Я починаю відповідать. Раптом згадалася матір, туман поплив у мене перед очима. я вигукнула: "Мамо! Мамо!" — і упала посеред класу. Товариш Цибенко зрозумів, що діється у душі моїй скаламученій, і умовив директора технікуму відпустити мене додому. Видали мені пайок, стипендію, і я пішла на вокзал, стала в чергу по білет. Аж тут побачила мене учителька історії і запитує, що я роблю на вокзалі. Я розповіла про хвору, самотню матір, до якої і їду з дозволу дирекції. А вона і мовить мені, так спокійно, розсудливо, як доросла дорослій: "Товаришко Жила! А я на вашому місці дочекалася б канікул, а тоді б уже поїхала. Адже залишилося менше двох тижнів. Не буде перерви у навчанні. Ви ж довше терпіли". Я послухалася учительки історії і разом з нею повернулася до технікуму. Навчатися мені було важко, од думок моїх про матір. Але нарешті настали канікули. Мені видають літер, і я їду до Мньова.
Поки їхала я до Мньова, просила-молила подумки у поїзді товариша Сталіна: "Дорогий наш вождь і учитель!
Зроби так, щоб я матір свою живою удома застала!.."
Добралася Віра до Мньова. Бреде через глибокі снігові замети вуличкою. Аж ось і хата її під горою, по вікна занесена снігом. Сніг од порога ніхто не одкидав усю зиму, але стежечка — протоптана і димок із бовдура в'ється. Серце Вірине стислося од радощів і вдячності до товариша Сталіна: "Спасибі, Йосифе Віссаріоновичу, що зробив, як я просила: мати моя — жива!" Відчинила обмерзлі, рипучі двері, з хати повіяло вогким холодом і димом. Бідність і незатишок. Біля грубки сидить матір моя, дмухає у грубку, де ледь тліє сирий бур'ян. Обличчя материне — чорне, геть у сажі. Коли я скрипнула дверми, вона тихо запитує, не повертаючи голови: "Хто се там?" — "Се я, мамо, дочка ваша…" — відповіла Віра. Мати кидається до Віри, обнімає її, пригортає, голубить, наче маленьку дитину. І лелече шепеляве, як до дитяти. Радощів — океан. І перше ж запитання до дочки: "А ти знову залишиш мене чи ні?" Не хочеться Вірі, аби на обличчі матері погасли іскорки щастя, і каже Віра, щоб заспокоїти її: "Ні, мамо, не поїду я уже нікуди, не залишу тебе, завжди буду поруч". Хоч сама не знає, як їй діяти, як повестися, щоб і своє життя не поламати, і матір напризволяще не кидати. А мати засміялася з великої радості. По хвилі ж зітхнула глибоко: "Ой Віро, яке тепер життя тяжке! Але і сама я вижила якось, тепер же, удвох, нам легшей буде".
Наступного дня сусідки, дізнавшись, що я приїхала, зачастили до нашої хати. Одна несе чугунець борщу із м'ясом. Інша — вареники учорашні: "Вони майже свіжі, але ти підсмаж їх на олійці, будуть добренні". Матір із того пригощення усе найкраще залишає для Віри. Виловила шматочки м'яса, що плавали у борщі, поклала до доччиної миски. Вареники виклала у каструльку: "Се, донечко, тобі на пізніше буде, яни наїдку ваті…" Час од часу матір наче одпливає кудись, у безвість. Очі туманіють, руки смичуться, одне починає балакати, іншим закінчує: "Оддала мене мати. Я за яго і не хотіла. А яго хрещена мати — до попа, єднать нас. А піп не хоче вінчать, бо саме блудна неділя. А у його братеник був, бандит. Дак той братеник попу нагана показує: "Вінчай, чорт патлатий!" А попові куди діватися — мусить вінчать. А перед ранком мені сниться, що осе наче наша гора, навколо неї — дорога, товпа людяк на тій дорозі. І я наче попереду тої товпи іду. А мій Сидір на бричці сидить, у бричку — чорні коні запряжені, і йон ганяє по тій дорозі навколо гори. І до того яскраве сонце, що йон як виїде, то у його чубі сонячні зайчики грають. І так бистро-бистро йон їде на бричці. А тоді заїхав йон на інший бік гори. І його не стало. Я й кажу: "Ой горенько: куди ж се мій Сидір поїхав?!" А дід, старезний такий, із довгою, білою бородою, і гомонить: "Се йон заїхав на інший бік гори Холодної і вже не повернеться…" Прокидаюся, а вже мого Сидора нема, уже йон помер…" Потім знову глузд і пам'ять вертаються до неї, уже думка на думку не наскакує, уже говорить, як вишиває, на полотні життя свого: "А тади хлопці дівчатам, на яку розсердиться, що гулять з ним не хоче, ворота на гору заносили. І мені занесли хвіртку. Батько каже: "Чортова дочко, шукай, як із дураками водишся!" То я аж у рівчачці за горою тую хвіртку знайшла. Се уже ми із Сидором побралися, йон наймитував, а я євреям мринським білизну прала. На місяць уперед у мене хазяйок було, ждуть було. Бо я добренно прала. У пральні, на цементі було по дванадцять годин стоїш, боса. Осе тепер яно мені на здоров'ї оддається…" А ночами мати криком кричить, страшно слухать. Прокинувшись од материних зойків, сховавши голову під подушку, тяжко роздумує Віра: "Як се я можу залишити матір такою хворою, такою нещасною?!" І не їде вона навчатися, а просить у дирекції технікуму довготривалу відпустку для догляду за матір'ю. Дирекція таку відпустку дозволила, вислала папери. Віра залишається удома.
