Гуляй, як у тій пісні співається: "Пей, пропивай, что пропьем — наживем!" Ось даю гроші. Частуй!
Зуйка уважно оглянула чоловіка, який збирався її частувати, і сказала:
— То це ти, Андрію, мене хочеш частувати?..
— А хоч би і я. Хіба мої гроші чимсь гірші, аніж у людей?
— Так у тебе ж діти малі... Чим їх годуватимеш завтра? На олію залиш, на хліб. Бачу я: про дітей рідних забув, зовсім забув.
— Ти мені, тітко Зуйко, про дітей не згадуй! Хіба я не батько їм? Теж мені, повчає. Сам знаю, що робити. Не малий.
— Не сердься, Андрію. Ти гадаєш, як баба Зуйка випила, то вона і душу свою, й совість, і розум пропила? Ні. Совісті я не пропивала і не проп'ю! А випиваю за власні гроші. Геть від мене! — гримнула на чоловіків.— Чого повитріщалися, як барани на нові ворота? Не бачили мене зроду! Іроди ви, а не люди! Тьху на вас!
Ніхто на неї не ображався і ніхто не відійшов до свого столика. Зуйка з рясної спідниці дістала срібну монету, поклала Жигаєві на прилавок.
— Не бійся, жаднюго! Лий, сама сьогодні розплачуюсь за все. Огірок дай, та не жовтяк, а тверденький, і хліба кусень вріж.
Забулькала у склянку горілка. Випила Зуйка, втерлася рукою і почала закушувати.
— Що, бабусю, смачна? Показала парубкові язика.
— Допитуєшся тут, краще б до дівки пішов та приголубив її як слід.
— А ти, бабо, замолоду гарною була?
— Була,— метнула очима па того, хто про молодість їй нагадав.— Статна була і вродлива. Трьох синів і одну дочку мала, чоловіка мала. Добрий був у мене муж, сильний... За силу й сподобався. На плотах працював, і я біля нього. А потім чоловік у Дніпрі втопився п'яним... Синів пожерла війна... всіх до одного. Сама лишилася в світі. Нікому не потрібна. Хтось жартома спитав:
— У Денікіна сини служили?
— Це хто мені таке сказав? — І очі її блиснули погрозою.— У Червоній Армії мої сини полягли. За Радянську владу воювали. Пенсію мені дають, а я пропиваю. Горе своє заливаю. Полягли мої сини в боях. А в дев'ятнадцятім году дочку замордували мамонтовці... Красива, молода!.. На сцені любила грати... Ой яка ж у мене дочка була славна! Як троянда рожева. Не стало... Нікого... Одпа-однісінька тепер... І нікому мене пожаліти, і нікому за мене заступитися.— Зуйка заплакала, потім дістала ще гроші, поклала на прилавок.
— Наливай!
— Не дам! Ти вже й так п'яна.
— За свої п'ю! Кажу тобі — наливай! Чуєш? Ти, пацюк, жаднюга, шкуродер!
П'яні гуляки потішалися з баби, а старий Жигай, не ображаючись на неї, думав: "Хіба налити ще чарку?" Налив.
Випила, сп'яніла ще дужче, підійшла до Гришки Галайчука:
— Заграй, я заспіваю. Співатиму, Гришо, бо все одно і доля моя пропаща, і життя моє пропаще. Грай!
Гриша заграв її улюбленої, а Зуйка, підперши кулаком посивілу голову, заплющила очі, щоб нікого не бачити, і завела сумну й тягучу нетутешню пісню, що її чула й вивчила вона ще замолоду на Херсонщині.
— Тю, бабо Зуйко, такої ти завела, що душу вивертає! Краще випий іще чарку.
Зуйка розплющила очі, сказала:
— І вип'ю!
— Еге, на дурничку всякий вип'є, ти зароби спочатку.
— А як же я маю заробляти?
— Ось тут перед пивною, на майдані, калюжа. Сядеш посеред калюжі — дам чарку! — і баришник, озирнувши таких же п'яниць, як і сам, задоволено всміхнувся.
У пивниці так і вибухнув регіт та вигуки:
— Я на пляшку дам, щоб на кумедію отаку подивитись.
— Та хіба ж вона сяде в калюжу?
