Воздвиженський так само держав у руці великий листок, списаний навкруги, і писав значки карандашей над тими словами, котрі назначували розділені речі. Дашкович так само примостився на скриньці, не стерши пороху. Сестри знов почали діляницю й приступили до постелі. Перина, як на злість, лежала, як га гора! Здорова, повна дорогого та свіжого пуху, а подушки, що лежали нарізно, були роздуті і такі повні, неначе всередині були напхані не пухом, а набиті питльованим борошном. Марта підняла одну подушку; подушка була легка, як пір'їна! Степанида підняла другу подушку; подушка сама аж підскочила вгору, наче м'яч. Вони неначе дратували їх обох.
— Як же ми, сестро, поділимось постіллю? — спитала Марта.
— Не знаю, сестро! Треба якось ділиться, — одказала Степанида.
— Треба ділиться, — машинально промовила Марта ті самі слова. — Бери-бо, сестро, дві подушки, а я візьму перину й подушку! — аж просила Марта.
— Нехай-бо вже, сестро, буде мені перина й подушка! — просила Степанида.
Воздвиженський слухав і бачив, що тому змаганню кінця не буде, і сказав:
— Коли вже вам обом так трудно розділиться пуховиками, то ви зробіть так, як радив Василь Петрович. Бо що філософія скаже, то проти того нема чого суперечить.
І вони розбили всю постіль пополовині: перетягли шнурками перину й одну подушку й сокирою розрубали якраз пополовині.
Розділивши батьківське добро, обидві сестри посердились. Кожна з їх постерігала, що багато дечого з батьківського добра не прийшло до рук, що його нишком переполовинили. Сестри скоса дивились одна на одну й перестали ходить в гості одна до одної. Зате Дашкович і Воздвиженський не вважали на непомирливих своїх жінок і жили в згоді так само, як і передніше.
Дашкович все глибше закопувався в книжки. Для своїх університетських лекцій йому треба було дуже добре познайомиться з наукою. Він був цікавий не до однієї філософії, і другі науки звертали на себе його ввагу. В його шафах і на столах лежали товсті купи паперу, списані його рукою.
Раз була чудова тепла година. Вечір був такий пишний, сонце стояло на заході таке червоне та ясне, повітря було таке тихе й тепле, що весь Київ, все мале й велике, бідне й багате, висипало з домів надвір. Царський садок, шосе над Дніпром, гори — все те було засипано народом, котрий гуляв, балакав, веселився, роєм вився по алеях садка, де грав оркестр. Воздвиженський ходив у садок, на гори і, вернувшись з гулянки, зайшов до Дашковича. Дашкович сидів над німецькою книжкою і виписував деякі місця. Вікна в його кабінеті були позачиняні. В хаті тхнуло папером і книжками. Вся краса вечора, сонця, неба й Дніпра неначе була десь захована для його під землею.
— Чи вже ж ти оце сидиш в кабінеті? — крикнув Воздвижєнський і плеснув в долоні, вступаючи в хату.
— Адже бачиш! сиджу! — обізвався Дашкович і засміявся. Воздвиженський, не розуміючий його, здавався йому зовсім смішною людиною.
— Ти смієшся з мене, а я з тебе! — сказав Воздвиженський. — Та й я ж не романтик, не поклоняюсь квіточкам та пташечкам, але глянь, як здорово, як гарно надворі!
І Воздвиженський пхнув рукою одно вікно й друге. Повітря, свіже, як ліс, здорове, як степ, так і полилось по кабінеті. В мертву хату влетів шум, гам, розмова живих людей, ворушіння живого життя. Сонце падало на межигірський бір і заглянуло червоним, кров'яним промінням з кабінет, облило рожами утвори давніх, померших філософів Греції й Германії. Бліде й схудле лице Дашковича помолодшало під тим лиснючим свіжим промінням, навіть повеселішало. Веселе сонце зігнало густу тінь дум з його поважного чола.
