Не вперше зустрічала на собі цей допитливий погляд; він бентежив і зігрівав її; острах і теплу хвилю вчувала в ньому, неначе влітку перед глибокою рікою, в яку і радісно і боязко кинутись. Було до болю шкода, по-материнськи жаліла Михайла Созінова, що теж слідкував за кожним її кроком. Проте в уяві біля себе вона бачила тільки Тура, намагалася скоріше прогнати "дурні" думки, але вони знову негадано приходили, і дівоче серце тугіше стискалося в грудях.
"Це ж злочин, щоб в таку пору думати це", — картала себе, вважала легкодухою і намагалася по кілька день не дивитися ні на Тура, якого стрічала з радістю, ні на Созінова, перед яким чула якусь незручну, нерозгадану провину
Партизани швидко і до ладу уклали на вози гармати; понакладали в сіно, в мішки і навіть насували за пояси снарядів і поспішно подалися до табору, бо вдалині уже закипав огнями другий бронепоїзд. Правда, він був не страшний, бо тепер на покаліченім роз'їзді валялися покручені рейки, але, чого доброго, фашисти могли кинути навздогін піший десант.
За колесами партизанських возів вибивався сніг, вузькими смугами проглядала земля. Сухо шаруділо обабіч дороги кучеряве колюче терно; не виполене людськими дбайливими руками, воно тепер буйно розрослося, покриваючи лишаями осиротілі поля; його дрібні і колючі чотирикутні засіки світилися м'якими голубуватими зернами паморозі. Журливо, неначе журавлі, курликали колеса, та на серці Соломії було прозоро і легко.
Це ж вона нарівні з усіма брала участь в диверсії. Хай небагато зроблено того діла, та якось стало відрадніше, що уміє не тільки пекти хліб, варити їжу партизанам, прати і латати шмаття.
В простих юхтових чоботях, в ватянці і солдатській шапці, з гвинтівкою за плечима, з холодною, покритою памороззю гранатою біля пояса, пригинаючись, сторожко ішла між деревами, чуючи, як в кожну її клітину просочується світла значимість життя, що найповніше сповиває тебе в молоді роки своїми надійними хвилями і зримо наближає береги щастя.
В чому ж тепер, у тяжку годину, передчувалось іще нерозгадане щастя? Може його принесло підсвідоме чуття любові, в якій сама собі боялася признатися, пізнаючи його то в болючім стискові серця, то в світлому погляді парубочих допитливих очей, то в легкому, немов ненарочитому, дотику тонкої, але твердої руки, то в доброму недоказаному слові, що приховує інше, значніше і глибше? А може то повно підіймалась та вселюбляча сила, що красить наше життя ділами і подвигами, як густий дивовижний цвіт, що всипає незрівнянною красою скромне і ще зовсім безлисте дерево? І те, і друге чуття тепер зійшлися у Соломії, як сходяться ріки, як сходяться над водою весіннього вечора у щирім звучанні два голоси — дівочий і парубочий, коли не тільки спів, а й луна, і зітхання берегів зливаються в єдину гармонію.
Біля лісового болота партизани з підводами пішли в обхід, а вона, сповнена пругкою задиркуватою силою, вирішила взяти навпростець. Легко перестрибувала з однієї чуть підмерзлої купини на другу. Вгинався грунт під ногами, з глибини шипіла, підскакувала вода, і сніг зразу ж ржавів, осідав.
На гарячий невисокий лоб дівчини упало з кущів кілька сніжинок і почали розтавати. Проте не стерла їх: незручний рух міг нарушити хитку рівновагу, і тоді, затримавшись на щетинистих болотяних шапках, могла б зав'язнути у твані. Завзято вискочила на берег, міцно затупотіла ногами, щоб оббити налиплий сніг. Чутким вухом здалеку вловила рух партизанів, і очі її щасливо глянули на величне високе верховіття.
— Вибити б тебе, Соломіє, та нікому, — відділився од дерева Тур і впритул підійшов до неї.
— Ой! — злякалась і зразу ж засміялась дівчина, а потім притихла, з хвилюванням і острахом помічаючи, як блідне його обличчя, тремтять куточки уст, а очі горять такою ласкою, що не відірватися од них, не заховатись. Вона навіть не знала, що в суворого, підібраного Тура може бути такий довірливий і ніжний погляд.
Навпомацки узяв її руки в свої, очима наблизився до її очей. Відхилилась назад, і він потягнувся за нею.
— Невже я тобі такий поганий? — подивився з докором і ніяковим усміхом.
І ці слова виводять Соломію з оціпеніння. Вона стрепенулась, відхилилась убік і кинулась бігти дорогою.
— Отакий ви і є поганий, — засміялася дзвінко, по-дитячи, і побігла, не чуючи землі під собою.
Зразу ж полегшало. Зникла ота натягнутість, що так мучила його: зрозумів — дівчині не байдуже до нього.
— А моя мама казала, що я гарний! — кинувсь навздогін за Соломією і, наздогнавши, охопив руками її плечі.
— Ану, без рук! — нагримала на нього, коли хотів щільніше пригорнути до себе.
Вдалині заскрипіли колеса, і Тур, притуляючись до дівочого плеча, неквапною ходою пішов по дорозі, не спускаючи очей з дорогого обличчя. На розстанні зупинився, поглянув на притихлу дівчину, торкнувся її плеча і, за гулом серця не чуючи свого голосу, заговорив:
— Соломіє, люблю тебе. Коли б ти так за мною, як я за тобою...