— А не обдурите? — перепитала Зуйка, підводячись з ослона.
— Сміються вони з тебе,— хотів було стримати її музикант Гришка,— не йди. Хіба не бачиш — всі вони повпивалися.
— Піду! — сказала, не тямлячи вже нічого, Зуйка. Похитуючись і плутаючись у рясній спідниці, вона попрямувала до дверей, а слідом за нею рушили всі, бо таке видовище може трапитися рідко.
Горів ліхтарик, і його тьмяне світло відбивалося на тихій поверхні калюжі. Жигай уже ось кілька років збирався засипати цю ковбаню, та для цього ж потрібні якісь гроші. Саме це й стримувало його благі наміри.
"Майдан громадський, то громада й мусить це зробити. Треба нагадати Карпові Нехльоді, а він голову сільради викличе, накаже йому привести до порядку майдан... Бо куди таке діло годиться? Скрізь па вулицях сухо, а тут майже до половини літа лисніє, не висихаючи, отаке багно".
Зараз біля цього багна стоїть гурт підпилих баришників.
— Му то як, полізеш?
— Полізу!
— А сядеш у калюжу?
— Дві чарки даси? — запитала Зуйка, нетвердо тримаючись на ногах.— Якщо дві чарки — тоді сяду.
— Три дамо...
— Пляшку поставимо гуртом!
— Тільки ще й руками поплескай.
У натовпі стояв і Гришка Галайчук. Йому шкода було старої жінки, але він боявся прогнівати оцих гуляк, які частують його, які дають йому часом шмат хліба, ковбаси, огірок або шматок сала. Ще раз він узяв Зуйку за руку:
— Отямся! Ти п'яна... Не йди, не сором себе!
— А що мені сором? Грошей уже немає, а випити ще хочеться... Не заважай мені, Гришо!
У гурті закричали:
— І справді, що ти їй заважаєш? Нехай іде! Пляшку горілки заробить.
— Ех, ви!..— крикнув гітарист, сповнений люті.— Хіба ви люди? Ви — звірі! Звірі! — і швидко пішов звідси геть, щоб не бачити такої ганьби й наруги над старою жінкою.
Зуйка перехрестилася до церкви, що вирізьблювалась на фоні зірчастого неба дзвіницею, і сказала:
— Прости мені, діво пречистая, що впилася дуже. Та не дам я себе на ганьбу і глум п'янюгам.
— Що? Ти відмовляєшся?
— Ми тобі три пляшки поставимо!
— Хочеш — чотири поставимо, тільки лізь у багнюку, розваж нас, Зуйко!
— Сам лізь туди, дурисвіте, а я гляну, якою свинею ти станеш, та досхочу посміюся з тебе. Бач, чого закортіло їм! Гадали, як баба Зуйка впилася, то вона... вона й розум свій пропила? Ні, не пропила... Сміятися надумали? А я тепер сама з вас посміюся... Що? Посміюся з гультяїв отаких, п'янюг нещасних!
— Ти, бабо, говори, та не заговорюйся.
— А що ти мені зробиш? Ти думаєш, боюся вас? Не боюся. Повиходили диви... дивитися, як баба Зуйка за чарку горілки у багно полізе... На сміх мене, на глум... Не діждетесь! Щоб вам чарка ота в горлянку не полізла та щоб вона вам розум затуманила, щоб вона вас, окаянних, з ніг позбивала! Отак і стійте біля цієї ковбані, а я додому... додому піду, бо спати мені охота... Спати...— І Зуйка, хитаючись, почовгала собі у темну вулицю.
Комсомольський клуб розмістився в колишньому будинку пана пристава. У найбільшій кімнаті, де була в нього світлиця, горіла зараз гасова лампа "молния", освітлюючи юнаків і дівчат, які уважно слухали Єгора Шульгу.
А за темними вікнами біля густих куїцф бузку, що вже ряснів рожевим суцвіттям, стояв з своїми однодумцями Матюша Жигай, і груди йому наливалися люттю.
— Без мене... Хто дозволив? Як посміли?
— І про що ото він їм так розпатякує? — запитав хтось із спільників, вказуючи на промовця, що азартно розмахував руками.
Очі в Єгора виблискували, кучеряві пасма волосся часом спадали на крутий лоб, і він відкидав їх назад різким рухом голови.
