Я старатимусь дуже".
Сповнений найсвітліших мрій і поривань, Санто йшов, не почуваючи під собою ніг. Треба було б відпочити хоч трошки, та бажання потрапити якнайшвидше додому, зустрітися з рідними, за якими він страшенно скучив, відганяло втому.
Уявляє собі оту першу хвлину, коли, переступивши через хатній поріг, скаже: "Ну ось, я вже й дома..."
До нього першою кинеться Макаро, і від радості в неї будуть повні очі сліз. І обійматиме вона його, цілуватиме, говоритиме ласкаві слова: "Братику, рідненький мій, та як же я за тобою скучила. Встаю вранці — тебе нема, лягаю вночі спати — тебе нема... І чи ти щось їв, чи ти щось пив..." — і тут же метнеться до багаття, щоб знайти там чогось їстівного й нагодувати брата.
А батько гляне на нього і, мабуть, спитає:
"Перейняв науку добре? Здогадуюсь, приніс малюнки".
"Приніс, батьку",— відповість Санто і поважно, не поспішаючи, розв'яже ліани і одну за одною розставлятиме картини по хаті, щоб було видно рідним, чому навчився він у свого вчителя Альберта Наматжири. І напевне тоді батько, оглянувши роботи, зворушено скаже: "Спасибі йому, Наматжирі. Він друг... Справжній друг... Навчив тебе... Що ж, сину, в добрий час!.."
І Таматеа не мовчатиме. А от які слова промовить — вгадати важко.
Думати, що все відбудеться саме-так, як зараз він собі уявляє,— було приємно.
Надворі розвиднилося зовсім. Світило сонце, обдаючи дальні гори й ліси щедрим теплом.
Лишився ще попереду останній перевал, звідки побачить він рідне стійбище.
Хлопцеві уявляється та хвилина, коли він проходитиме повз першу хату. Може, відразу вийде з неї привітна господиня і, щедро вітаючи його з поверненням додому, запитає :
"А що ж це в тебе за ноша?"
Санто, звичайно, не без вдоволення відповість:
"Картини, що їх я сам змалював". І поки вони отак розмовлятимуть, з сусідніх хатин теж вийдуть люди, і хтось попросить показати ті картини.
"Що ж,— думає Санто.— Можна буде й показати. Нехай дивляться. Хіба мені шкода?"
Люди його слухатимуть, а він розповідатиме їм, чого навчився за цей час в улюбленого художника.
Все саме так і може трапитись, як тільки наблизиться до людських осель.
Та замість радості, яку сподівався мати, на душу йому впала ядуча тривога, коли вийшов на останній перевал.
"Що таке? Де хати?.. Де стійбище?" Невже він, Санто, помилився і знайома стежка вивела його зовсім до іншого місця?
Хлопець зупинився вражений.
Замість хатин перед його очима лежали згарища й руїни. Стояли обгорілі дерева. Ніде нікого. Наче все живе за час його відсутності вимерло від страшної тропічної пропасниці або нещасної чуми.
Сторопілий, в передчутті якоїсь непоправної біди й нещастя, Санто несміливо рушив далі. Серце бралося холодком, очі ширяли повсюди в надії когось побачити, щоб розпитатися про все, що тут сталось, але навкруги було безлюддя й мертва тиша. І ця тиша лякала зараз, обдавала ознобом, вселяла страх.
Наче уві сні, підходить Санто до місця, де під старим розлогим евкаліптом стояла рідна хата.
Зараз хати нема. Зосталося тільки згарище, над яким звисають чорні обгорілі віти, а вище, мало не до самої вершини, листя хоч і лишилося, але передчасно зів'яло, по-скуручувалось, обпалене гарячим димом.
І це все зараз страшить, як і обвуглені головешки, що їх не встиг до кінця пожерти вогонь. Розкидані, пригаслі, лежать вони то тут, то там, жахаючи хлопця.