І пригадалася пісня, що бентежила його, коли жив ще у своєму селі над Десною, пісня, повна того чистого сподівання світлої любові, коли не тільки полюбити, а навіть і в думці подумати побоїться дівчина про когось іншого: є ж у неї сужений... Як тоді співала вечорина:
Коли б ти за мною,
Як я за тобою,
А я за тобою,
Як вітер з горою,
Як сонце з землею,
Як місяць з зорею,
Як берег з водою,
Козак з дівчиною.
І, не дочекавшися відповіді, пригорнув до себе, поцілував у очі й уста.
Неначе од сну прокидаючись, подивилась на нього Соломія, зітхнула, і великі сльози покотились по її обличчі.
— Що з тобою, дорога? — неуміло почав заспокоювати, дивуючись і боячись такого переходу настрою — від щасливого сміху до плачу. — Ну, не треба. Що згадалось тобі?
— Нічого, — одними устами відповіла, сама не знаючи, що робиться з нею. Чогось, що безслідно відходило од неї, було жаль, і радісно і лячно було перед новим, що нестримно напливало на неї. Як її не може зрозуміти Сава? — вперше по імені назвала його.
— Може в тебе що болить? Нездужається?..
— Ні... Саво, ти нікого не любив?
— Ні, не любив, — здивовано поглянув у її великі просвітлені щастям і сльозами очі.
— І я ніколи... Може ти тільки поважаєш мене?
— Ні, Соломіє... Коли б ти знала... Як побачив тебе... Та хіба ти сама не бачиш, як я за тобою? — поцілував у вогку од сліз щоку.
— Бачу, — тихо відповіла, не знаючи, чи прихилитись до милого, чи скоріше, скоріше піти, побігти лісом од нього, задихаючися в повені незнаного дівочого щастя. І те і друге бажання з однаковою силою коливалися в душі Соломії.
Мовчки пішли поруч, схвильовані і прояснені, побравшись, як діти, за руки. І не помітили, як підійшов до них Михайло Созінов і перелякано, обережно почав одступати назад, а потім тихо заспівав, щоб дати знак про себе. Тільки чого та пісня такою невеселою була?
IV
Тепер Михайло збагнув всю силу свого чуття до Соломії. Досі воно заповняло його мінливими хвилями, де перемежовувались надія і тривога.
Надія збільшилась минулого року, коли Соломія, схопивши його за руку, повела до хати. І тільки пізніше почав догадуватися, що та радість нічого не віщувала йому: просто дівчина була надмірно схвильована зустріччю з батьком. Та й годі. І хоча, боліючи, бачив: Соломія уникає зустрічі з ним, сподівання не вмирали, як не вмирає непокірний корінь, пробиваючись крізь піщаний грунт. Іноді старався забути дівчину, і це на деякий час вдавалося, правда, не повністю, бо досить було побачити її ласкаву усмішку, почути м'який голос, і те, що туго затягалося, покривалося крихким льодком, виходило з берегів, а потім знову, смокчучи серце, влягалося тяжко і насторожено.
І раптом усе, усе безповоротно обірвалося. І зараз його думи, біль, чуття здибились, неначе крига у перший день льодоходу. І холодно було, і болісно, і противно. Він сам собі надокучив, як надокучає людина, коли вчинила щось непоправне.
Чого було сподіватися? Хіба він не бачив, якими очима стрічає і проводжає дівчина Тура?
І не розумів, що був правий лише наполовину: кохання, справжнє кохання, схоже на сонце, — воно ширшим робить наш духовний зір, просвітлює глибину, воно й притемняє те, що лежить поблизу. Тому тільки тепер на пам'ять прийшли і стали водно ті десятки притьмарених здогадів, що говорили про любов Соломії до Тура. А перше коли і помічались вони, зразу ж забувались, як окремі розсипані при дорозі зернини, над якими не замислюємося, що вони всередині мають живий росток, мають ціле життя.
Так само і Тур ні разу не подумав, що Соломію міг кохати його друг. Налитий по вінця тими могутніми хвилями, що підносять до розквіту усіх сил, він не бачив, що Михайло став якось уникати його, менш розмовляти, ввіходити в себе. Після перших неповторних зустрічей з Соломією він не витримав, щоб не похвалитися своєю радістю.
Морозним надвечір'ям вони поверталися до табору. На прогалинах пухкі сніги ще не встигли змінити рожеву сорочку на блакитну, ще не встигли дерева ввібрати в себе подовжені тіні, ще високі шапки на пнях переливалися денним сяйвом, а на небі вже під червоною хмариною стрепенулась вечірня зоря. З берез осипались переспілі сережки, і здавалося — тисячі крихітних рожевих ластівок лежали в ледве вигнутих снігових тарілках.
— Михайле, тебе тільки за твій винахід я б орденом нагородив, — потираючи промерзлі руки, промовив Тур.
— За який винахід? — одірвався од своїх невеселих думок.
— Ще й скромничає. Чи, може, іще раз хочеться повторити? Приємне завжди хороше по кілька разів чути, — засміявся, згадуючи в цей час Соломію і ті слова, що тисячі тисяч разів будуть говоритися і хвилювати серця. — Просто геніально: дійти до думки, щоб із авіабомб витоплювати тол. Наскільки це збільшить наші сили!
— Ти скоро дійдеш до того, що навіть цей сніг назвеш геніальним, бо він холодний, а не теплий.
— Не задавайсь, Михайле. Скільки я зривав бомбами, а от не догадався. Не доведеться тепер зайву вагу таскати на собі. І коли тобі ця думка прийшла?
— Коли? — пересмикнулось обличчя Созінова. І похапцем додав: — Після того, як зірвали бронепоїзд
І це була правда.
Ідучи позаду партизанів, він тяжко поринав у розвихрені болючі думки; хотів утішити, що нічого не сталось, заспокоїти себе — і не міг.