— Слухають... Ти дивись, Матюшо, як його слухають.
— За мною! — наказав ватажок і рішуче попрямував до ґанку.
— Я вважаю, товариші комсомольці й комсомолки, що нам з таким становищем не можна більше миритися, а треба прямо й одверто сказати — подібним людям не місце в рядах комсомолу!
І ці останні слова промовця почув Матюша Жигай, бо саме в цю хвилину він переступив поріг світлиці. Кілька секунд Матюша, примруживши очі, дивився на Єгора Шульгу, потім, різко обернувшись до дверей, владно гукнув:
— Заходь, братва!
Матюшині спільники мовчки розміщувались на вільних стільцях. Але по тому, як грюкали вони тими стільцями, як тхнуло від них перегаром самогону, було ясно для всіх, що прийшли вони на збори з лихим наміром.
Єгор метнув очима на Ольгу, та зрозуміла його застережливий погляд і у відповідь ледь хитнула головою: мовляв, не бійся за мене. Все я бачу, все розумію сама.
Матюша виждав, поки розмістилася його "братва", потім, не сідаючи, оглянув усіх, зупинившись найдовше поглядом на Ользі. В очах його світилася неприхована злість і образа. Губи тремтіли. Обличчя стало бліде.
— Хто?..— задихаючись, почав він.— Хто, я вас питаю, без дозволу секретаря осередку смів розпочинати збори? — І він підійшов до столу, де сиділа Ольга Ярош з кількома комсомольцями— Що це за президія? Я пропоную обрати для ведення зборів...
— Іди проспися,— сказала Ольга, не підводячись з місця.— Ти п'яний, а п'яним тут не місце!
— Що? — вирячив Матюша здивовані очі.— Мене?.. Проганяти?..— І він уп'явся руками в ріжок стола.— Я щось тут не добрав... Не розумію... Кому це сказано?
— Тобі сказано, колишньому секретареві осередку.
— Колишньому...— І він дико зареготав.— Як це — колишньому? А хто ж теперішній?
— Ще невідомо. Обраний новий склад бюро.
— Без мене?.. Без мого відома, без мого дозволу?! — І вже сміх його увірвався, видно тільки хижі очі, запалені гнівом.
— Тричі призначався твій звіт, і тричі ти не з'являвся, зривав збори. Я маю дозвіл окружкому провести збори без тебе і обрати новий склад.
— Брехня! Не вірю! — закричав Матюша і гахнув по столу кулаком так, що забряжчав графин з водою, б'ючись об гранчасту склянку.— Не вірю тобі!.. Чуєш? Ми всі не віримо...— І на підтримку своєму ватажкові озвалися сильні горлянки:
— Не віримо! Перевибра-а-ать! Головою обрати Жигая!.. Матюшу Жигая!
— Жига-я-а-а!
Підвелася за столом Ольга Ярош.
— Товариші!
— Які ми тобі товариші? — крикнув Матюша Жигай.— Ми тут всі одне одного знаємо, а ти... Хто ти така? Хто тебе прислав сюди командувати нами, вказувати нам? Ми самі знаємо, що нам робити.
— Геть! Ге-е-еть! — знову зняла крик "братва", не даючи вимовити й слова.
І тоді, рвучко підвівшись із стільця, наперед вийшов Єгор Шульга.
— Ви, бовдури нерозсудливі, куди це прийшли? До клубу на комсомольські збори чи на вечорниці?
Його грізний вигляд, його палаючі обуренням очі вплинули на "братву". Не знаючи, як діятиме їхній ватажок, вони притихли.
— Доки ми будемо отаке терпіти? Чи в нас немає Радянської влади, а чи Жигаї та Нехльоди світ нам заступили, що ми, як сліпі кошенята, нічого не можемо вдіяти проти них? Чи, може, ми такі кволі, та немічні, та боягузи?
— Он ти як заговорив? — озвався Матюша.— Ви чули? Ви всі чули, як про начальство... Про самого товариша Не-хльоду!
— Коли він дозволяє, щоб куркульські синки верховодили у комсомолі, значить, сам Нехльода — їхній посібник, і його треба теж знімати з посади! Так я думаю.
*— Ага, підкопуєшся під начальство? Добре...