Дашкозич заглянув у вікно й промовив: "І справді, надворі гарно!"
— Чом би пак тобі не піти та не проходиться? І чого ти все човпеш, засиджуєшся? І нащо ти мордуєш себе? Чи тобі не доволі того, що ти знаєш? Чи од тебе хто вимагає, щоб ти світ вдивив своїми думками?
— Мені мало того, що я знаю... Мені треба більше! — сказав смутно Дашкович.
— І на бісового батька все те тобі здалось? Бач, пообкладав себе усяковими книжками! Чого тут нема! — І Воздвиженський почав переглядать порозгортувані на столах книжки. Там було багато усяких філософських, і слов'яноф'льських — московських, і всяких книжок.
— І се, і те! І філософія, і релігія, і народні пісні, і московські писання, і українські збірники! І що ж оце за збірники! І нащо вони тобі? Чи ти з цього хліб їстимеш?
— Я, бач, задумав писати дещо своє... а тим часом складаю собі свої пересвідчення, — промовив Дашкович несміливо.
— Нащо тобі ті пересвідчення? Чи ти з їх чоботи пошиєш, чи ти їх на гроші переведеш, чи ти їх з'їси, або вип'єш? — питав його Воздвиженський.
Дашкович мав його за легкодума і на його слова вважав, як на жарти.
— Степане Ивановичу! ти жартуєш... І ти ж належишся до категорії людей вчених, їй ж професор!
— Я професор божою милостю і волею начальства, але якби мене хто прив'язав вірьовками до цього стола в такий вечір, як оце сьогодні, то я б зубами перегриз вірьовки, а таки б не сидів!
— Кому про що ходиться. Як до людини! А я сиджу, як бачиш, і складаю собі свої власні пересвідчення. І я, і ти, і всі ми живемо чужим розумом, жуємо чужі думки. Я хочу мать свій погляд на все, свою філософію, свій світогляд.
— Ого-го! Отак наші! Вдивляй світ. Боже тобі поможи! Честь і слава Києву й Дніпрові, коли об'явиться тутечки новий філософ! А мені здається, навіщо тобі крячкою сидіть, мордувать себе? Адже ж батько твій прожив вік без пересвідченнів, і я живу так само, і всі живуть так само. Одначе якось живемо, хвалить бога, і земля нас держить.
— Що ж маємо робить, коли мені так забажалось.
— Знаєш що, Василю Петровичу! Чи не вичитав ти чого в філософії проти жінок? Чи пам'ятаєш, як ми колись романтизували про наших будущих жінок в братському садку, ще як вчились у школі? Чи такі ж вийшли голубки — наші жінки?
— Що не такі, то не такі! Але, мабуть, така вже доля філософів, бо й Сократова [45] жінка не раз наминала йому боки.
— Нехай так! Ти філософ, але я! Нащо вже мені судилась така доля?
— Ти жартуєш і мене не розумієш. Я навіть і не гадав про такі нікчемні речі. Я гадаю про вищий погляд на вищі ідеї. Я хочу виробить власний філософський світогляд.
— Так жінки наші вислизнуть з-під того високого погляду? — сказав Воздвиженський, сміючись. — Коли так, то шкода й заходу; ходім лучче гулять та байдики бить.
— Тобі все жарти. Я хочу постерегти ті ідеї, які колись виявляться в нашому плем'ї і в твоєму великоруському, коли вже ваші давні царі встигли збудувать міцне царство, — і передніше в українському плем'ї, а потім ідеї миру слов'янського... Яка-то філософія засвітить на берегах Неви, Москви, Дунаю і на берегах Дніпра й Чорного моря?
