жила!" — "Доброго ранку, товаришу Цибенко!" — відповіла Віра. "Ну, як ви відпочивали минулу ніч?" — "Добре, дякую". — "То ось що, товаришко Жила. Ми у дирекції учора порадилися і вирішили призначити вас на роботи у сад. Збиратимете фрукти, які падають, різатимете їх і сушитимете на простелених брезентах. Ми ж даватимемо вам у поміч студентів, вони працюватимуть під вашим керівництвом. У їдальні братимете приварок, скільки з'їсте. А хліба, звичайно, порцію, як і усі інші студенти. Зрозуміло?" — "Зрозуміло!" — відповіла Віра і пішла у сад. Минула ніч була вітряна, під деревами лежало чимало яблук, одне краще од іншого. А далі — груші, сливи, абрикоси. Віра обійшла увесь сад, наїлася фруктів скільки хотіла. Потім збирала яблука, різала на тонкі шматки, висипала на розстелений брезент. Так працювала, що не помітила, як і обід настав, задзвонили в рейку біля їдальні. Пообідавши, повернулася у сад, присіла під яблунею перепочити. Промені яскравого серпневого сонця, сіючись крізь гілля дерев, золотистим веретеном висіли над стежкою. Віра заплющилася — од яскравого сонця щеміли очі, а коли розплющила їх — на стежці стояв товариш Сталін і лагідно, по-батьківськи усміхався до неї. Був він наче зітканий увесь із сонячних променів — і волосся, вже ледь сивувате, і брови, і вуса, і щоки — наче сонечка, віддзеркалені у тихій воді, і військовий кітель, а хромові чоботи в траві — як із чорного граніту. Віра підвелася, зірвала з гілки над головою яблуко, найбільше, червонобоке, солодке, і безшелесне, ніби у сні, почеберяла стежкою до мудрого і великого учителя та вождя. Серце її соловейком витьохкувало у грудях од неймовірної радості і щастя, а на випростаній долоні — полум'яніло пурпурове яблуко. І мовила Віра словами народної пісні, вирізаної нею з газети: "Здрастуй, любий батьку наш, сонце на землі!" І ще додала, по хвилі, уже з іншої пісні, яку вони вивчали у гуртку художньої самодіяльності: "Був би ти здоровий і віками жив і над нами сонцем ти завжди світив". Тут до неї долинув густий чоловічий голос: "З ким це ти розмовляєш, товаришко Жила? Репетируєш? Це добре. У нас у технікумі тепер е свій самодіяльний театр, ми тебе запишемо". Стежкою від господарчого двору ішов товариш Цибенко. І Віра зрозуміла, що товариш Цибенко не бачить товариша Сталіна, що вождь і учитель з'являється лише їй, бо ніхто так щиро не любить рідного Сталіна, як вона, Віра Жила. І від цього здогаду Віра розцвіла, немов квітка після теплого весняного дощу. А силует вождя, зітканий із сонячного проміння, розвіявся, зник, наче й не було його ніколи на стежці…
Так минають дні. Наближається навчальний період. А Віра ще має здати екзамен за третій курс. Вона носить із собою книги і конспекти, але за роботою нема коли у них і заглянуть. Аж ось кличуть Віру на педагогічну нараду. Завідуючий навчальною частиною і каже: "Товаришко Жила! Ми, педагоги, знаємо про ваші життєві обставини і бачимо ваше безсилля у здоров'ї. Через те вважаємо, що витримати екзамени за третій курс вам буде тяжко. Поспішати вам нема куди, ваші труднощі — у минулому. І ми вирішили залишити вас на другому курсі ще на один рік". Віра повернулася у гуртожиток. Образи в душі не було, педагоги вчинили правильно, свідомо підійшовши до обставин її життя. І Віра стала вчитися на другому курсі. Через рік перейшла на третій, потім і на четвертий курс. У тридцять шостому році вона закінчила технікум і одержала посвідчення молодшого агронома. Після державних іспитів випускникам належало півтора місяця відпустки, і хто мав рідних, роз'їхалися по домівках. У Віри рідних не було, і вона вирішила одразу їхати на роботу за направленням. Дирекція технікуму мала направлення і в її Край, в самий Мньовський район. Але ніхто там не чекав на неї. Головне ж, усе там нагадувало б Вірі про тяжке минуле її, а вона навіть у снах тікала від гірких спогадів.
І Віра бере направлення на південь, у Гуляйпільську МТС.
Віра бере білет і їде у Гуляйполе. А до машинно-тракторної станції — ще сім кілометрів. Було у мене п'ять карбованців, але я їх десь загубила, чи їх украли у поїзді, залишилося копійок сімдесят. І я не жду, аби хтось підвіз, а пішкую, з валізою, полівкою ті сім кілометрів. Поки дійшла, уже день пригасав. У МТС був лише старший агроном товариш Голубцов. Я подала йому документи і направлення. Старший агроном переглянув папери і каже: "Так, за нами ваш технікум закріплений. Але товариша директора уже нема на роботі, пішов додому, а лише він може вирішити". Тоді Віра просить: "Товаришу старший агрономе! Дозвольте мені перебути цю ніч у конторі, бо я — із студентської лави і не маю грошей на готель". Голубцов подумав-подумав і відповідає: "Добре, підете на ніч до хати агронома Солодуна, я напишу йому записку". А Віра за цілий день не мала і крихти у роті, аж шлунок болів. Вона купила на свої сімдесят копійок великого бублика і шматок в'яленої, солоної риби, трохи перебила голод. Аж тоді пішла із запискою до агронома Солодуна. Сім'я агронома вечеряла, на столі — чого тільки не було, Віра як глянула — усе б наче з'їла. Віру запрошували до столу, але скромність не дозволила їй скористатися із гостинності господарів. І вона лягла спати голодною.