І ось Віра іде до Мньовського райвиконкому, влаштовується на роботу, статисткою. Пропрацювала вона лише п'ять днів і її звільняють. Бо у Віри — поганий почерк, а статистичні дані у ті роки писалися од руки. Віра влаштовується у районному готелі, черговою. Платили там мало, не вистачало і на харчі їм із матір'ю. Мати знову стала жебракувать. Заборонити їй, голодній, Віра не могла. Так проминали дні, тижні і місяці. Країна Рад напружувала усі сили, щоб успішно, на зло світовому імперіалізму, провести індустріалізацію та колективізацію. Товариш Сталін у зореносному Кремлі невтомно, дні і ночі, працював над новими планами соціалістичного будівництва, рішуче боровся з троцькістами та іншими ворогами трудящих, було йому не до Віри Жили і не до містечка Мньов, у лісах, болотах, над річкою Невкля. Через зайнятість свою державними справами вождь і учитель навіть не здогадувався, що тут діється, а ніхто з помічників його не доповів. Через те багато люду у Мньові і довкола — голодували. Наповзало люду із сіл, опухлого від голоду, помирало під побіленими до Травневих свят парканчиками, на майдані біля крамничок. Окремі недоліки, звичайно, не затьмарювали для Віри світлих перспектив на шляху перемог, під мудрим керівництвом товариша Сталіна, але дивитися на мертвяків ранками, коли бігла з чергування, було страшно. Набубнявілі лиця тріскалися, з тріщин текла сукровиця, їх хмарами обсідали зелені, жирні мухи. Найняті міськвиконкомом грабарі кидали тіла померлих у мажі, наче мішки з піском, везли кудись за місто. Слідом бігли зграї худих, виголоднілих псів. Невдовзі і псів не стало — їх виловлювали і їли.
Уже й Віра з матір'ю ледь ногами совали. Якось матір знайшла на смітникові бурякове лушпиння, принесла додому. Ми їх добре помили, порізали дрібненько, додали комбікормового борошна, зварили суп. З тим супом у каструльці я пішла на чергування. А в ті дні у готелі проживав великий військовий начальник із самого Києва, із своїми ординарцями. Увечері один із тих ординарців присів біля Віри, і вони розговорилися. Проговорили увесь вечір. Віра розповіла, що вона — студентка другого курсу сільськогосподарського технікуму, але змушена була залишити навчання, через хворобу матері. І що матір жебракує, бо Віриної платні не вистачає на харчі, обоє голодують. Непомітно для себе відкрилася з усім, що болісним, тяжким клубком лежало на серці. Наступного ранку ординарець виніс із номера велику хлібину, літру молока і шість варених яєць. Пізніше виніс і попросив викинути чималий шмат печеного м'яса, що вже зацвіло. Але Віра не викинула, обтерла цвіль і теж забрала додому. Тут кличе її повар готельної їдальні і каже: "Якщо хочеш, дєвко, забери учорашній борщ". І подав Вірі казанок, а в казанкові — літрів чотири наваристого борщу. Уперше за багато тижнів ми з матір'ю наїлися досита, і вже матір не пішла жебракувать.
Коли Віра знову прийшла на чергування, ординарець подав їй заклеєного конверта і сказав, аби вона завтра, коли звільниться із чергування, пішла із цим конвертом до міськвиконкому і мішок із собою узяла. Там конверта розкрили, дістали з нього листа, щось на ньому написали, знову конверта заклеїли і кажуть: "Іди з цим листом до міськторгу". Я пішла. У міськторзі листа прочитали і запитують: "А мішок у вас є?" — "Є". — відповідаю. Повели мене до підвалу, а там — чого тільки нема. Аж не віриться, що люди навколо помирають од голоду. Одсипали мені кілограмів п'ять борошна, дали дві соняшникові макухи, в'язочку сухої риби і осьмушку олії. Я трохи не здуріла від невимовної радості. І понесла усе це багатство додому, переживаючи за єдине: аби хтось із голодуючих не перестрів мене у безлюдному закутку і не пограбував. Але я щасливо добрела до своєї хати. Поки мати щасливо сміялася над мішком із харчами на кухні, я стояла перед портретом товариша Сталіна на покуті і схвильовано дякувала вождю й учителю за турботу про мене, просту громадянку сонячної радянської Батьківщини. Так ми з матір'ю пережили голодну весну і не померли, як багато інших людей навколо нас. А наприкінці весни я дізналася від залізничників, що проживали в готелі: потрібні жінки — полоти лісополоси вздовж залізничного полотна, платитимуть харчами. Повернувшись із чергування, я сказала товаришеві Сталіну на портреті, що залишаю готель, іду в полільниці. Товариш Сталін дивився на мене схвально, по-батьківськи усміхався у вуса. І я зробила так, як доповіла товаришу Сталіну. Мені стали видавати кожного дня по два літри молочного перегону, по шістсот грамів хліба і по чотириста — сиру. Так великий вождь і учитель ще раз порятував мене і матір, бо голодуючих навколо було — куди не глянь, люди помирали, як мухи, пухлих мертвяків викидали з вагонів у лісополоси, наче сміття, і ми пригортали їх земелькою як могли у розорах та канавах.
Але ми уже не голодували, і матері трохи покращало, здавалося, що розум вертається до неї. Того року, десь на початку літа, було повне затемнення Місяця. Ми з матір'ю сиділи на ґанкові і, дивуючись складнощам природніх процесів, розгаданим сталінською наукою, найпередовішою в світі, дивилися на Місяць, що його заковтувала чорна тінь. Раптом мати і каже: "Віро! Так мені страшно помирать, коли подумаю, що на моє тіло стольки земельки навалиться…" — "А чого се ти так думаєш?" — запитала я.