Поляки й жиди йшли на обід, а ми ще мусили одну годину сидіти в класі. Вони нам "моркву стругали", ось, мовляв, ми вже собі йдемо, а ви ще мусите годину сидіти, за кару, що ви русини. Тодішні підручники до науки рідної мови були не найкращі. Всякі уступи з історії, природи, описи чужих країв та виїмки з творів рідної літератури віршем і прозою. Читали ми їх, дещо пояснював нам учитель, а кращі поезії виучували напам'ять і декламували.
Катехит отець Соневицький україністом не був, учив по власній уподобі, але мав такі твори, що ними щиро переймався, як Шашкевича "Цвітка дрібная", "Бандурист", "Псалми Русланові" або Шевченкові "Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!" Умів їх напам'ять і силкувався декламувати з чуттям та експресією, що йому не все вдавалося, бо легко попадав у тон воскресного канону або страсних екзорт.
Зате знав він особисто деяких письменників, як ось Миколу Устияновича, Антона Могильницького58, Дениса з-над Серету59, та розказував нам деякі події з їхнього життя, що нас немало цікавило й заохочувало до уваги й науки, тим більше, що наш катехит і тут умів блиснути своїм дотепом і гумором. Таким чином помагав нам перенестися в часи Маркіяна Шашкевича і в події сорок восьмого року60. Від нього чули ми про перемиського крило-шанина Івана Могильницького61 і про тамошнього владику Івана Снігурського62, про Иосифа Левицького63, котрого "Дзвін" у Шклі розбився64, Иосифа Лозинського65, що 1846 р. вцдав "Граматику руської мови", і про голову Руської ради Григорія Яхимовича66. Від отця Соневицько-го довідалися ми про з'їзд руських учених 1848 р., про батальйон "Руських Стрільців", про бомбардування Львова і про полк наших добровольців 1849 р.67
Увесь цей історичний матеріал подавав нам катехит не у формі викладів, а принагідно як спомини із давніх часів. Деякі з тих споминів, як, приміром, про бомбардування Львова, залишилися мені в пам'яті донині, тим більше, що моя бабуня розказувала дуже живо про цю саму подію. Вона приїхала до Львова й примірювала сукню у кравця, як нараз луснув постріл і куля попала в бочку з водою, Ш° стояла в сінях. Так само донині пам'ятаю оповідання отця Соневицького, як то пізніший крилошанин і парох Ли-пиці, а тодішній молодий ученик гімназії отець Макоганський, стояв на варті на розі бережанського ратуша зі здоровезною палюгою замість кріса.
Завдяки таким картинкам, що їх отець катехит вмів живо малювати, години нашої мови минали нам не раз навіть скоренько, й ми не жаліли, що разом із товаришами поляками й жидами не пішли на обід, тільки залишились у класі ще на одну годину "за кару, що родилися русинами".
Від нашого катехита, пізнішого шамбеляна, довідалися ми, яку то долю й недолю переходила наука нашої мови в середніх школах у Галичині. Він розказав нам, як наші предки в петиції з 19.IV.1848 р. до цісаря Фердинанда68 просили, щоб у вищих (середніх) школах нашій мові "призволено таке розширення, яке єсть одвітним рускій людності".
У відповіді на це прохання було сказано, що наша мова в свому теперішньому розвою ще не годиться до викладів і тому спершу мусить бути креована катедра при університеті, щоб молодь могла навчитися своєї мови.
А поки що міністерство просвіти у вересні того самого року (1848) завело мову польську в усіх гімназіях Галичини й у львівській академії. А найдавніше, що сталося, це на внесок намісника Вацлава Залєського69 (Вацлава з Одеська), того самого, що так пильно збирав наші етнографічні матеріали та який на привітальне слово нашого посла Івана Жуківського відповів, що він родився на цій землі, що ця мова була першою, якою він у дитинстві довший час балакав, та що він "русинам не дасть зробити кривди".
Русини, зневірені в намісника, вислали депутацію до цісаря до Ольмінцу, яка домагалася поділу Галичини на руську й польську і заведення руської мови в усіх школах руської частини краю.
На це прохання прийшов дозвіл учити тією мовою лише релігії, а всі інші предмети німецькою мовою. Відтак запроваджено руську мову як обов'язковий предмет навчання для всіх учнів русинів і поляків Східної Галичини. Тривало це до 1857 р. Тоді-то з обов'язкової стала наша Мова "взглядно обов'язковою", себто кожний ученик міг вибрати собі мову, якої хоче вчитися: руську або польську. Десять літ пізніше (1868) всі мусили вчитися польської Мови, а руської тільки той, хто хотів.
І з обрядом нашим у гімназіях східної частини краю також різно бувало. Якийсь час учні греко-католики мусили перше вислухати відправи в костелі, а що лиш тоді могли йти на службу Божу в церкві.
Для нас були це події давно минулих днів, а для шам-беляна в отсих подіях окривалися спомини свіжі й болючі, мов незагоєні рани. Він не роздряпував їх, говорив стримано й якомога спокійно, буцімто воно так і мало бути, але ми чули, як під тим спокійним плесом хвилювало й бурлило почуття кривди й облуди. А відчували ми це тим живіше, що шамбелян, про що вже була згадка, мав незвичайно бистру пам'ять, він ніколи не помилився ані в датах, ані в прізвищах чи іменах дійових осіб. Після конференції він без нотеса кожному свому учневі міг сказати, з якого предмету він "виказаний" і з якого йому грозить зла нота.
