Серьожу посадили на землю, щоб він трохи перепочив. Для
нього вибирали найспіліші груші. Кислувато-солодкий сік їх утоляв спрагу, відновлював сили. Уже не паморочилась голова, як раніше, тільки відчувалася велика втома.
— Коли виросту, я згадаю йому цей постріл,— несподівано сказав підліток, і в очах його спалахнула злість.— Багач проклятий!
Тепла долоня матері погладила його біляву голову.
10
Бакалійна крамниця Безсалого. З вулиці низенькі двері, оббиті листовим залізом. На міцних засувах висять важкі замки. З двору — окремий хід. Вузькі двері не защеплені зсередини на гачок.
У крамниці, зігнувшись над прилавком, сидить Трохим Іванович. При світлі маленької гасової лампочки поміж мішками з борошном, діжками з оселедцями та медом його одразу і не помітиш. Довгі пальці звично цокають кісточками рахівниці.
Останніми днями в нього добра виручка. Серед мідяків і срібла виблискують три золоті п'ятірки. Золота не випускає з своїх рук Трохим Іванович. У хаті є скринька, куди він таємно складає оці, найдорожчі за все для нього, вічні гроші. І скільки там уже зібрано золотих монет — це знає тільки він. Нікому не довіряючи ключа від завітної скриньки, Трохим Іванович носить його на зеленому шнурочку поруч з натільним хрестиком, сподіваючись, що вже ніяка стороння рука туди не добереться.
На стіні і на низькій стелі окреслилась його згорблена тінь. Шаруділи в кутку миші, і там же, в сутінках, відбиваючи тьмяний вогник гасової лампи, виблискували розширені зіниці ситого кота.
Заскрипіли іржаві петлі. Трохим Іванович від несподіванки здригнувся. Широка долоня прикрила золоті п'ятірки. До крамниці ввійшла Олімпіада. Чоловік грубо закричав на неї:
— Чорти тебе тут носять! Ну, чого треба? Знову проситимеш?.. Не дам! Ні копійки йому не дам. Хай не витрачає стільки.
— Саша заборгував. Два місяці тому вислали тридцять карбованців.
— І досить з нього! Пора вже самому про себе дбати, не маленький. Тридцять карбованців... Такі гроші дарма витрачає. Адже в нього все там казенне: харчування, обмундирування, роз'їзди... Навіщо йому гроші? Іди, нічого не дам, ні копійки. В наступному місяці, може, вишлю йому кілька карбованців, а зараз не дам!
Не звертаючи уваги на дружину, він знову застукав кісточками рахівниці. Олімпіада вийшла. Трохим Іванович замкнув двері на гачок, але заспокоїтися вже не міг. Його розсердив син, як сердив усякий, кому доводилось виплачувати гроші. На базар ходив він сам, без Олімпіади. Його високу постать у засмальцьованому пальті знали майже всі селяни околишніх сіл. Худий, з гострим носом і пронизливими очима, він нагадував коршака чи яструба і, мов хижак, здалеку помічав добре м'ясо, свіжий сир, умів поторгуватися й полаятись з бабами. Йому завжди щастило купувати все дешевше від інших, і, купуючи, наприклад, моркву, він тут же пробував її гризти кутніми зубами, бо передніх майже не було. Ріденька борідка тоді метлялась, як віхоть. Своїм виглядом він жахав селянок. Особливо ж боялись вони його холодних очей. Спустивши йому копійку чи дві, жінки намагалися швидше збутися його і, проводжаючи поглядом високу, трохи сутулувату постать, хрестилися й зітхали.
— Прости господи!.. Ну, біс окаянний, за копійку <гак тебе вимучить... Гляне яструбом — серце завмирає від страху. І як його не боїться дружина? Уві сні такий привидиться — моторошно стане.
— Що дружина? Вона жінка тиха, смирна, супроти нього слово боїться сказати. А він — жаднюга! Сам на базар ходить. А грошей у нього, кажуть, кури не клюють.
Опівдні Трохим Іванович замикав свою крамницю і йшов до рундуків, де торгували дрібні галантерейники. Там знаходив часом голку, чи копійчаного ґудзика, чи шматок нитки,— все це ретельно підбирав, ніс додому. Уперта скупість заважала йому віддати гроші, що їх він позичав на придбання товарів ще в покійного Ізарова. Цей борг за ним значився й досі, і в душі Трохим Іванович плекав надію, що, може, все якось обійдеться, забудеться, а грошики лишаться в нього назавжди.
Особливо ж дратували його Олександрові листи з постійними просьбами надіслати грошей. Трохим Іванович, зганяючи на кому-небудь злість, в таких випадках шаленів, сварився з Олімпіадою.
— Де я візьму? — кричав він, трясучи борідкою.— Син хоче мене пограбувати... Останню сорочку зняти, пустити з торбою по світу. Тягне й тягне... Я ж не дійна корова. Надіслав раз — і за це хай дякує. Так усе господарство можна розорити, продати бакалійну крамницю. А з чого потім жити? Хто дасть гроші, га? Нема в мене для нього й карбованця. Нема!
Він кричав, нервувався, ходив, мов хмара, день-другий, а потім ішов на пошту і таємно від дружини висилав синові кілька карбованців. Після того цілий тиждень страшно було потрапляти йому на очі. В кімнаті всі розмовляли пошепки. Сніданки зникали зовсім, а на обід варився пісний борщ. Кидали в нього житні, тверді, мов камінь, сухарі і, розмочивши їх, мовчки їли, боязко позираючи на батька. Діти потай крали з бакалійної крамниці їстівне і з того були ситі. Але більше за всіх страждала Олімпіада. Вона уникала тоді чоловіка і навіть дітей, заходила до спальні і там, ставши на коліна перед іконою божої матері, палко, пристрасно молилася за свого Са-шеньку, якого любила найбільше і заради якого знаходила в собі силу і мужність терпіти всі образи, голод, знущання грубого, бездушного чоловіка, засліпленого неймовірною жадністю.
