Ні гу-гу!
Втікачі шаснули до люка. Прохід був завалений ящиками, мішками, м’якими тюками, гофрованими стінами збірного будиночка. Славко схопив дівчинку за руку, потягнув її вглиб салону.
— Сюди. Ось тут лягаймо, за цим ящиком. Ніхто не побачить, і м’яко. Можна спати. Ще краще, як на ліжку. Тсс! Замри!
Діти принишкли. В проході спалахнуло тьмяне світло. По стінах салону попливла тінь. Почулися голоси. Льотчики буденно говорили про домашні справи. Зачинилися з тріском вхідні дверцята. Настала тиша. По стінах поповзли світляні зайчики. Ліна й Онопрій цокали зубами від страху. Славко цикнув на них обурено.
— Чого ви цокаєте, наче насіння лузаєте? Ану цитьте!
— Так воно само цокає! — гикнув Прі.
— Я тобі нагикаю! Замри, бо почують!
Загули стартери, загриміли мотори. Вертоліт колихнувся, м’яко піднявся в повітря. Поштовхи вщухли. Крізь ілюмінатори заблищали яскраві зірки.
ГОРИ
Снилися Ліні гори. Не такі, як на картинах, а казкові, незвичайні. Кришталево сяють променисті вершини, над ними пливуть небувалі рожеві і блакитні хмари. А вона із Славком летить понад тими хребтами, роздивляється, що там ховається внизу, під білою запоною.
Ось широка площина, на ній блакитна куля. Біля неї стоїть високий пришелець. Срібно сяє на ньому скафандр, полум’яно палають очі. Він заклично махає рукою, гукає, і голос його лунає попід зорями:
— До мене, шукачі! Я давно чекаю на вас!
Ліна з Славком радісно зупиняються біля нього. Хлопець запитує:
— А чому ви чекаєте нас?
— Тому, що Всекосмічна Рада Сонця нагородила вас польотом до далекої планети.
— А за що?
— За мужність. За віру в казку. Сідайте — корабель жде!
Славко щасливо усміхається, хапає дівчинку за руку, трясе її.
— Ти чуєш, Ліночко? Ти чуєш? Ми досягли, ми знайшли! Ліночко, прокинься!
Що таке? Чому прокинься? Хіба вона спить?
Щезає тінню апарат, пришелець, казкові гори. Чується гуркіт моторів. І зовсім поряд тихий голос Славка:
— Сідаємо. Ліночко, прокинься…
Вона протирає очі, позіхає. Ще не може одразу усвідомити, де це вони, що з ними.
— Де ми?
— В горах. Приземляємося. Тихенько…
В грудях дівчини — холодок. Острах стискує серце. Вона все згадала. Вони мандрують, шукають таємниці. Одірвалися од своїх, кинулися в безодню. Страшно й тривожно…
За ілюмінаторами видно блідо-синє небо, пасма молочних хмар, кришталево-крижані гори. Шум гвинтів затихає. І одразу — громова тиша. Вона оглушує, заповнює все. Мов крізь вату, чуються голоси. Втікачі прищулюються в своїй схованці.
Одчинилися дверцята, звідти потягло холодом.
— Світає, — почувся голос льотчика. — Піду до геологів, хай забирають вантаж…
— Пора, — шепнув Славко.
Захопивши рюкзаки, вони поповзли до люка, вискочили з вертольота. Метнулися геть від машини, заховалися під захистом скель. Відсапуючись, оглянулися.
Бліде світання розгоралося, вирізьблювало дикий мальовничий краєвид. Такого ще діти не бачили в своєму житті. У вузькій долині під ними шаленів сивий гірський потік. На крутих урвищах ліпилися якісь убогі чагарі, а трохи нижче — біля води — вже зеленіли трави, розквітали квіти. Над ущелиною повзли клапті туману, між ними то з’являлося, то щезало громаддя вертольота. До вертольота підійшли люди, жваво гомоніли про щось, сміялися.
— Тікаймо, а то помітять, — сказав Славко.
Вони пробігли трохи по вузенькій стежині, зупинилися під химерною червонуватою скелею. Онопрій занепокоєно оглянувся, понуро запитав:
— Де це ми?
