Свист цей був неприємним і зловісним.
— Ну, що ж, — промовив Джон-Ей. — Ми не будемо чекати. Добрі господарі перед нами чи вороги — ми зобов’язані першими йти на знайомство. Антоній залишається в машині. Інші зі мною підуть до будівлі. Ан-тонію! Підтримуй зі мною радіозв’язок. Товариші…
Голос Джон-Ея переривався від хвилювання. Штурман ще ніколи не був таким збудженим.
— Ви розумієте важливість цього моменту? — продовжував він. — Може, ми вперше в житті зустрінемо інших розумних істот… А може, навпаки, це буде неприємна зустріч! Друзі мої, будемо готовими до всього…
Блискучі погляди молодих супутників були відповіддю на слова Джон-Ея.
— Антонію, — звернувся штурман до механіка, — включиш електромагнітний, біологічний і гравітацій-ний захист. Приготуй на всякий випадок важкі випромінювачі. Чекай моєї команди. За мною, друзі!
Троє космонавтів, услід за Джон-Еєм, мовчки вийшли з машини на спалений фунт. Величезне світило, що надало до заходу, відбилося в окулярах, заблищало на маленьких заплічних антенах.
Дверцята машини зачинилися з глухим стуком. Чоловіки швидко й рішуче закрокували до дивної спору-ди. Джон-Ей не зводив з неї погляду, обмірковуючи на ходу враження від химерної планети, що так негостинно зустріла далеких мандрівників.
Як можна було зрозуміти такі дивні контрасти? Безкінечна пустеля, засіяна залишками колишніх буді-вель, і поряд — гігантська споруда! Перше свідчить про жахливу лють і жорстокість, а друге — про високий розум! Тут якась таємниця, яку потрібно розгадати!
Ось вони наблизились до споруди на двісті метрів, а все ще нікого не видно, не чути ні звуку, наче там нема жодної живої істоти. Джон-Ей сповільнив крок. Пройшовши ще метрів двадцять, космонавти зупинилися. Неясна тривога зародилася в мужніх серцях, поступово переростаючи в почуття непереможного туманного страху. Звідки було це почуття — темне і нехороше — ніхто не розумів. Але ось Джон-Ей усвідомив його і ко-лосальним зусиллям волі розірвав павутину, яка обплутала його психіку. Потім він рішуче повернувся до това-ришів. За склом окулярів Джон-Ей побачив три пари наповнених жахом очей, бліді обличчя, дивну боротьбу між хоробрістю і страхом, якої до цього часу не знав ніхто з них.
— Друзі! — хрипко сказав Джон-Ей. — Це може бути дією незвичної атмосфери й умов. Включіть повне кисневе дихання…
Через коротку хвилю очі мандрівників набули спокійного виразу. Живлющий струмінь кисню влився в легені, розігнав туман, що панував над психікою. Джон-Ей задоволено усміхнувся.
— Пішли. Ми біля мети. Будьмо готові до всяких неприємностей.
Група рушила далі, прямуючи до центра споруди, що здіймалася на сто п’ятдесят метрів вгору і тягнула-ся напівовалом вздовж долини не менше, ніж на три кілометри.
Раптом Вільгельм, що йшов з Джон-Еєм, глухо скрикнув і судорожно вчепився в рукав комбінезона сусі-да.
Зупинилися всі, вражені грандіозним, небаченим видовищем.
Вздовж усього багатокілометрового "ангара" в нижній частині раптово, одночасно з’явилися чорні пря-мокутні отвори. За ними була мутна чорно-кривава імла, в якій щось ворушилось. Джон-Ей судорожно включив важілець на грудях, зв’язався з машиною.
— Антонію! Будь напоготові! Зв’яжи мене з Георгієм! Включи телескопічну телепередачу!
— Я чую вас, друзі, — почувся напружений голос Георгія. — Я бачу будівлю, але не зовсім ясно видно, чи є там хто-небудь!