— Ой-ой-ой! Нащо ж тобі вже ті слов'яни? Чудні ви люди вдалися! Тут, голубчику, руські солдати істинно ті філософи! Тут москалики більше варті, ніж всі ваші філософи од Фалеса [46] й до Дашковича! Чи вже ж не краще за мільйоном списів сидіть нишком та хліб жувать! А прийде час, то ми тих німчиків пхиць у Атлантиду [47]! А слов'яни... Ет! та що й казать! З їх в три дні можна поробить таких філософів, як і я, як і ти! Коли тебе мордують такі ідеї, то ти, їй-богу, йди гулять, то краще зробиш!
Дашкович сміявсь, що Воздвиженський так химерно розв'язав його питання, котрі так довго турбували його душу.
— От такого філософа, як ти, я не знаходив ще ні в якій книжці!
— І які то ідеї колись вилинуть з голов твоїх черкасців? — сміявся Воздвиженський.
— А може, й вилинуть. От подивись, які чудові пісні українського народу позаписувані оце недавно! От прочитай, коли їй зугарний! Яка висока поезія!
Воздвиженський взяв у руки збірник українських пісень і почав читати голосно, дуже чудно й смішно перевертаючи слова на руський лад. його лоб зморщився. Було знать, що йому українське слово в книжках, в літературі дуже й дуже не подобалось! Він читав далі, і його брала злість.
— І пишуть же чортзна-що! І записують те, що треба б зовсім скасувать, вигубити з корінням і насінням, — промовив Воздвиженський.
Його широке й плисковате лице почервоніло. Він схопився з місця, налапав цілу коробочку сірничків, тернув цілою коробочкою об дверці груби, другою рукою ухопив збірник і вкинув у грубу, розгорнувши книжку й посипавши її листки огняним дощем. Листки зашкварчали й спалахнули полум'ям. Дашкович не стерпів, одняв од його книжку.
— Що це з тобою сталося?! — крикнув він.
— Повикидай собі, брате, оці ідеї з голови! Дашкович не сердивсь і тільки сміявсь: він знав Воз-движенського як профана, як людину, зовсім не поважаючу науки й принципів.
— Потривай же! Розкажу я твоїй жінці, що ти тут робиш якісь чари, що ти хочеш спротивиться самому богу!
При тих словах Воздвиженський вийшов з кабінету і встрів Степаниду.
— Степанидо Сидорівно! Чи ви пак знаєте, що там діється в тому кабінеті? — сказав їй на вухо Воздвиженський.
— А що? — спитала вона, розтягнувши лице, й вирячила очі.
— Та то ваш чоловік в себе, в кабінеті, мабуть, робить якісь чари. Таке, таке оце мені плескав, що я аж злякавсь! Каже, що й того нема на світі, й того ніколи не було. Перехрестіть лиш йому лоба та повезіть його в лавру та в пещери.
Воздвиженський мерщій вибіг з покоїв, а Степанида прожогом побігла в кабінет до Дашковича.
— Василю Петровичу! Що тут у тебе діється? Що ти тут робиш, запершись з цими книжками?
— Адже бачиш! Читаю.
— А це що? — промовила вона, кинувшись до обсмаленої книжки.
— Книжка! хіба не бачиш?
— А чого ж вона обсмалена?
— А тим, що Степан Іванович обсмалив її, жартуючи.
— Щось воно та не так... Чого ж це в тебе в горниці тхне смалятиною?
— Бо навіжений Воздвиженський смалив книжку.
— Та нащо ж ви тут її смалили?
— Оце! нащо та нащо? Причепилась причепа! На те, що треба було! — сказав Дашкович, аби одчепиться од неї.
— Гляди лишень! Чи це в тебе в кабінеті й образа нема? — сказала Степанида, оглядаючи стіни.
— Нема, бо ти не почепила.
— Бо ти не сказав! Мабуть, тобі не дуже його й треба. Василю! ти з великого розуму та в голову заходиш! Ті філософські книжки не доведуть тебе до пуття. Чи молишся пак ти богу? Скажи мені по правді, ти хочеш запагубить себе, чи що?
— Молюсь, а тобі навіщо? Тебе я не запагублю ж!
— Та я так собі спитала...