— В горах, — сказав Славко.
— Сам бачу, що не в лісі, — огризнувся Прі. — А де? Куди нас занесло? Ні будівель, ні людей…
— А ти хотів пришельців шукати серед людей? — насмішкувато глянула на нього Ліна, хоч сама тремтіла від хвилювання.
— А я нічого не хотів шукати, — лиховісно сказав Прі, одвертаючись від неї. — То ви мене підбурили.
— Сам причепився, — обурено гримнув Славко. — Мовчи тепер! Псуєш завжди настрій! Слави закортіло? Тоді не треба скиглити! Ти гадав — так просто відкрити щось нове? Хіба не читав книжок, як героям доводилося важко?
— Це ви — герої? — іронічно буркнув Прі.
— Не герої, — сказав, як одрізав, Славко. — З такими, як ти, не станеш героєм. І чого ти боїшся? Харчі є. Води навколо — скільки влізе. А дрижать жижки — вертайся назад!
— Куди вертайся? Завів у скелі, а тепер — вертайся!
— Біжи до вертольота. Льотчики заберуть тебе, одправлять у Душанбе. Підеш в міліцію. А міліція — додому. Тільки дивись, не видавай нас. А Максиму Йвановичу скажеш, що ми шукаємо пришельців.
Прі глянув у долину, подумав, хмурячи брови. Спідлоба глянув на дівчинку. Вона зневажливо одвернулася.
— Не вернуся. Шукатиму разом з вами.
— Тоді щоб я більше не чув твоїх стогонів. Беріть рюкзаки. Ходімо.
Вони рушили вглиб гір по вузенькому кам’янистому карнизу. Над головою громадилися страшні потріскані скелі, внизу скакав на порогах бурхливий потік. Інколи прояснялося сонце, тоді в хмарі бризок спалахувала веселка, ніби якесь казкове видіння.
В окремих місцях карниз так звужувався, що на ньому ледве вміщувалася нога. Тоді Славко сповільнював крок, очікуючи товаришів. Пробиралися над прірвами потиху, не дивлячись у запаморочливу глибінь.
На обід зупинилися в глибокій ущелині, біля прозорого джерела. Поряд іскрилися шари снігу, дихало холодом. Славко хутенько назбирав хмизу, розпалив багаття. На плоскому камені поставив казанок. Незабаром весело забулькала вода. Ліна розім’яла пшоняний концентрат, висипала в окріп. Помішувала.
Славко схилився над казанком, вдихнув пару.
— Смачно!
— Мине ще два дні — зовсім смачно буде! — пробубонів Прі, понуро дивлячись собі під ноги.
— Правда, — радо згодилася дівчинка, затуляючись від диму. — Дома ніколи так не смакує, як у дорозі. Гей, Прі, годі тобі киснути. Хоч раз на день усміхнися.
— На кутні тут засмієшся, — огризнувся Прі.
— Діставайте ложки, — скомандував Славко. — До бою!..
Він зняв казанок з вогню, поставив перед товаришами. Мовчки їли густу запашну кашу, перезиралися. Коли в казанку показалося дно, Прі зітхнув, облизав ложку і сказав:
— Славку, а тобі не здається, що ми… спимо?
— Може, й здається, — відповів Славко.
— Я наче в якомусь маренні, — вів далі Прі. — Куди ми йдемо? Чого? Там, у селі, товариші купаються, гуляють… а ми? Страшно подумати. От дурні, Славку! Вернімося! Доки не пізно — вернімося! Прошу тебе…
Славко мовчав. Поволі встав, захопив казанок, підійшов до потоку. Зачерпнувши води, старанно вимив посудину, шуруючи дно дрібними камінчиками. Поклавши казанок в рюкзак, зашморгнув його, повернувся до товаришів:
— Вперед!
Дівчинка теж мовчки наділа рюкзак на плечі, рушила за товаришем. За ними сумно плентався Онопрій.
ЗРАДА
Ночувати зупинилися в кам’яній заглибині, схожій на печеру. Над горами котилися хмари, іноді вони пропливали зовсім поряд — тоді ставало холодно, вогко і темно. Згасали останні барви дня. Тонко висвистував між скелями вітер.