Уранці, ледь почало розвиднюватися, ще у домі усі спали, я підвелася, швиденько умилася і поспішила в МТС. Там ще нікого не було. Я стояла біля контори, чекала на директора, а в голові крутилося: "Ось скажуть мені: місць немає, повертай назад. А грошей на дорогу у мене — ані копієчки. Що робити буду?" — "Продам пальто, — відповіла я сама собі. А я купила за гроші, що їх заробила на практиці, нове осіннє пальто. — Продам його і повернуся у технікум, за новим направленням". І ось піднялося сонечко, жарким, немилосердним промінням обпалило дерева, кущі та інші рослини. Нарешті з'явився директор МТС товариш Бородай, і старший агроном товариш Голубцов до нього підійшов. Почали вони радитися. А потім і мене закликали до кабінету: "Ось що ми вирішили. Якщо уже ви приїхали, то ми вас візьмемо. Отже, із сьогоднішнього дня ви працюєте у МТС. Сьогодні, о п'ятій годині, нарада, голови колгоспів з'їдуться. І ви поїдете з ними на свій кущ". Я дуже зраділа, що не доведеться продавати пальто. Коли вийшла з кабінету директора, його секретарка подивилася на мене і запитує: "Ви не позичите мені три карбованці, лише на годинку?" Я усміхнулася і кажу: "Просіть у мене хоч три копійки, я не позичу, бо їх у мене нема". — "То ви — у дорозі і без грошей? Чому ж вам батьки не допомогли?" — "Бо я не маю нікого з рідних у цілому світі, батько й мати померли". — "То ви попросіть у товариша директора аванс, він вам випише", — порадила секретарка. "Якось мені незручно, — відповіла Віра. — Ще не робила, а уже гроші — дай…" — "Гаразд, я сама скажу директорові", — пообіцяла секретарка.
Ось уже четверта година дня. Усі ішли у райсільгоспвідділення на нараду, пішла і я. Коли підходить до Віри старший агроном товариш Голубцов і мовить: "Товаришко Жила! Вертайтеся зараз в дирекцію МТС і одержіть там аванс, для вас виписано". — "Добре", — сказала Віра, але не пішла одержувати гроші, бо їй усе ще якось соромно. Товариш Голубцов підійшов удруге: "Ідіть, товаришко Жила, поки працює бухгалтерія. Бо завтра — неділя і ви залишитеся без грошей". Аж тепер Віра послухалася, повернулась в МТС і одержала там сто карбованців авансу. Вона зраділа, одразу ж зайшла до їдальні, де узяла на перше — борщ, а на друге — два шніцелі з гарніром, на третє — дві склянки компоту. Коли вона усе те з'їла, на щоках у неї з'явився рум'янець і навіть — усмішка. На нараду вона з'явилася уже в іншому настрої. Але з її дільниці ніхто не приїхав, і Віра ще одну ніч перебула в агронома Солодуна. Товариш Голубцов пообіцяв завтра сам одвезти її на дільницю, бо їде у той бік. Вранці Віра пішла до крамниці, придбала мила, рисовий капелюшок і літнє плаття.
В МТС на мене уже чекав старший агроном. І ми поїхали з ним у село Воздвиженку.
У Воздвиженці товариш Голубцов розпорядився знайти для мене квартиру, а сам поїхав далі. Мене повели до колгоспника Петра Богословського, показали маленьку боковушку. Біля стіни стояло залізне ліжко, у кутку — маленький столик, стілець, і — все. Але для мене і цього було досить. Господиня запитала: "У вас, дівчино, є постіль?" Я зніяковіла від цього запитання, але швидко придумала, що відповісти: "Так, у мене усе є. Але не тут, я мушу ще написати, щоб мені прислали". — "Що ж, поки вам пришлють, спатимете на нашій постелі", — мовила господиня. Я подякувала і попросила ще про одне: "А ще дозвольте мені на покутті над столиком повісити портрет товариша Сталіна, бо він для мене — як батько і я ніколи не розлучаюся з портретом нашого вождя і учителя". Господар посміхнувся, помовчав, далі і каже: "Звичайно, звичайно, ми усі любимо товариша Сталіна". "Але так, як я люблю товариша Сталіна, не любить його ніхто", — хотіла я сказати, проте не сказала нічого, а мовчки дістала портрет вождя і учителя із валізи і повісила на покутті, де у несвідомих громадян висять ікони. І боковушка освітилася від його доброго, батьківського усміху.
І я залишилася у цих людей.