Коли ж дехто з моїх товаришів нарікав, що не має пам'яті, то шамбелян сердився: "Не маєш, бо не хочеш мати. Пам'ять треба вправляти, як вправляється у грі на скрипці або на фортепіано. А може, ти дитиною пив алкоголь або курив папіроски? Стрібуй, давай псюкові горівку а побачиш, який з нього виросте песячий ідіот! Навіть не признавайся, небоже, що ти безпам'ятний, бо це нам, як народові, не приносить честі. Та воно бачите так: щоби щось тямити, треба в першу чергу хотіти затямити, коли ж ти дивишся у книжку або на професора, як він викладає, а думками лихий зна куди блукаєш, то певно, що ані з книжки, ані з викладу не скористаєш. А потім виправдуєш себе, що ти пам'яті не маєш. От воно як, моцюмпане!"
Поганіше було з граматикою, хоч підручник доктора Михайла Осадци (з 1876 р.) у переробці О. Лепкого70 та Й. Онишкевича був куди кращий від усіх так званих виписів. Але при науці граматики не було нагоди до споминів та оповідань отця катехита, треба було правил мови вивчитися напам'ять, і на тому край. Нелегко приходило-ся нам засвоювати собі правила етимологічного правопису, де писати "йор", "йори", "ять", де "і" з коромислом, а де "о" під дашком, "щоб не затекло". Але що правила ті були добре оформлені, то вже у третьому класі писали ми доволі правильно, а деякі з нас майже без похибок. Най-важніше — зналося, як треба було писати.
А все ж таки фонетику вважали ми своїм і то більше поступовим правописом і радо читали "Правду" й ті нечисленні тоді книжки, що були друковані фонетично. І ось у четвертому класі каже раз до мене Яричевський: "Пощо нам тих "йорів" та "ятів", напишім завдання фонетикою". І ми написали.
Минуло яких два тижні, приносить отець катехит справлені зшитки до класу й каже: "Такі добрі ученики, все мають з руської мови відзначаючу ноту, і ось їм до голови стрілила фонетика".
Ми, себто я і Яричевський, схилили голови якмога низько, бо боялися, що отець катехит стане гніватися на нас. Але він говорив дальше спокійно:
"Усі культурні народи, німці, французи й англійці, пишуть етимологічно, і навіть їм на гадку не прийде фо-нетизувати свій правопис, тільки лінивий русин не хоче вивчитися тих декілька знаків, без яких ніяк не можна граматично писати... Візьміть же, — звернувся до нас, — і перепишіть свої завдання так, як Бог приказав, і на другий раз не робіть мені таких дурниць".
Ясно, що ми не противились, бо й не думали починати боротьбу за фонетику, тільки з хлоп'ячої цікавості затіяли таку штуку. Кажуть, що в декілька літ пізніше, коли запровадили в школах фонетичний правопис, то двох "твердих" написали завдання етимологією. Отець катехит викричався на них, бо казав, що то не такі дурні, як вони, лише мудрі люди у Львові та Відні зреформували правопис, і тим новим, фонетичним правописом, а не пере-старілою етимологією слід писати.
"Попові дзвонять, попадю з села гонять". Ці слова як не можна краще очеркували безталанну долю вдів і сиріт по наших священиках.
Доволі рідко складалося так, що вдовиця мала трохи призбираного гроша, попродала зайвий живий та мертвий інвентар, купила собі таки в тім самім селі, де був паро-хом її муж, кілька моргів поля, побудувалася й жила там аж до смерті. Поле давало хліб, корови молоко, пасіка Мед, город ярину, сад овочі — біди й недостатку не знала. У неділі й свята ходила до церкви, два-три рази в рік
Б. Лепкий, т. 1
673
влаштовувала поминки по покійнім, нарід поважав її й називав "старою їмостею", щоб відрізнити від нової, "молодої".
Але, як кажу, бувало це мало коли — виїмково; звичайно вдовиця, якщо мала вже діти на своїх становищах, то їхала до котрогось сина або до доньки, а як залишилася з дрібними сиротами, то треба було розпрощатися з селом та перенестися до найближчого міста, де була гімназія, щоби цей дріб виховати й вивести в люди. Продавалося тоді бричку й залубні наслідникові, а вози, плуги й борони як не йому, то селянам, випродувалося худобу й коні і з одною коровою та якою там свинкою переїздилося до міста на новосілля. Добре, якщо можна було купити на передмісті якусь дряхлу хатину з ошкленим ґаночком і з кількома деревцями коло плота, все-таки зналося, що є свій власний дах над головою, а як ні, то наймалося щонайдешевше мешкання десь на відшибі від міського гамору й руху та починалося новий етап життя.
Вдові по священику, коли приходилось покидати село та йти до міста, не було так легко. На селі було все своє, а в місті не лише на харчі витрачувалося багацько, але й на одяги. На селі, при хаті, можна було будь-що накинути на себе, а в місті все-таки треба було якось одягнутись, щоби люди на язики не брали. Місто селу не рівня! То тільки так здалеку здається, що в місті краще жити.
І їмость навіть не зчулася, коли кінчилася та невеличка готівка, яку вона привезла із собою по ліквідації свойого сільського господарства. Жий з чого хочеш! Вдовина платня була смішно, а краще сказати, сумно мала. От на дрібні видатки, та й тільки! А тут жий та ще й діти посилай до школи.