— Вмощуйтесь, — сказав Славко. — Та вдягайтесь тепліше. Бачите — крига недалеко. Буде холодно.
Прі одвернувся до стіни печери, вмостив голову на рюкзак, ліг, згорнувшись клубочком. Ліна сиділа, обнявши руками коліна, напружено вдивлялася в пітьму. Прислухалася до своїх думок. Намагалася збагнути, чи не боїться вона химерного шляху, на який ступила.
— Славку, — прошепотіла, схилившись до товариша. — Ти віриш, що ми побачимо їх? Що вони бачать нас… і допоможуть? Віриш?..
Хлопець стиснув їй руку, але нічого не промовив. І на серці дівчинки потепліло. З таким другом вона готова йти куди завгодно. Такий не підведе, не зрадить! Хтозна, чи відшукають вони пришельців, але дружбу вже відшукали. Чи є більший скарб? (Славко натягнув комір куртки на голову, намагався зігрітися. Дрімота склепила повіки, та тривожні думки гналися одна за одною в свідомості. Лише з виду він спокійний, щоб друзі не турбувалися, а серце його теж відчуває острах. Не за себе — за них! Особливо за Прі. Може, справді, його одіслати назад? Це — шлях у небувале, у прірву. Хай вернеться, він не заблудить. Стежка виведе його точно до геологів. А потім — він може видати! Пошлють вертоліт, знайдуть. Тоді — прощай, мрія! Коли пощастить знову рушити в погоню за казкою? Пропущена можливість не повертається! Де він читав таке? Чи, може, чув?
А, нехай… завтра вирішимо… а тепер спати… відпочити, щоб знову йти далі, далі… туди, звідки нема вороття…
Першою прокинулася Ліна. Солодко потяглася. В отворі печери біліли урочисті вершини. Ранкове сонце золотило їх. Дівчинка глянула поруч себе. Славко ще солодко спав, посвистуючи носом вві сні. Прі не було.
Дівчинка встала, вийшла надвір. Але де ж Онопрій? Вона вернулася до печери, розгублено оглянула її. Може, виходив уночі та впав у прірву? Та що це? Нема рюкзака! Невже втік?
Ліна кинулася до свого рюкзака, відкрила його, Леле! Нема ні сухарів, ні консервів!
— Славку, Славку! — затрясла вона хлопця. — Вставай!
Хлопець схопився, злякано глипнув на подругу.
— Га? Що?
— Га, що! — з сльозами на очах передражнила його Ліна. — Ти спиш, а Прі втік, захопивши наші харчі!
Славко розкрив свій рюкзак, зірвався на ноги, метнувся до виходу.
— Дожену! — люто крикнув Славко. — Зрадник! Та я його…
Дівчинка сумно похитала головою:
— Не кричи надаремно! Може, він ще звечора пішов. Ти гадаєш, він такий дурень, щоб чекати тебе?
— Ах, гієна, — гірко сказав хлопець. — Хай, мовляв, дурні йдуть шукати! Без харчів пропадуть в горах. Ніхто не знатиме! Ох ти, мізерний тип!
— Славку, лаятися ні до чого, — ніжно мовила Ліна, взявши його за руку. — Що будемо діяти? Невже вертатися?
— Не вернуся, — вперто заявив Славко. — Тут лишилося в рюкзаці дві пачки цукру. Цукор ого який поживний! Його всі альпіністи беруть в гори. Трішечки води, трішечки цукру — і проживемо. А тим часом…
— Що, Славку?
— Знайдемо їх… Ти віриш, Ліночко?
Дівчинка не відповіла. Поглянула на глибоку прірву, на круту стежину, на урвисте сяйво снігових велетів у блакитному небі. Потім пішла в печеру і мовчки взяла свій рюкзак.
БЛУКАННЯ
Десь далеко-далеко квітучі долини, зелені дерева, широкі повноводі ріки, шумливі міста й села. Тут — цілком інший світ. Ніби на чужій планеті.
Кам’яний хаос. Здається, якийсь жартівник-велет пройшов по землі і, граючись камінням, навергав його в безладді купу на купу.