— Георгію! — обізвався Джон-Ей. — Уважно спостерігай за нами. В будівлі ми бачимо якийсь рух…
— Гаразд! Будьте мужніми, друзі мої! Викопуйте…
Раптом голос Георгія перервався, почувся вигук жаху.
— Що з тобою, Георгію? — закричав Джон-Ей. Але він не встиг одержати відповіді. З темних отворів зненацька випливли сотні чудернацьких істот. Та чи істот? Червона зірка, яка вже зовсім заходила за обрій, все ще освітлювала "ангар", і мандрівники ясно бачили криваві відблиски на сферичних металічних тілах "істот". А може, то були машини, в яких сиділи розумні істоти?..
Від споруди не долинало ні звуку, і це підкреслювало казковість того, що відбувалося. Довгий ряд істот чи машин вишикувався перед "ангаром".
Джон-Ей здивовано поглянув па своїх супутників.
— Що вони, техніку свою демонструють перед нами?
Його жарт залишився незакінченим. У навушники вдерся стривожений голос начальника експедиції:
— Джон-Ей! Від другої групи надійшло повідомлення. На їхньому шляху з’явилися чи то машини, чи то живі істоти. Вони не подають ніяких сигналів. Я дав наказ відступати. Очевидно, ми маємо справу з жорсто-кою, ворожою расою, що має сильний технічний потенціал. Зброї даремно не вживайте. О, я бачу, перед вами така ж армія?!
— Так, — відповів Джон-Ей. — Вони мовчать. І, скажу відверто, мені це не подобається.
— Може, спробуємо вступити з ними в переговори? — сказав один з супутників Джон-Ея.
Той знизав плечима.
— Про які переговори ти мовиш? Вони насторожені і ворожі. Очевидно, тутешня цивілізація розвивалась по шляху, прямо протилежному нашому. Друзі, відступаємо до машини! Швидко!
— Правильно! — почувся схвальний голос Георгія.
Та ледве мандрівники встигли ступити кілька кроків, як величезна лавина машин колихнулась і нечутно рушила слідом за ними, їх напівсферичні тіла, оточені матовим м’яким промінням, ніби пливли над пустинею, тримаючись у повітрі невідомо яким чином.
— Це жахливо, — прошепотів Джон-Ей. — Ми навіть не можемо збагнути, з ким маємо справу…
— Будьте обережними… будьте, обережними, друзі мої, — десь здалека долинав тривожний голос Гео-ргія.
Серця чотирьох людей стиснулися в страшному передчутті. Ось уже зовсім близько металеві потвори. Видно, як під напівпрозорою поверхнею спіраллю переливається важка рідина. Чи, може, так тільки здавалося в напівмороці цього жахливого світу?.. Ось залишилося не більше ста метрів відстані між машинами і втікачами.
— Приготувати зброю! — наказав Джон-Ей, збліднувши.
А залізне військо наближалось, оточуючи кільцем повільно відступаючих людей…
Битва
…Залишившись на самоті, Георгій замислився, дивлячись на туманну далину, що виднілася за апаратом. Йому не подобалася ця планета. Чому, він не міг сказати, це почуття виникло підсвідомо. Може, зупинити то-варишів? Ні, це недостойно вчених, недостойно представників людства, які вирвалися в неозору даль Часу і Простору!..
Залишилось одне — ждати! По минулому досвіду людства причин для страху не було. На двох системах, сусідніх з сонячною, як говорили перші космонавти, розумні істоти досягли високих вершин Знання і були гу-манні в найбільш високому розумінні цього слова. Того ж самого експедиція могла сподіватись і тут, де була надія зустріти розумне життя. Але чому ж мозок перебуває в такій напрузі? Чому в грудях ніби натягнута тяти-ва лука? Серце чекає чогось незвичного, страшного. Мабуть, це вплив неймовірного, надфантастичного польо-ту з божевільними швидкостями і самого вигляду жахливої планети в освітленні багрового сонця. Ця пустеля неземного забарвлення, покрита попелом і нагромадженнями зруйнованих будівель, лякала.
