Кінь ніби чекав того і, зачувши господаря в сідлі, прудко мчав шляхом, а далі — навмання, долиною Надворскля. Насторожував вуха, ніби вгадував настрої вершника, стрясав гривою, дугою вигинав шию.
На безлюдному просторі верхівець сходив з сідла. Кінь повертав до нього голову, підставляв спітнілу шию, щоб її погладив господар, форкав. Біля його передніх копит вершник стелив на прив'ялому полині пропахлу походами волохату бурку і сідав на неї, опустивши поводи. Кінь не відходив від господаря, нахиляв до нього голову, стояв, наче вкопаний. В очах вороного небо розсипалося своїми зорями. А коли знову зачував їздця у сідлі, то ще більше шаленів, вибивав копитами. В обличчя вершника вдаряла темінь ночі, а в небі розгинав своє прозоро-вихрясте коромисло Чумацький Шлях, схиляючись назустріч світанню.
26
В Будинку для виховання бідних відбувалися заняття. Перший урок закону божого вів панотець. Ввійшовши в клас, він поправив на грудях срібний хрест, що прикрашав чорну довжелезну рясу, від якої запахло ладаном та восковою свічкою, і почав: "Спаси, господи, люди твоя..." Спів підхопили хором учні. Потім панотець робив перекличку. Кожен учень, якого він називав, підіймався, повертався в куток класу, де висіла освітлена лампадкою ікона, хрестився і лише тоді сідав на своє місце.
На початку уроку панотець пояснював, як святе письмо розповідає про створення "світил небесних". Учні слухали. Лише Мишко Остроградський нахилив голову і малював на папірці "світила небесні". Між Венерою, Марсом, Меркурієм, як він уявляв їх собі, проводив лінії, вираховував кути, що утворювались накресленими лініями.
Закінчивши пояснення, законоучитель підійшов до Остроградського, взяв покреслений ним папірець, запитав:
— Що це ти понакреслював тут, отроче?
— То я малюю світила небесні.
— Світила небесні тільки созерцанієм духовним можна пізнати. А нам, грішним, не треба своїм розумом забиратися на небо... Єдиного Іллю бог узяв живим на небо, ниспославши для нього громову колісницю!
— Але і громову колісницю, напевно, треба було математично обчислити, щоб не перекинулася по шляху до неба.
По класу пронісся затамований сміх. Це роздратувало панотця.
— Дуже ти великорозумний, отроче. А урок вивчив?
— Вивчив.
— То скажи, хто була діва Марія — мати божа?
— Це така чепурна жінка, у вишиваній сорочці, голубій керсетці, картатій плахті та червоних чобітках. Однією рукою вона тримає дитину, а другою взялася за щоку і так лагідно та сумовито дивиться. Очі ніби зажурені в неї. А коло ніг намальовано кобзу і квіточками обведено.
— Де це ти таке чув чи бачив?
— Це у нашій говтвянській церкві такою намальована діва Марія... Запорожці побудували ту церкву. Говтва — це біля нашої Пашенної, де батьки живуть.
— Дивні діла твої, господи... Діва Марія облачашася в божественне убрання, у священні ризи. Тільки гріховні навожденія можуть зображати так святу Марію!
— Навожденіє, — повторив Мишко і додав: — То ж, кажу, так по навожденію намалювали запорожці. А церкву вони збудували на високій горі. Далеко її видно, аж на шлях до Розритої могили!
— То все гріховне! — буркнув панотець. — В геєну огненну таких малярів!
Перевівши дух, законоучитель знову запитав:
— А скажи, хто такі були сорок святих?
— Сорок святих... Це така ватага запорожців у жупанах, що ніби готуються до бою.
— Де це ти бачив?
— У нашій говтвянській церкві...
— Теляча у тебе голова, отроче. А ти хоч хреститись умієш?
— Умію.
— Перехрестись з начальною молитвою.... Ну... Во ім'я отця...
Мишко підносив руку до лоба і швидко її опускав униз, не кладучи хреста на себе.
— Ну, — продовжував панотець, — чого ж ти не кладеш хреста на свою телячу голову?
— Бо гріх класти святий хрест на телячу голову. Телята ж не хрещені?
Зірвався в класі сміх. Розгніваний панотець пробубонів басом:
— У тебе не тільки теляча голова, а й свиняче рило!
Далі розгорнув журнал і вивів одиницю таким рвучким рухом, що аж скрипнуло перо.
Почувся дзвоник на перерву. Законоучитель кібчатимн нігтями схопив журнал і швидко вийшов з класу, понісся, як сполоханий журавель.
Учні зелементували, підстрибуючи:
— Теляча голова... Ме... Ме...
Друзі підійшли до Остроградського.
— Добре ти провчив його.
— А тепер. Мишко, розкажи добре нам задачу. Незрозуміла...
— Задачу цю можна простіше розв'язувати, ніж у книзі.
Мишко пояснював.
— Дивись, то це ж зовсім просто... Тільки треба догадатися. Спасибі, Мишко!
Потім розпочався урок з математики. Учитель дав завдання. Остроградський швидко розв'язав задачу і заходився креслити лінії, що розпочав ще на уроці закону божого. До нього підійшов учитель.
— Розв'язав уже?
— Уже.
Вчитель узяв зошит, подивився.
— Відповідь вірна. Але розв'язано не по-книжному.
— По-книжному довго, а так простіше.
— А це що ти креслиш?
— Хочу обчислити кут од планети до Землі.
— То діло не нашого розуму...
— Але ж цікаво...
— Краще розв'язуй по-книжному задачу, — зауважив учитель і пішов до інших учнів...
Невдовзі після пам'ятного уроку закону божого учні сповідалися у церкві перед причастям. Дійшла черга до Мишка Остроградського. Насуплений панотець сердито нахилив його голову до церковної книги в бляшаній оправі, накрив чорним покривалом і почав сповідати.