Йому забиває дух. Йому не вистачає повітря... Щось гаряче й нестримне, розбушувавшись у грудях, підкочується до горла й душить, душить...
На очі мимоволі напливають сльози. Санто знімає з плеча дорогу для нього ношу і кладе, не розв'язуючи, на траву.
— Де ж ви?.. Куди всі поділися? — промовляє він якимсь чужим, не властивим йому голосом.
Губи в нього зрадливо здригаються і, не в змозі більше стримуватись, він глухо й жалібно ридає на мовчазному пожарищі.
Ніхто до нього не підходить, ніхто не бачить і не чує того, сповненого болю й відчаю, ридання. Санто знає, що сестра Макаро завжди в цю пору буває вдома, тепер її нема... І нікого нема... І невідомо, що з ними сталося, де їх шукати. "А може, й на світі..." — Це несподіване й недоречне припущення ще більшою тугою, невтішним горем лягає на його стривожену душу.
"Треба щось робити... Кудись піти... Може, когось зустріну, дізнаюся... А що, як справді вже немає в мене ні батька, ні сестри?.. Лишився один... один у світі..." — і знову, невідступно, та сама думка ятрить хлопця, завдаючи йому ще більшого болю. "І куди б я не пішов, і де б їх не шукав — уже ніколи... Ніколи не знайду...
Уявна смерть близьких йому людей була такою разючою, що Санто на якусь хвилину притих, сам іще не розуміючи того, що з ним діється.
— Ні, ні! — закричав він раптом, наче груди йому було пробито гострою стрілою.— Не хочу їхньої смерті... Не хочу!.. Не хочу!..
Він забув про недавню втому і про все-все на світі, бо єдина думка, невідступна й жалюча, обпікала його, мов; вогонь.
— Я мушу розшукати!.. Мушу!.. Мушу!.. Не вірю, що їх нема... Не вірю! Не вірю!..— кричав він, наче відбивався з усієї сили від когось безжально злого, мстивого, невблаганного, хто погрожував йому нежданим горем, сирітством та бідою.
Саме в цю хвилину найбільшого розпачу з густих бананових заростів у своїх наплечних і нагрудних прикрасах, що блискали під сонцем перламутром дрібних черепашок,, несподівано з'явився шаман Нондо.
Через плече в нього звисала торба, сплетена з тонких ліан. Він витяг з неї невеличкого гарбуза, вийняв дерев'яний чопик, хотів, мабуть, спробувати хмільного напою, що його вживав завжди перед чаклуванням, але гарбуз,, очевидно, був порожнім. Нондо зазирнув у нього оком, потім підійняв обома руками і з усього розмаху вдарив об каміння...
Гарбузик розколовся на кілька частин, а Нондо почав: пританцьовувати і реготати. Щось було неприродне й страшне в самому танці і в його навісному реготі.
Раптом він зупинився, побачивши Санто. Якусь хвилину мовчки розглядав його божевільними очима, потім рішуче пішов уперед.
Санто в першу мить хотів зірватися з місця й втікати,, але все ж, перемігши свій страх, пильно стежив за кожним рухом шамана.
— Ти хто? Чому ходиш у моїх володіннях? — запитав:
Нондо, і його блукаючий погляд ковзнув по обгорілих вітах могутнього евкаліпта.
— Я Санто. Невже ви мене забули? Вас приводила до нашої хати сестра Макаро. Пам'ятаєте, коли занедужав італійський хлопчик Альфіо? Пам'ятаєте?
— Нічого не пам'ятаю... Ніякої сестри Макаро, ніякого хлопчика не знав і не хочу знати, бо я тепер бог і володар підвладних мені земель... Нікого не страшусь і всім повеліваю...
Набравши гордовитої осанки, він підвів угору худу жилаву руку і ще раз заявив:
— Я бог Тане!