Спливали стомлюючі хвилини очікування. Обидві групи сповіщали про те, що навкруги все та ж пустеля, нічого нового не видно і живі істоти не зустрічаються. Але скоро почалося страшне.
Від групи Борислава прийшло повідомлення про зустріч з дивними машинами чи істотами, які зупинили просування всюдихода. Потім те ж саме сповістив Джон-Ей. Спроби зв’язатися з представниками чужого світу виявились безрезультатними. Георгій звелів відступати і включити телестанції.
Над його пультом загорілось два контрольних екрани. На них виникли зображення похмурої пустелі, по якій обережно, але невпинно рухались лавини металічних напівсфер, оточуючи людей.
Особливо важко було групі Джон-Ея. Між потворами і закритою машиною залишилось не більше двох-сот метрів. Георгій бачив жменьку людей на фоні величезної армії потвор, і йому стало ясно, що товариші не втечуть.
— Ех, якби… — вирвалось у нього. І, ніби почувши думку Георгія, наймолодший з групи — Ораміл рі-шуче зупинився і, не повертаючи голови, різко промовив:
— Джон-Ей! Іншого виходу нема! Я зупиню їх! Ви всі — до машини! Броня захистить вас!..
— Але що ти зробиш один? — запитав Джон-Ей.
— Ми всі зупинимось, — обізвалися Вільгельм і Тавринділ. — Ти повинен будь-якою ціною повернути-ся на зореліт. Ти штурман. Ми залишаємось! Прощайте, товариші!..
— Прощай, брате! — крикнув Вільгельм.
Джон-Ей хотів щось заперечити, але Георгій, що слухав суперечку, рішуче втрутився в неї:
— Ви правильно робите, товариші! Дякую, хлопці, дорогі мої друзі! Джон-Ей! Біжи до машини!.. А ви повільно відступайте!
Джон-Ей, не кажучи ні слова, бігом кинувся до машини, силует якої вже виднівся у відблисках кривавої зірниці. Три його супутники зупинилися, висунувши поперед себе важкі ядерні випромінювачі з широкими роз-трубами. Повільно зупинилося і залізне військо.
Але ось середні машини закуталися зловісним червоним сяйвом, на їх поверхні виросли рухливі парабо-лічні антени.
Георгій заціпенів. Зараз почнеться щось страшне.
— Друзі! Будьте уважні! — почав він, та було вже пізно що-небудь говорити. Яскраві фіолетові блискав-ки вдарили в групу товаришів. Ораміл без єдиного звуку зник, в одну мить перетворившись в купку попелу, який був підхоплений і розвіяний вітром.
— Відкривайте вогонь! — з відчаєм закричав Георгій. Два мандрівники, що залишилися живими, поба-чивши жахливу смерть Ораміла, спокійно підняли свою грізну зброю. Невидимі концентровані промені різону-ли по машинах. Там, де вони пройшли, машини спалахували яскравим полум’ям і перетворювались у сплавлений шматок металу. Фланги залізного війська зупинились. В повітрі замайоріли антени і сотні фіолетових блискавиць ринули туди, де стояли сміливці.
Георгій закрив рукою очі від неймовірно сліпучого світла, а коли знову подивився на екран, замість Вільгельма і Тавринділа над пустелею кружляв лише чорний димок. Слова застрягли в горлі Георгія. Хвиля відчаю і страху прилила в мозок. Все пропало! Це ж не люди, не розумні істоти! Це демони древніх релігій ви-повзли на пекельну рівнину!..
А кільце машин вже замикалось навколо головного всюдихода. Джон-Ей ледве встиг добігти до нього і заскочив, важко дихаючи, у відкриті дверцята.