Від сина одержали вже третій лист, а Трохим Іванович не висилав йому ні копійки. Даремно Олімпіада нагадувала чоловікові про гроші,— цим тільки роздратовувала його ще дужче. А її син, її улюбленець Олександр, чекав грошового переказу на суму в сто карбованців. Він не пояснював, навіщо потрібні були йому такі великі гроші, але прохав обов'язково надіслати не менше ста карбованців. Де ж їх взяти?
Олімпіада сиділа біля стола сумна, пригнічена неможливістю подати синові допомогу. Вона ще говоритиме з чоловіком, проситиме його. Нехай він кричить на неї, лає, нехай навіть поб'є, вона все витерпить заради Сашеньки, аби надіслати йому потрібні гроші.
Не лягала до пізньої ночі. В сусідній кімнаті спали молодші сини. Одноманітно цокав стінний годинник. Перед очима поставав образ сина, коли він був іще зовсім маленьким. І разом з цими спогадами десь у глибині душі виростала страшна думка... З'явившись несподівано, вона вже невідступно ятрила розум.
— Ні, ні. Не зможу я... не хочу...— шепотіла схвильована Олімпіада, з жахом дивлячись через вікно на бакалійну крамницю.
Пізно вночі до кімнати нечутно, мов кішка, ввійшов чоловік, поставив на столі лампу і, не скидаючи пальта, сказав:
— Все ждеш? Дарма. Грошей не дам! І ти мені його листів не показуй. Набридло. Не бажаю їх більше читати.— Він од-махнувся від неї, як від надокучливої мухи, і почав розстібати ґудзики засмальцьованого пальта. Олімпіада вже знала, що їй треба вийти з кімнати, залишивши його самого. Трохим Іванович ховатиме золоті п'ятірки в свою завітну скриньку.
Олімпіада вийшла до спальні. Через кілька хвилин туди ж увійшов чоловік, роздягнувся, зменшив вогонь у лампі так, що він мерехтів ледве видним сяйвочком, ліг поруч дружини й швидко заснуй. Олімпіада дивилася на його темний беззубий рот. Ворушились від дихання рідкі вуса, нервово здригалися густі брови, Полотняна сорочка була розстебнута, на волосатих грудях виднівся дешевий хрестик і ключик. Побачивши його, Олімпіада відчула, як їй перехопило подих. В цю хвилину вона зважилась остаточно. Тепер уже ніщо не могло похитнути її рішення. Трохим, здається, швидше б дав вирвати у себе з грудей серце, аніж погодився б вислати синові такі гроші.
Іншого виходу для Олімпіади не було, тільки цей єдиний, небезпечний. Поки розв'язувала зелений шнурок, вона пережила стільки хвилювання, тривоги й страху, скільки не відчула, мабуть, за все своє життя. Раптом їй здалося, що праве око трохи розплющилось і Трохим стежить за нею. Олімпіаду пройняв жах. Вона навіть одсахнулась, чекаючи, що ось зараз він своєю жилавою рукою схопить її за волосся і важким, як молот, нещадним кулаком битиме куди попало, зганяючи на ній свою злість і гнів, що клекотить у ньому останніми днями.
Переконавшись, що він таки спить, Олімпіада знову обережно потяглася рукою до зеленого шнурка. Розв'язала, зняла ключик. Він був теплий. Міцно затиснувши його в спітнілій долоні, вона нечутно встала з ліжка і тихо вийшла до суміжної кімнати, де в дубовій масивній шафі була схована скринька.
— Господи, допоможи... Не залиш мене, заступнице...-— шепотіла жінка, дивлячись з вірою й надією на ікону божої матері.
Тремтячими руками розкрила скриньку. Перед очима блиснуло золото. Почала відраховувати сто карбованців. Секунди здавалися їй вічністю.
Несподівано на дверях з'явився чоловік. Від страху заніміла. Потім швидко схопилась на ноги. З колін її впала скринька, розсипались золоті монети.
Не встигла навіть крикнути. Сильним ударом Трохим Іванович збив її з ніг. Перед очима її мелькнуло перекошене гнівом обличчя.
— Золото... моє золото! — почула Олімпіада страшний шепіт і, підвівшись, кинулася бігти, але чоловік наздогнав її, схопив за горло...— Ах ти ж, гадина! Красти моє золото... золото...
— Не для себе... Саша... Сашень...
— Уб'ю... шельма! — І далі вона вже не чула нічого. Тіло її м'яко опустилось на підлогу. Тільки тепер Трохим Іванович зрозумів, що не треба було хапати її за горло. Та, не рятуючи дружини, метнувся визбирувати золото. І коли все воно опинилося знову в скриньці, він, не поспішаючи, висипав його в торбинку, виніс на подвір'я і сховав дорогоцінний скарб у коморі. Тут теж двері були оббиті товстим залізом, надійно запиралися на великі замки. Через кілька хвилин Трохим Іванович зайшов до кімнати. Олімпіада все ще лежала на підлозі. Зрозумівши, що йому загрожує, він схилився над нею, але хвиля нової оскаженілої люті знову затьмарила його розум.
— Золото моє хотіла вкрасти? Ах ти, змія! Уб'ю!..
Ні один м'яз не ворухнувся на її зблідлому обличчі. Безтямно розкинувши руки, вона лежала там, де він звалив її. Потрібно було щось робити, швидко й рішуче знайти якийсь вихід.
Трохим Іванович метнувся до вікна. Не шкодуючи, ударив чимсь важким у раму з такою силою, що висадив її.