Від його слів і його вигляду Санто здригнувся, але, перемагаючи в собі страх, запитав:
— Хто спалив наші хати? Де мій батько? Де брат Таматеа? Де моя сестра Макаро? Скажіть... Пригадайте і скажіть...
Та шаман, мабуть, уже не чув цих запитань і не помічав хлопця.
Схопивши з пожарища недогорілу головешку, він підвів її, мов священний скіпетр.
— Повеліваю молитися! Я всевладний і всемогутній бог! — Потім несподівано шпурнув головешкою в Санто, і той ледве встиг відскочити набік. А шаман, дико скрикнувши, раптом завив моторошно, як виють дикі собаки динго, а тоді розвів руки з скарьоженими пальцями, затрясся весь, випльовуючи з рота кісточки й камінчики, відбіг на кілька кроків і, втупившись в Санто безумними очима, почав наближатися, вимовляючи якісь незрозумілі чаклунські слова.
Хто знає, що могло трапитись. А раптом оті цупкі й сильні руки схоплять зараз Санто за шию і почнуть душити...
У перші секунди хлопця пройняв такий жах, що він не зміг навіть поворухнутись. Мабуть, отак удав паралізує кроля, перед тим як кинутись на свою жертву.
Санто розумів, що не можна йому довше лишатися з божевільною людиною, треба втікати від неї, втікати негайно, доки оті скарьожені й хижі пальці не доторкнулися, не звалили на землю.
Страшно!.. Хлопець зірвався з місця й помчав, гнаний криками та виттям божевільного шамана...
І не бачив уже, як Нондо зупинився біля двох в'язочок кори, перев'язаних тонкими ліанами. З хвилину, а може, й більше він дивився на них нетямущими очима, потім взяв у руки й поніс у зарості бананів, де ледь-ледь курився димок багаття.
Нондо розривав ліанове мотуззя, брав одну за одною картини, розглядав їх уважно й довго, а потім кидав у багаття і грів на тому вогні все ще скарьожені й, мабуть, похолоділі пальці...
Та цього вже не бачив і про це не знав нажаханий божевільним шаманом Санто. Хоч стійбище залишилось позаду, та хлопцеві й досі вчувався крик і дике собаче завивання, немовби Нондо все ще невідступно біг слідом, сподіваючись наздогнати втікача.
Санто навіть не помітив, коли примчав до моря.
Тут напевне зустріне він когось з рибалок і дізнається про долю своїх рідних. Та навкруги нікого. Тільки шумлять під вітром дерева, співають, як завжди, пташки.
Ще більша тривога, неспокій і страх лягають хлопцеві на душу.
"І тут їх нема... Нема! Ну, де ж вони? Де?" І раптом з'являється думка, від якої обдає його холодом.
"Невже прийшли білі озброєні найманці і вигнали всіх аборигенів до резервації? А як же я? Куди мені йти?.. Де тепер шукати рідних? Де? Де?.."
І знову щось гаряче й нестримне мимоволі підкочується до горла. Губи дрижать, очі запливають сльозами, а з грудей виривається крик відчаю, розгубленості й болю...
Санто падає обличчям в траву, затихає...
А з морського простору одна за одною все налітають байдужі сині хвилі і розбиваються об тверду коралову перепону на дрібні бризки.
*
Даремно того дня блукав над морем Санто в надії зустріти когось з рідного стійбища. Так нікого й не зустрів. Наче зроду тут не жили люди і не приходили сюди рибалити.
Зіркими очима вдивлявся хлопець у синю і, здавалося, безмежну далечінь моря, але там шугали на просторі тільки чайки та на обрії з'явився і незабаром зник океанський пароплав, лишивши по собі хмарку диму, яка поволі розвіялась у голубій імлі.
"Що робити? Куди йти? Хіба до лісу чи до інших стійбищ? Може, там хтось скаже, де мої рідні".
Санто рушив від моря, намагаючись обійти пожарище, аби йому не зустрітися знову з божевільним шаманом.
Голод і втома відчувалися сильніше.