— Скажи, чи маєш гріхи, отроче?
— Маю...
— А чим нагрішив?
— Тим, що поклав свою телячу голову та свиняче рило на священну книгу.
Панотець затупцював, переступаючи з ноги на ногу, як кінь під мухами, але не міг порушувати ходу сповіді. Лише блаженним голосом повторював:
— Прощається і розрішається... Прощається і розрішається...
Правою рукою панотець хрестився, а лівою забрався під чорне покривало, намацав голову Мишка і щипав його за вухо.
Коли виходив Мишко з церкви, його товариші запитали:
— А чого в тебе сльози на очах?
— Від щирої сповіді і каяття.
Та цим не закінчилося покарання Мишка Остроградського. Законоучитель поскаржився на нього наглядачеві Івану Петровичу.
— Закону божого не вчить... Богохульствує, творя гординю во храмі божім...
Іван Петрович покликав Остроградського до себе в кабінет.
— Розкажи, Мишко, чим ти провинився і на уроках математики, і на уроках закону божого?
— Математику я дуже люблю. Хочеться робити більші обчислення і розв'язувати складніші задачі.
— А закон божий? Чим ти розгнівив панотця?
— Розгнівив тим, що відповідав про святу Марію та про сорок святих так, як вони намальовані у нашій церкві, у Говтві.
Іван Петрович зацікавився розповіддю Мишка.
— Приїхали б до нас та подивилися, як запорожці порозмальовували... Люди моляться до тих ікон і завжди свічки до них ставлять.
— Це дуже цікаво. При нагоді приїду.
— Ото добре... А панотця я більше не дратуватиму. Хай він сказиться... Бачите оце в синцях вухо? То він мене так сповідав перед самим престолом божим.
Іван Петрович подивився на синці, поклав руку на голову хлопця, по-батьківському провів по світлій чуприні.
— З тебе. Мишко, люди будуть... А в твою Говтву я колись поїду подивитися на ті картини, що про них розповідаєш.
27
Рано-вранці Іван Петрович любив ходити, де найбільше збирається народу: чи то на монастирський цвинтар, чи на базар.
Якось у неділю спостеріг він по дорозі до монастиря зборище людей, що слухали двох мандрівних дяків, які разом з солдатом виконували пісню "Всякому городу нрав й права". Дяки тягли верескливим голосом, а солдат густим басом ніби ударяв у бубон. Далі дяки замовкли, тільки солдат наспівував:
Задумали базилевці
Свій вік вкоротити,
Козаченьків-вергунівців
Та й закріпостити...
Составили вергунівці
З Турбаями ряду —
Обступили панську оселю
Спереду і ззаду.
Не дослухавши пісні, Іван Петрович, упізнавши співака, обізвався:
— Це ти, Семене?!
— Я, батьку отамане!..
З цими словами співак, спираючись на костур і шкутильгаючи на одну ногу, підійшов до Івана Петровича.
— Де ж ти таку пісню взяв?
— Сам вигадав про те, що було в наших Турбаях. Обнялися, як давні друзі, по-козацькому — тричі навхрест.
Серед гурту людей пронісся гомін:
— Дивись... Такий пан, а обнімається з простим солдатом!
— Душа ж однакова, що в простого, що в пана.
— Не завжди однакова... У кого добра, а у кого зла. Перше, про що запитав Семен, це:
— А чи живий ще той кінь, що його викохали і подарували вам задунайці, назвавши Отаманом?
— Живий, занудився на стайні без походів...
— Треба розвіяти його тугу!
— О, напевно, розвіємо!
Іван Петрович повів гостя до свого дому. Але Семен зажадав передусім зайти на стайню — глянути на коня.
— Здоров, задунайський друже!
Кінь підняв голову, тихо заіржав, ударив копитом, нагнув шию.
— Пізнав, — задоволене мовив Семен і погладив шию, голубливе потріпав гриву.
Господар повів гостя до вітальні, почав частувати вишнівкою. Але Семен не дуже квапився до пиття, бо стільки приніс з собою вражень, що не міг усього разом розповісти. Ніби не вистачало йому слів, щоб ними переказати свої життєві пригоди. Найбільше купчилися спогади про задунайські мандрування, походи, бої, і він розповідав повагом, добираючи дотепні слова.
— Брали ми і Ізмаїл, і під Слободзеєю з турком билися...
Слово "Слободзея" вимовив урочисто.
— Тут наш командир запитав охочих добровільно піти на сто смертей! Треба вночі зняти турецького вартового, вчинити переполох у їхньому таборі, щоб тим часом кинутися на ворогів з іншого боку. Визвався на це діло мій побратим, з Донщини родом, Іваном його звали. Тут заскребло в моїй душі. "Не відстану від тебе, — кажу йому, — з тобою в огонь і в воду, на сто смертей піду з тобою!" Отож пішли на це діло удвох. Підібралися тихенько до турецького вартового, який незчувся, як я розмахнув шаблюкою і супостатську макітру одділив од плечей. Підбігло ще кілька бусурманів, залементували, як коти напровесні. Ми не тікали, завзято відбивалися, кололи, різали без розбору. А тут ударили збоку наші. Зчинилася бійка. Пішли кулачні накарпаси, у виски і в зуби стусани. Од злості всі осатаніли. Побратим мій попався в коло ворогів, мов між вовків. Я, нап'явши всі жили, кинувся рятувати його. Думаю, не сто раз умирати... Та не встиг визволити завзятого друга. Підтятий ворогами, упав він. Я люто одбивався, чув, як наші вже близько гукали. Страшна халазія пішла. Та в голові потуманіло мені від болю в нозі...